Їздила по друзях в пошуках води, щоб помити голову, майже не спала місяцями: зірка «Швидкарів» Анастасія Цимбалару про випробування під час війни

26 вересня 2026 р. 12:25

26 вересня 2026 р. 12:25

Популярна акторка, зірка серіалів «Дільничний з ДВРЗ», «Жіночий лікар. Нове життя» Анастасія Цимбалару зізнається, що велика війна її дуже змінила. На початку вторгнення вона навіть прощалася зі своєю професією, а коли зйомки знову відновились, не вірила в їхню реальність. Цимбалару каже, що ніколи не думала про переїзд з країни й напередодні важкої зими не купила найнеобхіднішого.

Прем'єру 12-серійного фільму «Швидкарі» (ICTV2), яка відбудеться вже 28 вересня, Настя чекає з особливими почуттями. Бо серіал знімався під час однієї з важких зим у столиці, при 17-градусному морозі, й став викликом для багатьох відомих акторів.

В ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ» Цимбалару згадала найважчі моменти останніх років і зізналась, як рятується від депресії.

«Є втома, яку вже неможливо не помічати»

— Настю, які у вас зараз настрої, на п'ятий рік великої війни? Що відчуваєте?

— Ми всі дуже змінилися. Є втома, яку вже неможливо не помічати, є тривога, яка стала частиною нашого життя. Але водночас є дуже чітке розуміння цінності простих речей — людей поруч, можливості працювати, бути вдома, обіймати рідних.

Я намагаюся не відкладати життя на потім. Працювати, творити, радіти, коли є привід, і дозволяти собі сумувати, коли болить. Напевно, мій сьогоднішній настрій — це суміш втоми, вдячності й великої надії. І дуже хочеться, щоб ми нарешті дочекалися часу, коли не треба буде щоранку починати день з новин про війну.

— Дехто збирається переїхати на зиму з Києва у безпечніші міста України. Чи думали про це?

— Коли морально стає зовсім важко, прильоти поруч з твоїм будинком, знову читаєш страшні новини чи працюєш під час обстрілів, такі думки виникають. Але поки я не планую нікуди переїжджати. Київ — мій дім, тут моя робота, мої близькі, моє життя. Тому наразі залишаюся тут.

— Тоді як готуєтесь до зими, яка, кажуть, буде найскладнішою?

— Якщо відверто, ніяк не готуюся. Запасів їжі та води не робила, обігрівачі чи ліхтарики не скуповувала. В мене навіть потужного повербанку досі немає. Не хочеться жити в постійному очікуванні найгіршого. Хочеться бути готовими до різних сценаріїв і водночас продовжувати нормально жити, працювати, будувати плани.

— Як вдається тримати себе у ресурсі на фоні постійних тривог у столиці останнім часом? Що допомагає не збожеволіти?

— Насправді універсального рецепта немає. Іноді після важкої ночі просто дозволяю собі бути втомленою та нічого від себе не вимагати. А загалом мене дуже рятує робота. Можливість переключитися, знімальний майданчик, люди поруч. Ще спорт, прогулянки, зустрічі з близькими й маленькі побутові радощі. Ще рятує хоча б іноді вимикати новини й повертати себе у звичайне життя. Бо якщо весь час жити лише тривогами й очікуванням наступної небезпеки, ресурсу надовго не вистачить.

«Я пам’ятатиму завжди, наскільки страшно нам усім було»

— Чи були думки на початку вторгнення про те, щоб залишити країну та почати будувати кар'єру за кордоном?

— Ні, я завжди знала, що моє життя тут. Тут мій дім, мої люди, професія. На початку великої війни була місяць за кордоном і тільки переконалася у тому, що моє місце в Україні. За ці роки, як би важко часом не було, нічого не змінилося.

— Що назавжди запам'яталося з важкого першого року великої війни?

— Напевно, саме відчуття нереальності всього, що відбувається. Порожні вулиці, сирени, новини, які страшно відкривати, постійні повідомлення близьким: «Ти як? Де ти?». І водночас неймовірна підтримка людей. Мені здається, саме це я пам’ятатиму завжди: наскільки страшно нам усім було й наскільки сильно ми в той момент трималися одне за одного.

— На початку вторгнення багато акторів гадали, що до професії вже не повернуться. Про що ви думали в той час?

— У перші місяці я взагалі не думала про професію. Здавалося дивним навіть уявляти зйомки кіно, коли навколо відбувається таке. Було відчуття, що наше попереднє життя просто закінчилося й незрозуміло, яким буде наступне.

А потім поступово прийшло усвідомлення, що робота теж є частина того, заради чого ми тримаємося. І коли я знову приїхала на майданчик, це було дуже особливе відчуття: ніби повертаєш собі частину нормального життя та себе самої.

— Коли для вас відновилася робота?

— Вона почала поступово повертатися через 1,5 року. В перший знімальний день було дуже дивне відчуття. З одного боку, неймовірна радість знову бачити знайомих людей, камеру, майданчик, займатися тим, що любиш. А з іншого — всередині постійно сиділо питання: чи доречно зараз радіти, сміятися, знімати кіно? Але повернення до роботи стало одним з перших моментів, коли я відчула, що ми продовжуємо жити.

— Наскільки змінились ваші внутрішні «налаштування» за часів вторгнення?

— Я стала менше відкладати життя на потім і набагато більше цінувати звичайні речі, які раніше сприймала як належне. Стала уважнішою до людей поруч і водночас навчилася легше відпускати те, що насправді не має значення. Мабуть, головна зміна в тому, що я чіткіше зрозуміла, наскільки все крихке. Тому зараз мені важливіше не встигнути все, а встигнути те, що справді має особливе значення для мене.

— Кажуть, акторство допомагає «втриматись на плаву», зокрема емоційно.

— На майданчику ти на якийсь час перемикаєшся з власних переживань на іншу історію, іншу людину, інші емоції. Іноді це буквально дає можливість видихнути й хоча б кілька годин не жити новинами та тривогами. А ще робота дає відчуття, що життя продовжується, що ти все ще можеш робити те, що любиш.

«Ми працювали у розпал блекауту»

— Скоро прем'єра серіалу «Швидкарі», що згадується з часів зйомок?

— Це був надзвичайно важкий знімальний період, адже ми працювали у розпал блекауту, обстрілів, відключень опалення, води, зв'язку. На холодних локаціях працювали за допомогою генераторів. Після знімальної зміни їздила по друзях та родичах у пошуках води, щоб помити голову. Майже не спали місяцями, сильно мерзли, але винесли з собою по закінченню проєкту неймовірне відчуття тепла та світла. Рятувалися одне одним — підтримкою, обіймами, спільною справою. Команда цього проєкту міцно засіла в моєму серці. Невимовно вдячна, що ми змогли пройти цей непростий період разом в любові та повазі до спільної справи та одне до одного.

— Як приводите себе «до ладу» після важких ночей?

— Якщо є можливість, даю собі трохи поспати, випити кави, прийняти душ, побути у тиші. А якщо треба їхати на зйомку, то просто збираєш себе докупи й працюєш. Дивно, але саме робота часто й допомагає переключитися та повернутися до нормального стану.

— Чи ходите до укриття?

— З нинішніми тривогами, які лунають вже після вибухів, не встигаєш. Якщо є підозра на загрозу напередодні, ночую у паркінгу.

— Від чого назавжди відмовились для себе?

— Бути зручною, хорошою для всіх. Ставити чужі потреби та комфорт вище за власні.

— Про що мрієте після закінчення війни? Що першим зробите?

— Мрію прокинутися одного ранку й зрозуміти, що більше не треба перевіряти телефон, читати, куди летить і чи була тривога. Що можна просто планувати життя не на кілька днів уперед, а на роки. А що зроблю першим? Напевно, як і більшість українців, зберемося сім'єю, подякуємо за можливість пережити цей страшний час і згадаємо тих, хто ціною свого життя нам таку можливість дав. За це ми у неоплатному боргу назавжди.

Раніше популярна акторка Олена Світлицька заявила про своє бажання покинути країну.

Читайте нас у Facebook

Шоу-Бізнес