«Ми двічі починали все спочатку»: лауреат Ордена святого Пантелеймона Дмитро Узун про кардіохірургію під час війни та мрію повернутися в Донецьк

08 серпня 2026 р. 12:53

08 серпня 2026 р. 12:53

Біля лікарні в Донецьку стояли двоє лікарів, які щойно завершили одну операцію і готувалися до наступної. Раптом вони почули глухі вибухи. «Мені здається, там щось вибухає », — сказав колезі кардіохірург Дмитро Узун . У відповідь почув: « Та ні, такого не може бути ». Лише ввімкнувши телевізор, медики зрозуміли: почалися бої за Донецький аеропорт .

Так для них почалася війна, яка триває вже понад дванадцять років. За цей час Дмитро Узун двічі був змушений залишати свій дім, створив із колегами сучасний кардіохірургічний центр у Краматорську, а нині очолює кардіохірургічне відділення Обласної лікарні інтенсивного лікування Маріуполя, що після окупації міста працює в Києві. Цьогоріч він став лауреатом Ордена святого Пантелеймона — найвищої громадської відзнаки українських медиків.

«Орден — це відзнака того шляху, який ми пройшли після 2014 року»

— Дмитре Юрійовичу, Орден святого Пантелеймона називають «медичним Оскаром». Що для вас означає ця нагорода?

— Насамперед це визнання не лише моєї роботи, а й роботи всієї команди. Для мене особливо важливо, що це не державна і не політична відзнака. Її присуджують колеги — люди, які чудово знають, що таке медицина, яка ціна кожного рішення в операційній і скільки сил стоїть за кожним урятованим життям. Саме тому ця нагорода має для мене особливу цінність.

— За що, на вашу думку, вас відзначили?

— Думаю, за той шлях, який ми пройшли після 2014 року. До війни я працював кардіохірургом у Донецькому інституті невідкладної і відновної хірургії. Коли Донецьк окупували, стало зрозуміло: жителі підконтрольної Україні частини області не можуть залишитися без високоспеціалізованої кардіохірургічної допомоги. Тоді було ухвалено рішення створити новий центр у Краматорську , який фактично став адміністративним центром області. Ми починали практично з нуля — із найпростіших втручань, імплантації кардіостимуляторів. Але поступово розширювали можливості, навчалися, залучали нових фахівців. Величезну підтримку нам надав Інститут серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова. Його спеціалісти допомогли сформувати команду, здатну виконувати складні операції зі штучним кровообігом безпосередньо у Краматорську. Для Донеччини це був справжній прорив.

— Тобто фактично ви створили кардіохірургічну службу заново?

— Саме так. Ми прагнули, щоб жителі Донеччини й Луганщини отримували допомогу вдома, а не були змушені їхати до Києва чи Дніпра. Нам вдалося створити перший в Україні міжобласний маршрут пацієнтів за екстериторіальним принципом. Людей із гострим інфарктом міокарда , які перебували на підконтрольній Україні території Луганської області, доправляли саме до Краматорська. Згодом ми освоїли найсучасніші технології. Першими у східній Україні почали виконувати транскатетерну заміну аортального клапана — малоінвазивну операцію, під час якої клапан імплантується через невеликий прокол у стегновій артерії без великого розрізу грудної клітки. На той момент це був уже повноцінний сучасний кардіохірургічний центр із сильною командою лікарів, операційних медсестер, анестезіологів і молодшого медичного персоналу.

— Але у 2022 році довелося починати все знову…

— На жаль, так. Після початку повномасштабного вторгнення було ухвалено рішення евакуювати обладнання. Робота центру фактично зупинилася. Частина колективу виїхала до Києва, де вже працювали наші колеги з Маріуполя. Так ми об'єдналися й продовжили працювати разом. Найважливіше було зберегти команду. Адже сучасна кардіохірургія — це ніколи не заслуга однієї людини. Це робота десятків фахівців.

«Я добре знаю, що означає бути внутрішньо переміщеною особою»

— Ви сказали, що війна для вас почалася не у 2022 році. Пам'ятаєте той день?

— Дуже добре пам'ятаю. Для мешканців Донеччини війна почалася не 24 лютого 2022 року, а навесні 2014-го. Особисто для мене — 25 травня, коли почалися бої за Донецький аеропорт. Ми саме завершили одну операцію й чекали на наступну. Стояли з колегою біля лікарні, коли почули вибухи. Я тоді сказав: «Мені здається, там щось вибухає». Колега відповів: «Та ні, такого не може бути». Ми зайшли в ординаторську, увімкнули телевізор і побачили новини. Тоді стало зрозуміло: почалася війна.

Мабуть, найстрашніше було не усвідомлення самого факту, а розуміння, що це не закінчиться за день чи два. Спочатку всі вірили, що ситуація швидко стабілізується. Але час минав, і ставало очевидно: життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

— Коли ви зрозуміли, що потрібно їхати?

— Коли стало зрозуміло, що ми більше не можемо працювати й жити поруч із тим, що відбувається. Це не був вибір між двома рівноцінними варіантами. Це було усвідомлення: далі наш шлях із Україною . У 2014 році ми виїхали до Краматорська. У 2022-му довелося пережити це вдруге. Я добре знаю, що означає бути внутрішньо переміщеною особою. Але жодного разу не виникало думки залишити Україну. Тут моя країна, моя професія і мої пацієнти.

«Я хочу повернутися в український Донецьк»

— Кардіохірургія — одна з найскладніших спеціальностей. До відповідальності за життя людини можна звикнути?

— Ні. І думаю, що нормальна людина до цього ніколи не звикне. Навіть якщо статистика хороша, навіть якщо результати відповідають європейському рівню, кожен лікар пам'ятає пацієнтів, яких не вдалося врятувати. Це завжди трагедія для всієї команди. Хірург не працює сам. Поруч операційні медсестри, анестезіологи. Ми всі разом боремося за життя людини. І коли пацієнта втрачаєш, це болить усім. Найважче — говорити з рідними. До цього неможливо звикнути.

— А що відчуваєте, коли вдається врятувати людину, шанси якої були мінімальними?

— Це, мабуть, і є те, заради чого працює лікар. Бувають пацієнти з дуже складними поєднаними патологіями, коли ще до операції розумієш усі ризики. Але коли через кілька днів людина своїми ногами виходить із лікарні, дякує тобі, своїй команді, — це неймовірне відчуття. У такі моменти розумієш, що всі безсонні ночі, складні операції, переживання були недаремними.

— Українська кардіохірургія сьогодні здатна конкурувати зі світовою?

— Я переконаний, що так. За останні роки українська медицина зробила величезний крок уперед. Сучасне обладнання, внутрішньосудинна візуалізація, малоінвазивні технології — усе це вже є в українських кардіоцентрах. Ми працюємо за тими самими протоколами, що й наші колеги у Німеччині, Великій Британії чи США. Звичайно, війна створює величезні труднощі. Але вона не зупинила розвиток медицини. Навпаки, багато центрів продовжують оновлювати обладнання, лікарі навчаються, освоюють нові методики.

— Якою ви бачите українську медицину після війни?

— Думаю, вона поступово наближатиметься до європейської моделі. Частина послуг залишиться у сфері відповідальності держави, частина розвиватиметься в приватному секторі. Це природний процес. Найголовніше — щоб людина, незалежно від місця проживання чи матеріального становища, могла вчасно отримати якісну медичну допомогу . Саме це має бути основним критерієм будь-яких реформ.

— Після всього пережитого у вас ще залишилася мрія?

— Так. Вона дуже проста. Я хочу повернутися в український Донецьк. Не знаю, коли це станеться — через рік, два чи п'ять. Але я абсолютно переконаний: це обов'язково буде. І коли це станеться, дуже хочу, щоб там знову працювала сучасна українська медицина. Щоб люди могли лікуватися вдома, не залишаючи своєї землі. Саме заради цього ми працювали тоді. І саме заради цього працюємо сьогодні.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію жінки , яка народила третього сина, незважаючи на пошкодження трьох хребців та інші тяжкі недуги.

Читайте нас у Facebook

Здоров'я