Президентка Карітасу України про евакуацію з Олешків: Вогонь можна має бути воля це зробити

04 листопада 2026 р. 16:22

04 листопада 2026 р. 16:22

«Це був день, сповнений глибоких емоцій, які просто накривали з головою», — розповідає вона.

Коли команди приїхали зранку, на місці вже стояв ряд наметів. У наметі Карітасу на людей чекали кава, гарячий чай, перекуска та працював Wi-Fi. Карітас Київ організував невеликий автобус, щоб привезти родичів деяких евакуйованих, і вони змогли обійняти рідних одразу біля автобусів.

«Коли автобуси під’їхали, це був надзвичайно зворушливий момент. Люди виглядали у вікна; ми махали їм, вони махали у відповідь, і було видно, як на їхніх обличчях розквітають усмішки», — пригадує Тетяна Ставничи.

Один з автобусів зупинився біля намету Карітасу. Там чекав чоловік, який помітив у вікні свою сестру й одразу пішов до дверей.

«Щойно вони відчинилися, вона ніби випала з автобуса й просто розтанула в його обіймах. Ця сцена повторювалася знову і знову, коли родини знаходили одні одних».

Більшість евакуйованих — літні люди, чимало з них мають труднощі з пересуванням, і всі були помітно виснажені. Тим, хто не мав українських SIM-карток, їх видавали на місці.

Тетяна Ставничи допомагала одному чоловікові вставити картку в його старенький телефон Nokia, і вони розговорилися. Коли його запитали про життя в Олешках, найперше він згадав руйнування греблі Каховської ГЕС і повінь: як мусив усе кинути, як рятували людей з води і як зрештою діставали тих, хто потонув. Лише згодом він заговорив про вбитого сусіда, свій зруйнований будинок, дрони й міни.

«Це мене глибоко вразило. Я подумала, скільки травм носять у собі ці люди: одна
нашаровується на іншу», — розповідає Тетяна Ставничи.

Разом з людьми з Олешків прибула ціла вантажівка з домашніми тваринами, кожна в окремій переносці. «Мене приголомшила вразливість цих тварин і те, що їхні господарі відмовилися їх покинути. Там були всякі: маленькі кошенята, невеликі собаки, собаки середнього розміру. Але найбільше мене вразили великі собаки. Було щось у їхній силі, у самих їхніх розмірах і водночас у їхній вразливості, що досі мене не відпускає», — каже президентка Карітасу України.

«Упродовж усього дня люди раз у раз обіймали одне одного. Для мене це був найповніший вияв людяності: вияв того, що означає належати, вияв спільноти в найширшому сенсі, тобто спільноти людей», — розповідає Тетяна Ставничи.

«У Карітасі ми говоримо про духовність зустрічі. Або, як я люблю її називати, про
таїнство зустрічі. Того дня таїнство зустрічі ніби повторилося сотні разів. Є краса, яка
народжується, коли ми справді бачимо одне одного, коли дивимося одне на одного
поглядом братньої любові», — говорить вона.

Коли люди виїжджали з місця зустрічі, по дорозі до Києва уздовж дороги стояли мешканці
навколишніх сіл із прапорами й плакатами, щоб привітати евакуйованих: «Вони ніколи
раніше не бачилися, і більшість із них ніколи більше не зустрінеться. І все ж була ця
солідарність, ця теплота, доброта й любов. Це був дуже український досвід. Я вірю, що
саме в цьому сила гуманітарного реагування в Україні: у красі людяності».

Президентка Карітасу України подякувала командам, які працювали на місці: «Я відчуваю до них найглибшу повагу та вдячність. Вони передають нашу любов у руки людей, які її потребують, з увагою й турботою. Вони роблять це всім серцем».

Підтримка не завершилася в пункті зустрічі. Карітас уже забезпечив постільною білизною
та гарячим харчуванням евакуйованих, які проходять лікування в київській лікарні. Кейс-
менеджери та психологи готові працювати з тими, хто потребує більшої підтримки. «Ми
зробимо це з гідністю, знайдемо рішення», — наголошує Тетяна Ставничи.

«Я сподіваюся, що це лише перша така місія. Вона показала, що це можливо: навіть
обмежене припинення вогню в одному регіоні дало змогу це зробити», — каже вона.

Одна з евакуйованих жінок сказала команді: «Ми приїхали з пекла». «Те, що нам вдалося
їх вивезти, дає мені велику надію. Це показує, що вогонь можна припинити, просто має бути воля це зробити. І з українського боку, я вірю, така воля є», — додає Тетяна Ставнича.

«Для мене евакуація з Олешок — це одна запалена свічка. Але вона перша, і я сподіваюся, що за нею спалахне ще багато інших».

Пізнавально