Кількість українських лікарів у Польщі зросла вп’ятеро. Чому ключовий іспит складає лише кожен десятий — і чим це загрожує лікарням

14 липня 2026 р. 08:53

14 липня 2026 р. 08:53

Український лікар став цінним ресурсом для польської провінції та розмінною монетою для тамтешніх політиків. Замість стабільності тисячі наших фахівців стикнулися з жорсткими мовними вимогами, які можуть зірвати роботу окремих відділень у повітових лікарнях.

ZN.UA розповідає, як працює цей кадровий аукціон і чому наша держава може програти боротьбу за власних лікарів.

Скільки їх насправді та де вони працюють

За даними звіту Головного статистичного управління Польщі (GUS) «Здоров’я й охорона здоров’я 2024 року», станом на кінець 2024-го право на медичну практику в Польщі мали 2715 лікарів з українським громадянством (не враховуючи лікарів-стоматологів, яких обліковують окремо), а безпосередньо з пацієнтами працювали 2586.

Для порівняння: загалом у країні право на медичну практику мали 166 515 лікарів, із пацієнтами працювали — 141 193. Ще 2020 року відповідні показники для українців становили лише 514 і 439. Тобто за чотири роки кількість українських фахівців зросла більш як уп’ятеро .

Щодо медичних сестер динаміка теж показова: 2020 року їх було 153, 2024-го — 1288. Тож українці становлять близько 1,8% усіх лікарів, які працюють із пацієнтами в Польщі, та 0,6% медсестер. Відсоток нібито невеликий, але його реальна вага визначається не чисельністю, а місцем, де ці медики зосереджені.

Показово, що автори звіту виокремили громадян України як окрему аналітичну категорію. Це визнання того, що приплив лікарів з-за східного кордону став постійним елементом кадрового балансу польської медицини.

Польські медіа, спираючись на офіційну статистику та розмови з керівниками лікарень, звертають увагу: найважливішу роль українські лікарі відіграють не лише у великих містах, а передусім у менших населених пунктах і повітових лікарнях. Саме там вони часто допомагають закривати найскладніші кадрові прогалини й підтримувати цілодобову роботу ключових відділень.

Чому польська провінція залежна від українських медиків

Директор Самостійного публічного закладу охорони здоров’я в Саноку Ґжеґож Панек перелічує відділення, що нині покладаються на українців: інфекційне, внутрішніх хвороб, неврологія з інсультним блоком, загальна та судинна хірургія, кардіологія, інтенсивна терапія, приймальне відділення.

У його закладі із 40 акредитованих місць для спеціалізації зайнято лише 10; загальна хірургія має чотири місця, з них зайнято лише два, а відділення інфекційних хвороб, анестезіології, невідкладної медицини й неврології стоять порожні.

За прогнозами GUS, частка людей віком 65+ у Польщі зросте приблизно з п’ятої частини населення сьогодні до понад 22% 2030 року й майже 30% у середині століття . Якщо ж рахувати ширшу групу 60+, то вже 2030 року вона становитиме 28% населення, а до 2050-го — 37%. Це означає різке зростання навантаження на систему охорони здоров’я та довготривалої опіки: вже 2024 року 62% поляків віком 60+ повідомили про хронічні або довготривалі проблеми зі здоров’ям. Тим часом геріатрів, медсестер і місць у закладах опіки критично бракує вже зараз.

Про нестачу геріатрів Вища палата контролю Польщі (NIK) іще 2022 року писала , що ключова проблема польської геріатрії — замала кількість спеціалістів : у країнах ЄС — від 16 до 50 геріатрів на мільйон населення, у Польщі — 12,8 .

Банк національного господарства 2026 року повідомив , що Польщі наразі бракує 33 тисяч місць у закладах довготривалої опіки , а до 2040 року, з огляду на старіння населення, потрібно буде створити ще 124 тисячі місць.

Одна з найпоширеніших популістських тез — нібито українці «з’їдають» кошти Національного фонду здоров’я — не підтверджується статистикою. 2024 року стаціонарною допомогою скористалися 40 795 громадян України, амбулаторно-спеціалізованою — 186 962, первинною — 256 182 особи. У масштабах країни це лише близько 0,5% усіх госпіталізацій. Натомість між 2023 і 2024 роками кількість українських лікарів, що працюють із пацієнтами, зросла приблизно на 23% (майже на 500 осіб).

Ціна питання: чому український лікар — це економічна вигода

За даними польського Агентства оцінки медичних технологій і тарифікації (AOTMiT), 73% польських лікарів-спеціалістів працюють на контрактній основі, а медіана місячних виплат за такими контрактами становить 25 595 злотих брутто . Понад 20% лікарів-спеціалістів за контрактами отримують від 10 до 15 тис. злотих брутто на місяць, тоді як 1,2% — більш як 100 тис. злотих.

На практиці це означає, що польська медицина живе в режимі внутрішнього кадрового аукціону. Лікарі дефіцитних спеціалізацій можуть одночасно працювати в кількох закладах, обирати вигідніші чергування й диктувати умови там, де без них відділення просто не зможе закрити графік. Проте AOTMiT рахує контракти / виплати за контрактами, а не завжди сумарні доходи конкретної людини.

Міністерство охорони здоров’я Польщі зараз пропонує встановити максимальну ставку на рівні до 240 злотих (2800 гривень) брутто за годину роботи медичного працівника , обмежити частку витрат на лікарські зарплати в бюджетах лікарень і боротися з так званими лікарями-валізами — фахівцями, які одночасно працюють у кількох закладах. Серед ідей також — обов’язкова робота щонайменше на пів ставки в одному базовому шпиталі та дозвіл основного роботодавця на додаткову роботу в інших установах.

Точної статистики саме щодо зарплат українських медиків немає, але, за оцінками галузевих рекрутерів, у меншому осередку їхня ставка часто опиняється в нижній частині «контрактної вилки» — істотно нижче за польську медіану у 25,6 тис. злотих, тоді як частина працевлаштована через фірми-посередники, що додатково знижує заробіток.

Мовний бар’єр, президентське вето та «партизанщина»

Польща почала планомірно згортати спрощений режим, який давав змогу українським лікарям працювати без повної нострифікації диплома. Особи, які отримали дозвіл за спрощеною процедурою до 24 жовтня 2024 року, мали до 1 травня 2026-го подати до окружної лікарської ради сертифікат про знання польської мови щонайменше на рівні B1. Інакше — загроза повної втрати права займатися професійною діяльністю. За даними Головної лікарської палати (NIL), ця вимога стосувалася 2321 лікаря загальної практики та інших спеціальностей і 1024 лікарів-стоматологів з України.

Міністерство охорони здоров’я намагалося пом’якшити удар і перенести дедлайн іще на рік. Відповідну норму успішно провів Сейм і схвалив Сенат. Але 11 червня 2026 року президент Польщі Кароль Навроцький наклав вето .

«Кожен поляк має право очікувати, що зможе безперешкодно порозумітися зі своїм лікарем», — аргументував він своє рішення. Як наслідок, до середини червня 2026 року право займатися професійною діяльністю вже втратили близько 440 лікарів з-поза меж ЄС , а загалом під загрозою опинилися до 800 лікарів. Голова Головної лікарської ради Лукаш Янковський констатував: сьогодні в Польщі працюють близько 3 тисяч українських медиків, із яких орієнтовно тисяча досі не подали мовний сертифікат.

На думку Янковського, в країні склалася «партизанська система», у якій «особи, що ніколи не мали в ній опинитися, стали її опорою» в малих містах і окремих поліклініках. Професійний аргумент палати звучить так: B1 — це «туристичний» рівень, якого недостатньо для безпечної лікарської практики (хоча, відповідно до міжнародної школи, В1 — це середній рівень). Але для побоювань є підстави: успішність складання Лікарського верифікаційного іспиту (LEW) серед українців тримається на рівні 8,5–8,8%.

Директор департаменту розвитку медичних кадрів польського МОЗ Маріуш Кленцький у коментарі для Money.pl визнає : втрата дозволів для кількох сотень українців не стане системною проблемою на тлі 140 тисяч лікарів по всій країні. Але це може стати локальною проблемою там, де завдяки цим лікарям узагалі вдавалося скласти сітку чергувань.

Що втрачає Україна

Дискусія в Польщі майже завжди залишає за дужками просте, але фундаментальне питання: а звідки, власне, взялися ці кваліфіковані лікарі — і чого коштує їхня відсутність тій системі, яку вони вимушено покинули?

Українська система охорони здоров’я переживає власну кадрову кризу. За підрахунками дослідників на основі даних Центру громадського здоров’я, за роки пандемії та повномасштабної війни загальна кількість лікарів в Україні скоротилася на 19,4 тисячі (на 10,8%) — до 160,2 тисячі, а молодшого медичного персоналу поменшало ще відчутніше: на 51,2 тисячі.

Втім, самі експертні оцінки застерігають від алармізму: лікарі й медсестри виїхали приблизно пропорційно до частки населення, що залишило країну, тож у перерахунку на пацієнта співвідношення майже не змінилося. Проте міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко все ж таки прогнозує глобальний дефіцит медичних кадрів до 2030 року.

Причини відтоку є дзеркальним відображенням польських переваг. Середня зарплата лікаря в Україні на початок 2026 року становила, за даними НСЗУ, близько 23 тис. грн. Лише з 2026-го держава почала гарантувати працівникам «первинки» та екстреної допомоги базові 35 тис. грн брутто за повне навантаження — і вже в січні 2026-го середня зарплата лікаря екстреної медицини зросла до 38 тис. грн. Однак український педіатр чи терапевт у польській провінції за стандартної кількості чергувань заробляє в чотири-п’ять разів більше.

До фінансового чинника неминуче додаються корупція, слабкий захист професійних прав і радянська «зрівнялівка». Як наслідок, молоді фахівці та студенти-медики дедалі частіше доходять висновку, що вигідніше вчитися й закріплюватися за кордоном від самого початку.

Гіркий парадокс полягає в тому, що обидві державні системи опинилися в жорсткій конкуренції за той самий ресурс. Дослідження гуманітарної агенції Zdorovi показало, що майже 40% українських медзакладів відчувають значний брак кадрів , а на деокупованих і прифронтових територіях цей дефіцит став екзистенційним.

Україні доведеться серйозно думати не лише про те, як утримати медиків зараз, а й про дієві механізми їхнього повернення після війни: автоматичне визнання набутого за кордоном досвіду, гідну оплату, професійне страхування та жорсткий юридичний захист для лікаря. А Польщі варто замислитися над іншим: виштовхування вже успішно інтегрованих українських фахівців негнучким посиленням мовних вимог у розпал власної демографічної кризи може виявитися недалекоглядним.

Українські лікарі не «забирають» польські робочі місця — ці місця роками стоять порожніми. Вони не «об’їдають» польську медичну систему — їхній практичний внесок значно перевищує фінансове навантаження від лікування українських біженців. Вони потрібні не «лише своїм» — навпаки, вони полегшують доступ до медицини для цілих польських громад.

Проте поки Варшава й Київ намагаються розв’язати свої кадрові рівняння порізно, лікар посередині дедалі частіше стає розмінною монетою двох національних криз.

Здоров'я