«Було відчуття, що це — кінець»: зірка «Справа НБР» Михайло Дзюба про пережите під час великої війни

12 квітня 2026 р. 12:37

12 квітня 2026 р. 12:37

В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Михайло Дзюба згадав найважчі моменти початку вторгнення, роботу за кордоном та зйомки під час постійних обстрілів.

«Я просто прощався з професією»

— Напередодні телепремʼєри детективного серіалу «Справа НБР», яка відбудеться вже 20 квітня, що згадується з часів зйомок?

— Найкраще, що було в цьому проєкті — це команда, ми всі дуже здружились, це була команда професіоналів, з якими було дуже приємно працювати. Єдиний мінус — зйомки були влітку, мій персонаж носив костюм і сорочки не найвищої якості, через це було трохи спекотно.

— Минуле літо було спекотним не тільки за температурою, але і постійними обстрілами столиці.

— Так, обстрілів було багато. Часто доводилося спати у бомбосховищі, а на ранок йти на зйомку. Бували дуже важкі дні, але під час війни сам факт того, що знімається кіно — щастя. Був момент, коли прилетіло поряд з будинком нашої художниці з костюмів. Але все одно о восьмій вона приїхала на майданчик, тому що не могла дозволити собі пропустити. Реальність страшна, але знімати кіно хочеться будь за що.

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, чи були думки про те, що професія актора може не повернутися?

— Було відчуття, що це — кінець, і це було страшно. Думки про те, що ти залишишся без професії, у якій стільки всього не сталося. До повномасштабного я готувався до кількох проєктів, мали вийти в прокат «Королі репу», де я зіграв свою першу головну роль в кіно, і «Між нами». Коли почалось вторгнення, я просто прощався з професією і своїми роботами, які так і не побачить глядач.

На щастя, фільми вийшли вже пізніше — під час повномасшабки. До речі, у 2021 році під час підготовки до фільму, була можливість попрацювати з військовими і я побачив, наскільки це професійні люди і що вони не дадуть зайти в Україну просто так, не давши «по зубах».

— Значить, ви були готові, що станеться вторгнення?

— Я зовсім не думав про це. Я вчився в університеті на третьому курсі, і саме 24 лютого у нас мала бути вистава. Першою того дня прокинулася моя кохана (акторка Олеся Надєєва. — Авт .) , їй подзвонила сестра і сказала, що почалася війна. Ми зібралися і поїхали до мене додому в Хмельницьку область. Потім Олеся поїхала до Литви. Там зʼявилась можливість для українських студентів вступити у Литовську академію музики і театру. Сформувалася українська група, яку взявся вести майстер Валентінас Масальскіс. Він поставив виставу «Animal Tales», до якої я, до речі, пізніше доєднався в Литві. Нам надали грант, щоб ми возили виставу різними містами. Я долучився до проєкту на два місяці, і ми були з виставою у Кракові та Клайпеді. Після цього разом з Олесею повернулися до Києва.

— Не було думок залишитися за кордоном?

— Нам дуже хотілося додому. Це дивно, ми жили в Клайпеді, там немає ні обстрілів, ні комендантської години, і все одно об 11 вечора завжди були вдома. Я виїжджав, коли в Україні почалися затяжні блекаути. Памʼятаю, в'їжджаєш до Польщі — і вона сяє як новорічна ялинка, а в нас все у пітьмі. Литовці дуже привітні і всіляко нам намагались допомагати. Проте весь час нам хотілося додому. До того ж литовська мова достатньо складна, а ще там доволі багато росіян, і це тригерить.

Коли ми з Олесею повернулися, то просто «видихнули». Хоча, звичайно, перебування в іншому творчому середовищі нас збагатило, оскільки в нас була оформлена академічна мобільність, і ми продовжували своє навчання в литовській академії. Я особисто потрапив на тижневий майстер-клас по Playback-театру від бразильця Mario Moura, та і робота з Валентінасом Масальскисом багато чого варта.

«Я збив режим, набрав вагу…»

— Як ви планували подальше життя на початку вторгнення?

— Зараз це звучить навіть смішно, нічого ми не планували. Мені було тоді 22 роки. Ми приїхали в Полонне — наколотили коктейлі Молотова і записували якісь звернення у соцмережах. Думаю, ящик з тими коктейлями досі стоїть десь у сараї.

— За роки вторгнення прийшло звикання до тривог?

— Перші два роки ми з Олесею не ходили до укриття, потім півтора року ходили. Але почав «їхати дах» від того, що на кожну тривогу ти мусиш йти в підвал. Я тоді збив режим, набрав вагу… Зараз — якщо летить, спимо в коридорі. Трохи налагодився спосіб життя та сон. Думаю, якщо прилетить, то прилетить.

— Ви пережили депресію?

— Не знаю, чи була вона в мене. Просто в якийсь момент почалася апатія — для актора це складна історія. Я став читати більше, щоб розтормошити внутрішню емоційну памʼять, і зараз почуваюсь краще.

— Попри війну, ви достатньо активно знімаєтесь у фільмах та серіалах.

— Так, Слава Богу, є робота. Коли повернулося навчання в університеті, я почав займатися сценічним рухом і навіть зараз викладаю студентам циркової академії. Це все врешті «витягує», бо від роботи я кайфую.

— У вас гарна фізична підготовка.

— Це ще історія з дитинства. В Полонному два роки я займався у секції карате, потім була циркова студія, паркур, стріт воркаут. Коли ще навчався в економічному університеті, ходив у секції боксу. Виявилося, що все це недарма, бо все знадобилося для сценічного руху та бою.

— Тобто для ролі оперативника в «Справа НБР» спеціально не довелося готуватися?

— Для того, щоб підготувати хорошу сценічну форму, потрібен хороший сон, тренування і харчування. Але тоді, на момент зйомок, було багато обстрілів і мені набагато складніше виявилося набрати форму. Я, звичайно, займався, намагався, але режисерка була не зовсім задоволена тим, як я виглядав.

— Вам 26 років, чи думали про те, що можете потрапили на фронт?

— Поки я маю бронювання і роблю те, в чому сильніший. Чи думав, що можуть забрати у військо? Звичайно. Але в разі, якщо бронювання не буде, тоді б я краще звертався в якісь рекрутингові центри і обирав те, на чому я хоч трохи знаюсь.

— Що у вас забрала війна, як змінила?

— Друга мого шкільного забрала, Дмитра Рибачка. Він воював у «Азові» і загинув захищаючи Україну. Це вплинуло на мене — бо забрали не просто людину, а, можна сказати, дитинство, оскільки ми разом росли, говорили про майбутнє, про мрії, про хороше життя і свідомо до цього йшли. Він загинув, і ці мрії вже ніколи не стануть реальністю.

— Чи є зараз бажання мріяти про щось?

— Про перемогу та хороше українське кіно. Є величезне бажання закривати всі прогалини в темах, яких не вистачає українському глядачеві, як, наприклад, кіно для підлітків. На мою думку, для них дуже мало українського контенту. Наскільки я памʼятаю себе, кіно формує особистість і відгукується з роками. Хочеться бути більше залученим в формуванні сучасного українського культурного простору. Робити культурний бум не тільки в театрі, а і кіно. Робити все, аби український глядач кайфував від перегляду українських фільмів.

Раніше ведучий «Ранку у Великому місті» Григорій Герман розповів про те, що йому довелося пережити під час війни .

Читайте нас у Facebook

Шоу-Бізнес