80 років Девіду Гілмору. Як гітарист Pink Floyd став совістю та голосом гурту

10 березня 2026 р. 01:03

10 березня 2026 р. 01:03

Цього тижня свій 80-річний ювілей відзначив David Gilmour — легендарний гітарист Pink Floyd, відповідальний за запаморочливі соло й оксамитові вокальні партії на класичних альбомах гурту. Крім того, Гілмор зробив успішну сольну кар’єру — яка не була б настільки вдалою без вагомого внеску дружини музиканта, Поллі Семсон. Ми розповідаємо про те, як Девід Гілмор став одним із найшанованіших і найпослідовніших музикантів свого покоління.

Як і всі чутливі до музики юнаки того часу, Гілмор захопився щойно народженим рок-н-ролом у п’ятдесяті — пісні Білла Хейлі, Елвіса Преслі і дуету The Everly Brothers зводили Девіда з розуму, але особливу увагу хлопець звернув на те, як на цих записах звучала гітара. Юний Гілмор позичив акустичну гітару у сусіда — і так і не повернув інструмент.

Ще школярем Гілмор познайомився і подружився з майбутнім лідером Pink Floyd Сідом Барреттом — прізвисько «Сід» з’явилося у Роджера Кіта Барретта приблизно в той самий час. Хлопці підтримували близькі стосунки у першій половині шістдесятих — вони подовгу грали разом на гітарах, а одного разу вирушили до Франції, де прожили в наметі під Парижем близько тижня.

Однак за дивним збігом обставин Гілмор не став учасником першого складу «Пінк Флойд» і не брав участі у записі дебютного альбому гурту — безкомпромісного і революційного «The Piper at the Gates of Dawn», справжнього шедевра британської психоделії шістдесятих.

Гілмор у складі Pink Floyd

У 1967-му, коли «Флойд» ставали зірками, Гілмор перебивався без грошей — але він твердо вирішив заробляти на життя саме музикою. Деякий час Девід працював водієм, а також моделлю для модних журналів, але насправді його цікавили виключно гітари й гітарне обладнання.

Тим часом події в гурті розвивалися найстрімкішим чином — у процесі запису тієї самої дебютної платівки Сід Барретт буквально спалив себе різними шкідливими для здоров’я й психіки хімічними стимуляторами. Гілмор був присутній на записі синглу «See Emily Play» — просто як друг гурту і спостерігач — і був шокований тим, що Барретт насилу впізнав його, хоча вони бачилися зовсім недавно.

Стан Сіда погіршувався з кожним днем — і вже в грудні 1967-го Девіда Гілмора запросили до Pink Floyd як другого гітариста і вокаліста. Проте унікальний квінтет (Сід Барретт, Річард Райт, Роджер Вотерс, Нік Мейсон і Гілмор) проіснував зовсім недовго. У п’ятьох «Флойд» виступили лише кілька разів — і вже наприкінці січня 1968-го, вирушаючи на черговий концерт, гурт вирішив просто не заїжджати за Сідом.

Гілмор став єдиним гітаристом «Пінк Флойд» — і відтоді разом із клавішником Річардом Райтом почав вигадувати найяскравіші барви у фантастичній музичній палітрі гурту.

У перші роки, поки Барретт ще остаточно не перетворився на повного затворника, гурт не забував про нього — Гілмор взяв найактивнішу участь у записі двох повноцінних сольних альбомів свого друга, «The Madcap Laughs» і «Barrett» (набагато пізніше, вже у XXI столітті, Девід виконував пісні Барретта з цих платівок під час своїх сольних турів).

Залишившись без Сіда, гурт відчайдушно експериментував — ці роки пошуків, аж до початку сімдесятих, були чи не найзахопливішими й найавантюрнішими з точки зору форми й аранжувань.

Але починаючи з усім відомого альбому «The Dark Side of the Moon», «Флойд» почали перетворюватися на полігон для реалізації ідей Роджера Вотерса — і якщо платівка «Wish You Were Here» (1975 рік) ще могла здатися плодом повноцінної колективної творчості, то наступні релізи «Animals» і «The Wall» були вже практично повністю втіленням задумів басиста гурту, а інші учасники перетворилися на щось на кшталт найманих сесійних музикантів.

Початок сольної кар’єри

Саме тоді Гілмору відчайдушно захотілося вдихнути свіжого повітря — і він узявся за запис першого сольного альбому. Платівка з простою назвою «David Gilmour» вийшла у травні 1978 року — вона не мала такого ж успіху, як альбоми «Флойд» сімдесятих, проте мала власну чарівність.

Саме скромність і делікатність цих пісень були їхньою головною перевагою — крім того, відчувалося, з яким величезним задоволенням і відчуттям знову здобутої свободи Гілмор грав у компанії басиста Ріка Віллса і барабанщика Віллі Вілсона.

«David Gilmour» досі залишається недооціненим релізом — але чарівність інструментальної композиції «Mihalis», яка ніби ковзає по тонкому льоду ранньої весни, або пронизливого треку «There’s No Way Out of Here» (з чудовою партією губної гармоніки, яку виконав Девід) нікуди не зникла і так само хвилює кров і лоскоче нерви.

Ця платівка допомогла Гілмору знову повірити у себе — а атмосфера в гурті тим часом ставала дедалі більш нездоровою і задушливою.

Річард Райт фактично пішов із «Флойд» після запису «The Wall», не витримавши тиску з боку Роджера Вотерса. Платівка «The Final Cut», випущена у березні 1983 року, по суті була не стільки альбомом «Флойд», скільки сольником Вотерса — на якому звучали партії ударних Ніка Мейсона і кілька гітарних соло Гілмора (Девід заспівав частину лід-вокалу у пісні «Not Now John», але це не позбавило відчуття швидкоплинності його присутності на альбомі).

Боротьба за Pink Floyd

У 1984-му Роджер Вотерс вирішив зайнятися вже повноцінною сольної кар’єрою і випустив платівку «The Pros and Cons of Hitch-Hiking» — тоді ж Гілмор записав другий сольний альбом під назвою «About Face».

Запис Вотерса виявився таким самим депресивним і мізантропічним, як «The Wall» і «The Final Cut» — пісні оберталися навколо однієї і тієї самої мелодійної лінії, а загальну картину оживляла лише блюзова гітара Еріка Клептона. Альбом Гілмора був більш тонкою роботою з точки зору саунду і музичного оформлення ідей — до того ж платівка могла похвалитися теплотою (послухайте пісню «Cruise»), яку марно було шукати на альбомі Вотерса і яка давно зникла з музики «Пінк Флойд».

У 1985-му Вотерс заявив, що залишає «Флойд» (на той час гурт уже являв собою тріо) — вирішивши, що тим самим ставить крапку в існуванні легендарного колективу. У Гілмора, однак, були свої плани на майбутнє гурту. Його сольний тур був не надто успішним — Девід планував продовжувати працювати під вивіскою «Пінк Флойд» разом із Ніком Мейсоном, про що повідомив Вотерсу, коли той покидав гурт.

Вотерс висловив упевненість у тому, що гітарист і барабанщик не наважаться бути тими самими «Пінк Флойд» — без нього на борту.

Стиснувши зуби, Гілмор і Мейсон почали працювати над новим матеріалом — і незабаром повернули до гурту Річарда Райта. Почалася судова тяганина між Вотерсом та іншими учасниками щодо права використовувати назву «Pink Floyd» — питання вирішилося лише наприкінці 1987-го, але на той час нова робота Гілмора, Мейсона і Райта, випущена як реліз «Пінк Флойд», уже лежала на полицях магазинів.

Справедливості заради варто зазначити, що альбом «A Momentary Lapse of Reason», попри присутність саундпродюсера Боба Езріна (який працював з «Флойд» над уотерсівським дітищем «The Wall»), був радше логічним продовженням платівки Гілмора «About Face», ніж очікуваною багатьма давніми шанувальниками «демократичною» роботою «Пінк Флойд» за прикладом альбомів початку або середини сімдесятих.

Вотерс, до речі, теж пропонував Езріну співпрацю — над своїм другим сольним альбомом, але той відмовився, вирішивши, що йому буде комфортніше працювати з Гілмором і рештою.

Назва гурту й справді означала надто багато — тур «Пінк Флойд» на підтримку «A Momentary Lapse of Reason» виявився набагато успішнішим у комерційному сенсі, ніж концерти Вотерса після виходу його альбому «Radio K.A.O.S.».

Сімейне щастя Гілмора

«Пінк Флойд», очолювані Гілмором, успішно пережили вісімдесяті — і увійшли у дев’яності як «живі динозаври» класичного року. Утім, як довів альбом «The Division Bell», випущений у березні 1994 року, гурт іще мав бажання подорожувати новими музичними маршрутами і досліджувати нові території — без особливого ризику, але з помітною цікавістю й задоволенням.

«The Division Bell» був зіграний у м’якших тонах, ніж попередня робота — і подекуди справді нагадував розслаблений «Флойд» початку сімдесятих, зокрема прекрасну платівку «Meddle». Це сталося багато в чому тому, що до Річарда Райта — блискучого клавішника й автора — повернулося натхнення, втрачене у роки «диктатури» Роджера Вотерса. Більше того, Райт знову почав не лише писати музику і грати з притаманною йому винахідливістю, а й виконувати провідні вокальні партії. Такого не траплялося з початку сімдесятих.

Того ж 1994 року з Гілмором сталася подія ще більш знаменна, ніж вихід чергового альбому «Pink Floyd». Просто під час туру, що супроводжував реліз платівки, Девід одружився з 32-річною журналісткою і письменницею Поллі Семсон. Саме Поллі написала слова для кількох пісень із «The Division Bell», вона ж у майбутньому стала авторкою більшості текстів на сольних альбомах Девіда у XXI столітті.

Поллі народила чоловікові трьох дітей — саме з нею він знайшов спокій і щастя в сімейному житті, і саме Поллі шанувальники Гілмора завдячують пасторальній і затишній атмосфері блискучого альбому 2006 року «On an Island».

У записі цієї платівки (а також у турі 2006 року) брав участь Річард Райт, чарівні партії бек-вокалу виконували Девід Кросбі і Грем Неш з най»хіповішого» гурту всіх часів Crosby, Stills and Nash — подібну музику міг створювати лише дуже щасливий чоловік і надзвичайно впевнений у собі та своїх колегах музикант.

На лондонських концертах Гілмора на сцену вийшов Девід Бові, який тоді вже рідко з’являвся на публіці — разом вони виконали класичну пісню «Флойд» авторства Барретта «Arnold Layne», що стала першим синглом гурту ще у далекому 1967 році.

У 2014-му Гілмор, з незмінною допомогою Поллі, яка написала текст пісні «Louder than Words», а також продюсерів Енді Джексона, Філа Манзанери і Юса, довів до ладу матеріал, що залишився після запису «The Division Bell» — так з’явився останній студійний альбом «Пінк Флойд» під назвою «The Endless River».

Річард Райт помер ще у 2008 році — «Флойд» і справді більше не мали записувати і випускати новий матеріал. Але всі ми пам’ятаємо, яким надихаючим у квітні 2022 року став сингл «Hey, Hey, Rise Up!» — спільний запис Гілмора, Ніка Мейсона і Андрія Хливнюка. Для такого випадку Гілмор і Мейсон знову назвали себе Pink Floyd — і тим самим привернули ще більше уваги до виконання Хливнюком пісні «Ой у лузі червона калина».

Останній на сьогодні альбом Гілмора вийшов у 2024-му — платівка «Luck and Strange» знову виявилася бездоганною з точки зору виконання і аранжувань, а Девід назвав її своєю найкращою роботою з часів «The Dark Side of the Moon».

Цілком можливо, що Поллі Семсон уже написала достатньо текстів і для наступної платівки чоловіка.

Шоу-Бізнес