Сльози на сцені: як юні актори зіграли виставу, що вразила дорослих

25 травня 2025 р. 10:16

25 травня 2025 р. 10:16

Сюжет розгортається навколо знедолених та безпритульних тварин

Можна довго дискутувати, чи варто дітям грати в "дорослі" вистави про смерть, зраду та розчарування. Але після театральної прем'єри у студії біля Золотих воріт це питання втрачає актуальність. Дев'ятеро акторів віком 11-12 років продемонстрували рівень гри та емоційної зрілості, що змушує переосмислити можливості дитячого театру.

У суботу, 24 травня, "Телеграф" відвідав показ "Собачі дверцята", сильної та емоційної постановки за участю дітей, а отже ділиться враженнями.

Двері, яких не існує

Режисерка Вікторія Сірак вперше побачила "Собачі дверцята" ще студенткою театрального факультету. Тоді це була дипломна робота її однокурсників, але вистава настільки вразила майбутню режисерку, що мрія поставити її самостійно не покидала роками.

— Коли почала працювати в студії, я вирішила ризикнути й втілити цю ідею. Мені хотілося, аби люди замислилися про важливі речі, які часто не помічають, живучи у своїй "бульбашці". Мова про знедолених тварин, — розповідає Сірак в інтерв'ю кореспонденту "Телеграфу". — Тема непроста, тому потрібно було знайти саме ту групу, яка змогла б передати все, що я хотіла закласти у виставу.

Врешті-решт, результат перевершив очікування. Попри юний вік виконавців та їх відносно невеликий театральний досвід (лише рік занять), вистава вразила професійним рівнем виконання.

Кореспондент "Телеграфу", присутній на прем'єрі, відзначає: діти не просто грали ролі — вони прожили кожну сцену і створили емоційно насичену атмосферу, яка залишає глибокий слід.

Отже, сюжет вистави розгортається навколо зграї безпритульних собак, які вірять в існування так званих "собачих дверцят" — місця, за яким починається прекрасне життя.

— Насправді ці дверцята не існують . Їх вигадала лідерка зграї, аби дати іншим хоч якусь надію. Це єдине, що тримає їх у жорстоких умовах — віра в те, що колись станеться диво, вони знайдуть ці дверцята, знайдуть свою людину, і їхнє життя зміниться на краще. Для собак людина — це як бог. Вони щиро вірять, що саме людина здатна врятувати їх, — пояснює режисерка.

У постановці головну роль блискуче виконала Александра Бенкендорф. Вона зіграла Чорну — ту саму лідерку зграї. Ця роль вимагала від молодої актриси передати широкий спектр складних негативних емоцій, таких як гнів, агресія та зневіра. Ображена ватажка прагне помсти людям і не дозволяє себе знову обдурити. Софія Мельник грає Головасту — надзвичайно розумну собаку, яка вміє читати, що робить її мозком зграї, здатною аналізувати ситуації й допомагати іншим.

Гліб Чушко та Анастасія Назаркевич — новенькі, яких господар викинув просто на вулиці. Спершу вони не могли повірити, що людина, яку вони вважали найкращою, так вчинила. Та з часом вони усвідомлюють нову реальність. Анюта Кононець зіграла Таксу — собаку, яку господар оточував безмежною любов'ю, прикрашав стрічками та навіть облаштував окрему кімнату під час вагітності. Після смерті власника такса зіткнулася з самотністю та необхідністю самостійного виживання.

Ліза Шевченко грає Хрому — собаку, що зберігає в пам'яті образ улюбленого м'ячика, який колись приносив їй найбільше щастя. Оксана Суббота перевтілилася у Крихітку — миловидного песика, що обожнює малечу та щоранку радісно супроводжує дітвору до школи, з надією з’їсти ковбасу на їхніх сендвічах.

Аліса Бєлоконева була у ролі Гордої — собаки, що цінує свободу і не хоче бути у зграї. Вона вірить у людину, яка допомогла їй вилікувати лапу. І хоч той чоловік не зміг прихистити її, Горда готова захищати його від нападників. Тася Полєно зіграла Балконну — собачку, яка живе у людей, яку випускають лише на балкон, для неї це вікно у великий світ.

Діти зіграли те, що не кожен дорослий витримає

Ця вистава не має хепіенду, тож у фіналі собаки помирають. Саме тому не всі батьки підтримали участь своїх дітей у такій "важкій" постановці. Деякі відмовлялися, вважаючи тему занадто жорстокою для дитячого театру.

— Вони вважали, що ця тема — надто важка, мовляв, її не варто порушувати з дітьми, бо в ній багато жорстокості, — коментує режисерка. — Але я завжди кажу: більшість людей читає тільки "букви", тобто поверхневий зміст, а не заглиблюється у підтекст. А там — багато любові, турботи, добра.

Діти виявилися більш відкритими до складних тем, ніж їхні батьки. Адаптація до ролей пройшла природно — 11-12-річні актори інтуїтивно зрозуміли глибинний сенс вистави.

В одному з кульмінаційних моментів діти навіть заплакали на сцені. Для багатьох дорослих акторів така щирість є справжнім викликом.

— У 11–12 років діти вже достатньо свідомі, зрілі, розумні, — зауважує Сірак. — Вони чудово сприйняли тему, самі до неї адаптувалися. Проблем з поясненням не виникло.

Щобільше, робота над виставою змінила світогляд юних акторів. Вони стали більш уважними до проблем навколо себе, почали помічати безпритульних тварин , деякі навіть підбирають їх . Режисерка Вікторія Сірак також має особистий досвід роботи з безпритульними тваринами — вдома живе підібраний на вулиці кіт, а сама жінка активно підтримує притулки для тварин.

— У мене є власний досвід спілкування з безпритульними тваринами, — розповідає вона. — Через виставу я намагаюся не лише залучити дітей, а й спонукати глядачів допомагати тваринам. Бо нині дуже багато тварин залишилися без дому — їх покинули або вони постраждали від війни.

Театр як психологічна терапія

Сірак розглядає дитячий театр як важливий інструмент психологічної підтримки в умовах сучасних викликів.

— Зараз театр актуальний як ніколи, — переконана режисерка. — З'явилося таке явище, як ескапізм — це коли людина тікає від реальності, хоче сховатися у меншому, безпечнішому світі. І саме театр, як і книжки, стає тим місцем, де можна хоча б трохи перемкнутися від складних обставин.

Для дітей це особливо важливо. Під час репетицій Сірак створює атмосферу повного занурення та завжди каже дітям: "Ми закриваємо двері — і зовнішній світ лишається за ними. Є лише тут і зараз".

Водночас Сірак використовує специфічні методи для роботи з дітьми над складними ролями. Вона просить юних акторів спостерігати за безпритульними тваринами на вулиці, аналізувати їх поведінку та емоційний стан.

— Я кажу їм: якщо побачите на вулиці безпритульну тварину — поспостерігайте. Подивіться, як вона дивиться на вас, які в неї очі, який у неї вигляд, — пояснює методику режисерка. — Безпритульність — це не лише про відсутність дому, це і про хвороби, і про зовсім інший погляд на світ.

Крім спостережень, діти дивляться тематичні фільми, читають відповідну літературу, відвідують театральні вистави. Усі враження потім обговорюються на репетиціях. Діти навіть планували відвідати притулок — не встигли цього разу, але така ідея обов’язково стане реальністю.

За словами, режисерки, до них приходять діти, які дійсно хочуть бути акторами . Вони вірять у свою мрію, прагнуть її. І викладачі також вірять в них та бачать потенціал.

— Варто нагадувати дітям, що якщо вони по-справжньому мріють — немає нічого, що зможе їх зупинити. Якщо бажання щире, то перешкоди — це лише тимчасові труднощі. Звісно не факт, що всі вони стануть професійними акторами. Згодом інтереси можуть змінитися. Однак те, що вони зараз ідуть до мрії з вірою і натхненням — уже велике досягнення, — говорить Сірак.

Найважливішими Вікторія вважає загальнолюдські навички. Це і комунікація, і доброта, і співчуття, і емпатія, і здатність чути й розуміти інших, бачити проблему ширше. Ці якості мають залишитися з ними назавжди. Крім того, після занять діти покращили свою увагу та мовлення, навчилися слухати та працювати в команді, а також набули впевненості.

Раніше ми розповіли, де був перший театр в Києві та що там можна побачити сьогодні. Перший капітальний театр міста став свідком еволюції київської сцени від студентських академічних постановок до професійних вистав європейського рівня.

Шоу-Бізнес