Третій рік протидії України сексуальним злочинам Росії: що змінилося?

16 листопада 2024 р. 13:02

16 листопада 2024 р. 13:02

З початку повномасштабного вторгнення Україна й світ стали свідками безпрецедентної агресії та безчинства в діях представників Російської Федерації. Агресор абсолютно відкрито й цинічно нехтує нормами міжнародного гуманітарного права, скоюючи воєнні злочини та злочини проти людяності. Акти насильства, спрямовані на приниження та деморалізацію вразливих верств українського суспільства, є частиною військової стратегії Росії.

Станом на 1 жовтня 2024 року Офіс генерального прокурора зафіксував 321 випадок сексуального насильства, пов’язаного з війною (СНПК). У 115 з них постраждалими є чоловіки, у 206 — жінки та у 16 — неповнолітні. Це офіційно зафіксовані прокурором випадки, у яких йдеться про зґвалтування, завдання фізичної шкоди статевим органам, примусове оголення, погрози та спроби зґвалтування, примус дивитися на сексуальну наругу над близькими особами. За даними ООН, незареєстрованих випадків СНПК у 10–20 разів більше.

24 лютого 2022 року українська правова система стикнулася з безпрецедентним викликом — продовжувати працювати в умовах повномасштабної війни. Сьогодні зрозуміло: система вистояла й далі виконує свої завдання, зокрема щодо розслідування випадків сексуального насильства, пов’язаного з війною, розробляючи нові протоколи для документування та розслідування цих злочинів і створюючи механізми захисту постраждалих. Досвід України у фіксації таких злочинів є унікальним.

«Україна має розгалужену систему надання допомоги постраждалим, зокрема медичної, правової, соціальної. Але ця система є досить складною. Тому найбільшим викликом для надавачів послуг (сервіс-провайдерів), зокрема для уряду, служб соціальної підтримки, громадських і міжнародних організацій, а також правоохоронних органів є координація їхніх дій. Нерідко трапляється, що деякі послуги дублюються. Або не працює механізм перенаправлення, коли окремі організації не можуть надати постраждалим потрібну допомогу через нестачу ресурсів і не знають, що таку допомогу може надати інша структура, яка має відповідні можливості та фінансування», — пояснює представник в Україні Фонду лауреата Нобелівської премії доктора Деніса Муквеге та Глобального фонду тих, хто пережив насильство, Федір Дунебанін.

Проте відсутність достатньої комунікації та міжвідомчої взаємодії у протидії СНПК досі залишається ключовим викликом. Попри те, що українським держслужбовцям вдалося розробити окрему систему фіксації та розслідування злочинів, брак внутрішньої координації причетних фактично перешкоджає реалізації головного принципу захисту потерпілих — «постраждалоцентричності».

Адже знайшовши в собі змогу звернутися до правоохоронних органів, потерпілі від СНПК часто змушені долати виснажливий марафон зі збору необхідних документів, нескінченних допитів і «переадресацій». Замість очікуваного відчуття безпеки й опори постраждалі переживають дезорієнтованість і самотність.

Сьогодні українська модель боротьби із сексуальним насильством агресора включає діяльність різних акторів. Це державні установи, правоохоронні органи, громадські організації, міжнародні донори, ЗМІ та правозахисні ініціативи. Кожен із них має власну роль у фіксації чи розслідуванні таких злочинів. Однак часто відсутність узгодженості між ними або дублювання функцій створюють хаос і демотивують постраждалих. Тоді як люди, котрі вже пережили травму, не завжди мають сили з’ясовувати, хто за що відповідає, й долати нескінченні бюрократичні перепони.

Отже, злагоджена комунікація та координація між усіма учасниками є важливою з кількох причин:

— Комплексність проблеми: протидія СНПК охоплює широкий спектр питань, зокрема правову, медичну, психологічну та соціальну підтримку постраждалих. Одна організація чи інституція не може ефективно реагувати на всі аспекти цієї проблеми.

— Захист прав постраждалих: координація між державними органами, медичними закладами та громадськими організаціями може гарантувати цілісний захист постраждалих від СНПК, що передбачатиме негайний доступ до необхідних послуг, захист свідків та уникнення повторної травматизації під час тривалих судових процедур.

— Адвокація та міжнародна співпраця: ефективна міжсекторальна координація створює єдиний фронт для адвокації змін у законодавстві, підвищення обізнаності на національному та міжнародному рівнях, а отже, й для отримання необхідної фінансової й технічної підтримки.

— Моніторинг і збір даних: злагоджена співпраця між різними секторами забезпечує точний моніторинг ситуації, збір доказів і документування випадків СНПК, що є важливим для правосуддя та міжнародних звітів. Це також допомагає виявляти прогалини в наданні допомоги для вдосконалення політики реагування.

Щоб покращити взаємодію між різними учасниками у боротьбі із сексуальним насильством, пов’язаним із війною, в Україні реалізували проєкт «Вистоїмо разом». Цей проєкт мав на меті створити систему підтримки для постраждалих, що ґрунтується на законодавстві, чіткій співпраці між інституціями та здатності ключових учасників надавати ефективну допомогу. Проєкт тривав із жовтня 2022-го до жовтня 2024 року з ініціативи МБФ «Український Жіночий Фонд» за підтримки Європейського Союзу, ГО «Ла Страда-Україна» та Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем».

Основні напрями проєкту передбачали вивчення досвіду протидії СНПК Швейцарії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, Нідерландів, підготовку та навчання фахівців, які займаються фіксацією, розслідуванням злочинів СНПК і надають допомогу постраждалим, а також розробку навчальних матеріалів для підвищення обізнаності суспільства стосовно проблематики злочинів сексуального характеру.

Ще одним завданням команди проєкту «Вистоїмо разом» була активна адвокація щодо визнання вини Росії у сексуальному насильстві проти українців та притягнення агресора до відповідальності.

«Сьогодні в Україні є всі ознаки, що виокремлюють сексуальне насильство під час війни як воєнний злочин. І ми наполягаємо на тому, що російські окупанти використовують СНПК як метод ведення війни, безпосереднього впливу на українське цивільне населення для його залякування та досягнення певних воєнних цілей. У жодному випадку вони не прагнуть сексуального задоволення, головне — принизити, катувати, підкорити волю», — наголошує віцепрезидентка ГО «Ла Страда-Україна» Марина Легенька.

Неправомірність і небачена досі жорстокість представників російських військових угруповань порушує численні міжнародні конвенції й статути. Основним документом у цій сфері є Римський статут Міжнародного кримінального суду, ратифікований Верховною Радою України в серпні 2024 року, що кваліфікує СНПК як міжнародний злочин.

За словами Легенької, з огляду на специфіку злочину представники держави-агресора порушують й інші документи міжнародного гуманітарного права, включно з Женевськими конвенціями, Конвенцією проти катувань, Європейською конвенцією з прав людини та Конвенцією ООН про права дитини, Конвенцією ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, що підкреслює його ґендерно зумовлену природу.

З урахуванням масштабів злочинів РФ в Україні механізм притягнення агресора до відповідальності має включати:

Вочевидь, ефективність розслідування та покарання агресора насамперед залежить від ефективності інструментів і протоколів внутрішнього реагування на злочини СНПК.

«Ми постаємо перед необхідністю трансформуватися. Я завжди наводжу порівняння із ЗСУ: на початку війни в нашого війська не було можливості стримати цю навалу, не змінюючись самим. Зараз те саме відбувається в системі кримінальної юстиції. Якщо ми не змінимося, не змінимо наших підходів, то вона просто ляже. Й саме напрям розслідування міжнародних воєнних злочинів одним із перших випробовує нові підходи. Після завершення війни це дасть змогу системі кримінальної юстиції вийти на інший рівень. Тому навіть у цій складній ситуації треба бачити можливості України. Одна з них — змінитись і перейти на інший рівень розвитку», — впевнений начальник Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу генерального прокурора Юрій Бєлоусов.

Сьогодні система реагування на злочини сексуального характеру працює за таким алгоритмом:

Як вже зазначалося, у боротьбі із сексуальним насильством під час війни також беруть участь громадські організації, міжнародні структури, журналісти та волонтери. Вони регулярно фіксують злочини, збирають докази й передають їх для подальшого розслідування відповідним органам.

Отже, аналіз української моделі реагування на сексуальне насильство під час війни свідчить, що наша правова система готова й здатна змінюватись навіть у надзвичайно складних умовах. Згодом накопичений досвід України може стати основою для майбутньої міжнародної системи боротьби з гендерно зумовленим насильством.

Однак є й проблеми, які потрібно вирішувати вчасно. Якщо цього не зробити, постраждалі можуть не отримати необхідної правової та психологічної допомоги, а злочинці — уникнути покарання. Це може призвести до втрати довіри до правосуддя та міжнародної підтримки України. Відсутність ефективних механізмів боротьби з насильством загрожує соціальними кризами та подальшою травматизацією цілих спільнот.

Політика