Наталка Карпа: "Думала, що належу до чайлдфрі, але мене Господь благословив"

10 липня 2025 р. 06:43

10 липня 2025 р. 06:43

Люкс запускає серію чудесних інтерв’ю із зірковими супербатьками. У них ми спробуємо розібратися, як виховати дитину, аби в дорослому віці вона не зверталася до психологів. Дізнаємося, як селебрітіс справляються з дитячими істериками, маніпуляціями та протестами; чи прагнуть у майбутньому контролювати їхні життя; які цінності прищеплюють змалку та які б поради дали собі на початку батьківства. Це будуть легкі матеріали з ноткою гумору, де наші зіркові тати й мами поділяться своїми поглядами на сучасне виховання дітей.

Співачка Наталка Карпа виховує мацьопу Злату (саме так ніжно називає артистка донечку, – прим.ред.). Чому спочатку виконавиця думала, що вона чайлдфрі, коли відчула материнський поклик, хто допомагає Наталці в вихованні доньки, коли її чоловік на війні, і як прищеплює повагу до християнства малечі про все дізнавайся в ексклюзивному матеріалі Люкс .

Наталко, якою мамою ви себе уявляли в дитинстві і якою зараз є?

— Пам’ятаю, як маленькою приїжджала до бабусі на літні канікули, й ми з друзями грали в «Доньки-мами»: хтось був татом, а хтось – мамою. Ляльки мали. Такі дитячі моменти. Тоді, напевно, я себе десь усвідомлювала такою ж мамою, якою була моя.

Мене Господь благословив: у мене суперові батьки, дуже гарна родина. Можливо, ми зростали не в якихось особливих розкошах, а, напевно, як середньостатистична українська родина в 80-х – 90-х роках, але в мене було багато тепла, любові, батьківської підтримки, за що безмежно вдячна своїм батькам.

Чесно кажучи, я більше уявляла не те, якою буду мамою, а те, який вигляд матиме моя майбутня дитина: її риси обличчя, темперамент, характер.

Як вважаєте материнський поклик, закладений від народження у жінок, чи він проявляється з часом?

Гадаю, материнський поклик – це такий злагоджений механізм, який, напевно, виникає вже тоді, коли розумієш, що на порозі материнства. У кожного своя особиста історія.

Парадоксально, але свого часу я думала, що, можливо, належу до категорії чайлдфрі жінок. У мене був період, коли мала дуже багато роботи, була зосереджена на кар’єрі. Мені треба було багато інтерв’ю, виступів, зйомок. Тоді було дуже мало думок про сім’ю. Мене це не лякало. Я просто розуміла, що в кожного свій стиль життя. Тому чомусь мала відчуття, що буду чайлдфрі. Але багато друзів і знайомих, до речі, із юних літ мені завжди казали: «Ой, Наталка, ти будеш дуже класною мамою». Коли ж дізналася, що в моєму лоні є плід і я ношу нашу майбутню дитину, у мене включився материнський інстинкт. Уявіть: після пологів я перші три доби жодної секунди, жодної хвилини не спала. У мене був такий викид адреналіну й емоцій, що ця довгоочікувана в житті зустріч нарешті відбулася. Не могла заснути. Такий врубався механізм, що перші три місяці взагалі не відходила на долі секунди від дитини. Була як мама з мемчиків, яка відокремилася, усіх відсунула від дитини, аби була лише я. Усе згідно з моїм дозволом було. Така ось гіперболістична історія.

Найбільший міф про материнство, який вас лякав?

— Навпаки: мені розповідали факти, а я думала, що це міф. Утім, коли відчула на власному досвіді , то зрозуміла, що помилялася. Мова про післяпологову депресію. Уявіть собі: я сильна жінка, яка дуже хотіла довгоочікувану дитину. Коли дізналася, що вагітна, то це перевернуло все моє життя. Для мене це було найбільшим щастям і найбільшим даром Бога. А коли народилася малеча, перші два місяці спостерігала за собою дивне відчуття. Мені було дуже не зрозуміло, що в мені відбувається. Я так чекала дитину, але чомусь все якось тригерить, хочеться плакати, не вигрібаю ні емоційно, ні фізично. Інколи мені хотілося просто відкрити двері, втекти й не повернутися. Як таке може бути? А потім мене підтримав пост Інни Мірошниченко. Вона описувала схожу ситуацію, яку прожила після народження первістка: зібрала валізу й хотіла втекти, але Тімур (чоловік Інни, – прим.ред.) вчасно помітив. Тоді вони віддали дитинку батькам, а самі на тиждень-два поїхали відпочити. Прочитавши, усвідомила, що я не одна така. А врахувавши, що перші три місяці майже не спала щоночі через коліки дитини, зрозуміла, що післяпологова депресія була і в мене. Дякувати Богу, вона минула. Я далі продовжую насолоджуватися своїм материнством.

Як не виховуй дитину, вона все одно потім пропрацьовуватиме все в психолога. Як гадаєте, що пропрацьовуватиме ваша донька? Як виховати дитину, аби уникнути таких історій?

— Мені здається, тут варіант один – це безумовна любов. Звичайно, вона має бути в межах норми, бо інколи я за собою помічаю, що аж перебільшую. Мене так плавить, що навіть Златкина бабуся, моя мама сварить за те, що любити дитину треба з розумом. Але мені хочеться дати те тепло, турботу й підтримку, що свого часу дали мені мої батьки. Вони все робили мудро. У свої 14-15 років мама й тато багато речей мені дозволяли. Тому з повноліттям я не була така «дика» й не кидалася на все. Я бачила й розуміла, що таке доросле життя. Таку чудову форму виховання хочу дати й доньці. Звісно, і в мене були певні психологічні моменти, які варто було б пропрацювати з психологом, бо я жила в Радянському Союзі, де багато чого було заборонено: туди не лізь, у калюжу не ставай, того не роби. Відгомін пострадянської старої школи.

Тоді які риси характеру повинні бути у батьків, аби вони виховали щасливих дітей?

Дітей треба виховувати на власному прикладі. Досконалих людей нема. Батьки мають контролювати себе.

Інколи ловлю себе на думці, що треба аналізувати свої дії, бо поруч сидить моя дитина й все бачить. Нещодавно бачила короткий відеоролик, як під’їжджає до Макдрайву сім’я. Мама замовляє каву, а дитина каже, що хоче печиво. Мама каже, що печиво є вдома. На що мала відповідає, що і кава вдома є. У мене Златка бачить, як я постійно готуюсь на концерти, фарбуюсь, роблю макіяж, вибираю сукню, розспівуюсь. Потім вона грається і все це повторює.

Усі речі діти копіюють із батьків, тому їм треба спершу добре вмикати свої мізки. Адже діти усе записують у своїй голівоньці.

Саме тому, коли ми їдемо в якусь подорож чи до садочка, я вмикаю в авто YouTube з англомовними пісеньками. Ми співаємо зі Златою, вчимо слова, у результаті знаємо мову. Я показую доньці, як виявляти турботу. Якось моя дитина підійшла в церкві до старенької згорбленої бабусі й почала її обіймати, гладити. У бабусі сльози на очі вийшли.

Сьогодні батьки діляться на два табори: ті, хто хоче стати для дитини другом, якому вона б довіряла, інші ж прагнуть поваги, дисципліни (навіть просять, аби на «Ви» називала). Що для вас важливіше й чому?

— Колись я теж казала, що хочу стати для дитини другом, але тоді мене хтось зупинив і сказав, що це неможливо. Мовляв, подружка у твоєї дитини буде і в садочку, і в школі, і в інституті. А ти маєш бути мамою. Це щось більше, інше, масштабніше. Мама – це і порадниця, і наставниця, і часом та, яка дає наганяї, а часом це та, хто хвалить, підтримує, навіть коли весь світ стає проти. Мама все це завжди робить безумовно. Вона не любить за щось, вона просто любить, по-іншому не може бути. Але я вважаю, що мама має теж тримати правильний баланс. Дитина повинна поважати її, розуміти, що це не Полінка чи Меланя з садочка, з якою можна щось там. Має бути порядок.

Що зараз найскладніше у вихованні доньки?

— На початку, коли Златка народилася, говорили, що складними є перші три місяці. Потім казали, що коли вона почне ходити, бо треба постійно ловити, аби вона не впала, коліна не побила. Друзі переконували: чим старша дитина стає, тим ще складніше. Розумію, що в наш період 5-6 років теж є свої нові складнощі. Зараз, мабуть, найпроблемніше виробити якісь дисципліновані звички. Наприклад, банально прокинулася, почистила зубки, склала свою піжаму, застелила ліжечко. Садочок, звісно, у цьому дуже допомагає, адже він дисциплінує. Вдома ж можна розслабитися і сказати: «Мама, я це не хочу, робиш це ти». Тому мама мусить підтримувати ці дисциплінарні навички і вдома також. Також зараз маємо різні харчові вподобання. Інколи мені потрібно переконати Злату щось спробувати з їжі, аби вона зрозуміла, чи подобається їй це, чи ні. Це не так просто. Плюс, звичайно, ми живемо в еру гаджетів, коли діти стають гаджетозалежні. І в нас бувають цілі істерики щодо цього. Тому я вигадую різні ігри, аби забути трохи про телефони, айпади. Спеціально купила велосипед, настільні ігри. Ще з виховання Злата все знімає з мене. Інколи чую в її лексиконі свої словечка, які вона ставляє в дитячі розмови зі своїми ровесниками. Це дуже няшно-няшно.

А що подобається Златі? Ким вона мріє стати?

— Нещодавно у Злати був випускний, бо вона ходить із дітками, старшими за неї на рік. З війною ми переїхали з одного міста в інше, тому пішли в новий садочок. Але Злата ще піде в прес-скул, у «нулівку». Під час випускного вихователі показати відео, де дітки розповідають, ким хочуть стати. Я не зовсім здивувалася, бо вже два роки поспіль донька обирає одну й ту ж професію. Знаєте, є дітки, які сьогодні хочуть стати балериною, завтра – співачкою, а післязавтра – президенткою. Але Злата не змінює: як мріяла два роки тому стати поліцейською, так і досі мріє. У садочку їй зробити фото, де вона в поліцейській формі. Але найбільшний прокол, що наш тато, приїхавши в відпустку, привіз їй у подарунок поліцейську форму. Боже, радощів дитини просто не було меж. Тому в нас росте майбутнє поліцейська. Я її намагалась вламати. Кажу: «Златусь, ти гарно малюєш». Вона любить дуже малювати, зі мною співає в машині, «моди показує», дефілює. Але мрія одна: хочу бути поліцейською. Ну, це, мабуть, вже шляхом чоловіка піде.

А які риси розвиваєте в доньці, чого її навчаєте?

— Знаєте, інколи ці риси самі собою так проявляються, що мене черговий раз дивує. Цього літа ми поїхали до Хорватії. Також планували відвідати Меджугор’є, де було об’явлення Діви Марії. Там є така величезна гора, де вона з’явилася. Туди всі туристи підіймаються. Насправді фізично це дуже важко, туди не просто дійти. Гід нам порадила дійти до підніжжя, сфотографуватися біля хрестів, бо підійматися потрібно понад годину. На вулиці була спека під 30. Плюс у мене були батьки поважного віку, і Златка маленька. І от доходимо ми до цих хрестів, і Злата , яка зазвичай каже, що вже змучилася, ноги болять, втомилася, неочікувано заявила, що сильна й зможе піднятися. Вона кулею полетіла до гори. Дитина, якій 5 років, піднялася до постаменту Діви Марії, де ми помолилися. Спускатися, звичайно, їй було складно, тому половину дороги несли її на руках. Але факт того, що в неї є така впевненість у своїх діях і вміння швидко приймати рішення, такі волеві рішення, я почала помічати. А коли їй було років 2,5-3, вони з вихователькою в садочку ходили в Шевченківський гай (Львів, – прим.ред.). Гуляючи, діти пройшли повз церкву, а наша Златка повернулася в бік церкви, перехрестилася, щось там собі під ніс пробурмотіла. Коли вихователька мені розповіла, то зрозуміла, що в мене росте маленька християнка, віруюча дитина. Це для мене був такий маячок. Ми почали багато читати, витягли дитячу Біблію, я їй притчі розповідала, історії, хто такий Ісус. Я віруюча людина, але не завжди кожну неділю ходжу на службу Божу. Бувало, що то пізно концерти, то з гастролей приїжджаю. А тут після тих слів виховательки ми щонеділі о 9 ранку у Гарнізонному храмі, якби пізно я не приїхала напередодні. Дитина знає, рано прокидається: «Мамо, 8 ранку, давай побігли, ми йдемо у церкву, ми йдемо молитися, просити Ісуса за мир, за родину, щоб все було добре». Знаєте, мені здається, що жили б ми за 10 заповідями Божими, то не було б ні війни, ні біди ніякої поганої в життєбі історії людства, нічого не було поганого. Тому десь, напевно, я дуже щаслива, що моя дитина вірує в Бога. Ми вивчили перші молитви. Я навчила її ту молитву, яку мене колись моя бабуся Наталя навчила. Про маленьке серденько, яке вірить в силу і в любов Ісуса. Плюс Злата дуже добра, щира дівчинка. Вона завжди готова поділитися.

Як Злата реагує на те, що тато нині воює?

— Можливо, Злата, ще до кінця цього не розуміє, але розумію я, бо я вже така свідома дівчинка. І насправді мене це дуже триггерить, бо вважаю, що дитина має мати повноцінних двох батьків, як би я не компенсувала його фізичну відсутність. Він онлайн щодня, ми телефонуємо, вона чує, бачить відеозв’язок – усе, як має бути. Зараз тато в офіційній відпустці: він її вкладає в ліжечко спати, вони гуляють, на велосипедах катаються, робить їй зачіски. Це дуже цінно, особливо – для дівчинки, коли в дорослому віці вона обиратиме собі чоловіка. Востаннє вони так проводили час пів року тому, на день народження доньки. Утім, це реальність, у якій живе майже 80% нашої країни. Є речі, на які ми можемо повпливати, а є речі, на які не можемо повпливати. Стараємося компенсувати відсутність тата. У Злати є дідусь, бабуся, це теж додаткова підтримка. Я багато говорю зі Златою, розповідаю їй. До того ж, те що, тато на війні, вперше донька озвучила, коли їй ще не було двох років. Ми були на дні народженні моєї сестри, про щось говорили. Злата почула, розвертається й каже: «Мамо, ну хіба ти не знаєш, що наш тато на війні?». Я змалку з нею говорю про все. Їй було 6 місяців, а я йду й розповідаю їй, що ми зараз гуляємо, на вулиці весна, на деревах скоро з’являться красиві зелені листочки, квіти розпускатимуться. Гадаю, що діти все розуміють. Злата швидко почала розвиватися. А ще я прочитала в підказках психологів, що ввечері напередодні сну потрібно ділитися, як пройшов твій день. Раніше ми купалися, молилися, лягали спати, і Злата просила ввімкнути мультики, аби так засинати. Я вирішила уникати таких моментів, тому дослухалася до порад психологів. Лягала й ставила їй питання: як пройшов твій день і що в ньому було цікаво. Спочатку вона коротко відповідала: мовляв, все було добре. Тоді я запитала, чи не цікаво їй, як у мене пройшов день. Коли я їй почала розповідати, вона так заслухалася, що заснула. На другий день вона більше почала мені розповідати про свій день, а на п’ятий-шостий уже детально оповідала. Тому, окрім казочки, ми ще й таке практикуємо.

Тобто з дітьми можна обговорювати всі теми? Чи якісь теми все ж таки краще уникати до певного віку?

— Мабуть, із 12-13 років варто починати говорити про тему статевого виховання, бо в 5 років, можливо, ще й зарано. Хоча якось Злата випадково побачила, як міняли спідню білизну її двоюрідному братику Максимчику. Тоді вона поцікавилася, чому в нього не такі статеві органи, як у неї. Я їй доступно пояснила.

Гадаю, потрібно говорити про все, що питають діти. Також треба не просто відповідати, а пояснювати.

Наприклад, коли мова заходить про страхи. Не просто сказати: «Не бійся». А пояснити, розпитати, чому вона боїться. Сказати, що я поруч, тебе захищу, ти можеш на мене розраховувати.

Хто вам допомагає зі Златою? Чи маєте няню?

— У Києві ми мали пані Ярославу. Під час вагітності вона мені трохи допомагала поратися по дому, оскільки я вже фізично не могла сама впоратися. Це було не з розкоші, а дійсно через певні моменти. Я елементарно не могла зав’язати шнурки на кросівках, набрала зайві кілограми, мала проблеми із тиском. Коли народилася Златка, пані Ярослава сказала, що й далі готова допомагати в разі чого. Вона дуже влилася в нашу родину. Насправді я наслухалася різних історій про нянь – від аферисток до диких моментів. Тому мені було страшно. Але Господь благословив нас хорошою людиною. Пані Ярослава допомагала, коли мені потрібна була підстраховка: мала зйомку чи виступ. А коли переїхали на Захід України, то тут допомагають бабуся й дідусь. Коли їду на гастролі за кордон, то Злата під їхнім наглядом. До того ж донька ходить у садочок із року і 8 місяців. Ми кілька разів пробували піти. У перший день вона пробула із 9 до 10 ранку, а вже о 12 годині в неї піднялася температура до 40 градусів. Але мама не здалася: ми пробували знову й знову. Садочки гарно соціалізують і розвивають дітей. Злата стала такою балакучою, знаходить спільну мову як із дорослими, так і з молодшими.

Чи маєте вже спільні сімейні плани на літні канікули?

— Маємо. Як уже говорила, ми були в Хорватії з бабусею та дідусем. Злата каже, що це наша команда. Вона любить дуже плавати, займається плаванням і черлідингом. На черлідинг ходить тричі в тиждень, раз на плавання і раз ми ходимо на мистецтво живопис. Тому коли чує про море, то взагалі бомба. А зараз прийшов наш таточко у відпустку на 15 днів, тому поїхали в рідні Карпати.

Яку пораду дали б собі на початку материнства?

— Ой, трохи розслабитися і не так паритися. На початку я була така вся напружена.

Дитина – це не лише турботи. Це щастя, ніжність – на цьому треба акцентувати. Ти маєш кайфувати від материнства, тому що це певний час, який скоро дуже минає. Потім дітки виростають і вилітають як пташенята з того гніздечка.

Я наразі дуже кайфую від материнства, мені дуже-дуже подобається. Я пам’ятаю нашу першу зустріч зі Златою, коли вона була животику. Під час УЗІ дивлюся, а на екрані мацьопа мені рукою махає. Подумала, що під гормонами здалося. Я дивлюся на лікарку, вона на мене, а потім каже, що подивіться, малеча вам махає. Я їй теж помахала у відповідь і сказала: «Привіт, донечко. Дякую, що ти нас обираєш. Ми твої батьки і ми чекаємо дуже зустрічі з тобою». Отак почався наш перший діалог. Коли Злата була в животику, ми її називали «голді» – «золотко» наше. Коли вона народилася, ми її назвали вже «голді» по-українськи – Злата. І знаєте, вона точно відповідає своєму імені й цьому статусу. Вона – справжнє золотко: енергійна, позитивна, така світла дівчинка. Це сонечко, яке гріє, це золотко, яке надихає, і робить усіх нас щасливими. Дуже її люблю й вірю, що зможу виховати гарну україночку, гарну християнку і хорошу дівчинку для нашого українського суспільства.

Шоу-Бізнес