«Голод – зброя РФ проти полонених»: історія морпіха Шкеула, якого тримають в Мордовії

22 листопада 2024 р. 20:08

22 листопада 2024 р. 20:08

«Я – на балконі з українським прапором, у вишиванці, проїжджають російські танки, заїжджають в місто, а я знімаю відео про те, що мій чоловік у полоні».

«Там був пекельний коридор, де їх били палками по голові, по чому бачили, по тому й били».

«Мене охопила паніка, жах, страх за його життя, тому що це катівня, де морять голодом, по 16 годин вони стоять, на вулицю їх не виводять».

Це історія ще одного українського військового, який кілька років перебуває в російському полоні після оборони Маріуполя та його дружини, яка бореться за його визволення.

Артур Шкеул – військовий 36-ої бригади 501-го окремого батальйону морської піхоти. З 2014 року чоловік служив на сході України, а від початку повномасштабного вторгнення обороняв Маріуполь, де і потрапив у російський полон. Зараз Артур перебуває у Мордовії. Є свідчення, що там утримують понад півтори тисячі українських військових, переважно з морської піхоти. Дружина морпіха Анастасія розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» , що їй відомо про умови утримання чоловіка та інших морпіхів в одній з суворих колоній РФ.

Анастасія каже, що чоловік її сильно оберігав і майже нічого не розповідав про свою службу, а також небезпеку, яка нависла перед повномасштабним вторгненням.

– Щось дізнавалася я від його друзів, від його рідного брата Владислава. Він також перебуває в полоні 31 місяць . Хтось, щось розповідав, але не Артур. Він завжди казав: «Настя, займайся своїм, а я займатимусь нашим захистом». Коли почалася повномасштабна війна, мені зателефонувала подруга з Маріуполя, сказала: «Настя, війна». Пізніше мені зателефонував брат Артура і дуже просив, щоб я виїжджала з його родиною з Бердянська.

– А Артур мене просив, щоб я викинула свій паспорт, викинула обручку, щоб ніхто не знав, що я його дружина. Він дуже сильно за мене переймався, він бачив, що відбувається в Маріуполі. Йому дуже шкода було мирного населення, дітей. Він не хотів, щоб це відбувалося у Бердянську, він мене також просив виїжджати.

Але жінка залишалася ще якийсь час у Бердянську. От що вона розповідає про російську окупацію:

– Сама окупація міста – це дуже страшно. У тебе вся інформація міститься в телефоні, ти розумієш, що тебе можуть зупинити і знайти всю цю інформацію. Тому, звичайно, намагалася чистити її, але все одно весь цей обсяг неможливо було видалити. Я бачила, як забирають людей просто з вулиці, кудись відвозили, проводили обшуки квартир, зупиняли машини. Особисто для мене окупація – це дуже страшно, бо ти не розумієш, що може з тобою трапитися через якусь хвилину-дві.

Щоб виїхати з окупованого міста, Анастасії довелось подолати 18 російських блокпостів.

– Ці відчуття я ніколи не забуду. Коли ти побачила свій рідний прапор, коли побачила наших військових хлопців, наш блокпост, наших людей, в мене була ейфорія декілька тижнів точно.

Початок повномасштабного вторгнення Артур застав у Широкиному під Маріуполем. Потім його та інших військових передислокували до самого Маріуполя, де вони займали позиції на заводі імені Ілліча.

– Артур мені телефонував дуже рідко, там майже не було зв'язку. У Бердянську також намагалися глушити, зв'язок, інтернет. Тому якісь новини я теж дізнавалася від дружин інших військових, які перебували в Маріуполі, захищали місто. Про потрапляння до полону я дізналася з Telegram, з російських інтернет-мереж .

– Пам'ятаю, повідомлення дуже довго вантажилось, і я побачила, що виставили у Telegram відео, де брали у полону 501-й батальйон, і на тому відео я впізнала свого чоловіка Артура. Він був дуже виснажений, дуже схуд, вже в Маріуполі. Але я бачила, що він з руками, з ногами, що, умовно, він цілий. Тому я дуже зраділа.

За словами українки, інформації про те, де саме перебуває її чоловік у полоні, не було зовсім. Щобільше, в українському просторі почали транслювати, що інформація про потрапляння у полон українського батальйону – це фейк.

– Я була дуже сильно цим обурена, тому що я впізнала свого чоловіка, інші рідні впізнали своїх. Я дуже добре пам'ятаю цей спогад – я стою на балконі з українським прапором, у вишиванці, проїжджають російські танки, в місто заїжджають, а я знімаю відео про те, що мій чоловік у полоні, що потрібно його визволяти і що це не фейк .

За словами жінки, коли вона побачила фото свого чоловіка в Оленівці, почала шукати місцевих жителів для підтвердження, щоб переконатися, що це саме та колонія.

– Ми розуміли, що нам потрібен Міжнародний Червоний Хрест, ООН. Тобто ми намагалися з ними зв'язатися, подати заявки онлайн. Пізніше сказали, що це дійсно Оленівка, але хлопців перевели до Таганрога. Хто там бував і повернувся, вони розуміють, що таке Таганрог. У всіх була дуже важка «прийомка». Там був пекельний коридор, де їх били палками по голові, по чому бачили, по тому й били . Надалі інші місця утримання свого чоловіка я знаходила сама. Я знаю, що він був у Кашині (Тверська область), а пізніше в Мордовії.

• У ніч на 29 липня 2022 року один із бараків виправної колонії в окупованому Росією селищі Оленівка був зруйнований . Тоді загинули щонайменше 50 українських військовополонених з «Азовсталі».
• Як стверджує українська влада, Росія організувала масове вбивство українських полонених, щоб звинуватити й дискредитувати українські сили (зокрема, щоб зашкодити постачанню ефективної зброї в Україну). За даними Офісу генпрокурора України, попередньою причиною вибуху в будівлі могла бути термобарична зброя. Водночас у Міноборони Росії заявили, що по тюрмі ракетами HIMARS нібито вдарили українські військові.
• В ООН спочатку вирішили створити місію із встановлення фактів трагедії в Оленівці, але згодом її розформували через неможливість доставити експертів до місця події та тому що «не отримали необхідних гарантій безпеки».

Понад рік Анастасія не мала ніяких звісток про чоловіка. Згодом вона дізналась, що Артур перебуває в колонії суворого режиму у Мордовії.

– Мене охопила паніка, жах, страх за його життя, тому що звідти поверталися закатовані хлопці. Це катівня, де морять голодом, по 16 годин вони стоять, на вулицю їх не виводять. Вʼязниця – бараками у три поверхи, в камері сидять по 10-ро. На подвірʼя виводять не всіх. У камері багато вологи, бруду. Хлопці хворіють на туберкульоз, гепатит С. Лікування постійного немає. Але хлопці, звичайно, намагаються рідних трошки заспокоїти, сказати, що ті, хто у полоні, вони тримаються, вірять в Україну, сподіваються, що за них борються. Але які там тортури, вони теж розповідають, і це жах. Мені тяжко говорити про ці тортури. Голод – це зброя Росії. Вони можуть дати одну кружку води на десятьох людей, і коли там туберкульоз, а ти не знаєш, є у твого побратима цей туберкульоз чи ні. Їдять там з однієї тарілки, пʼють з однієї чашки.

Анастасія каже, що не всіх українських військовополонених утримують на території Росії. Приміром, брат її чоловіка – Владислав, перебуває в Суходольській колонії Луганська, куди його відправили після Оленівки.

– На окупованих територіях трішки кращі умови. В них там казарми, вони можуть працювати, їх краще годують. Їм дають дивитися телебачення, дають займатися спортом. А ті хлопці, які є в Росії й закриті в камерах тривалий час – я не знаю, як там не зійти з глузду .

Анастасія каже, що звʼязку з чоловіком майже немає весь час його полону. За її словами, на українців в російських колоніях, чиї родичі перебувають в окупації, чиниться більший тиск.

– Вони цим маніпулюють, погрожують тим, що можуть щось зробити з рідними, або кажуть, що вже зробили. Тому я за це дуже переживала – Артур не знав, коли він потрапив у полон, виїхала я чи ні з окупації. У камері є десять людей і працівники колонії можуть давати одній і тій же людині листи від рідних, а іншим не давати взагалі.

– Мені говорили не писати листи, тому що їх можуть за це і бити, пригнічувати, морально давити. Але я нікого не слухала, я відчувала, що Артур повинен знати, що я виїхала з окупації, що його рідні виїхали, щоб йому стало легше. Але до січня 2024 року мої листи йому не надходили. А перед своїм днем народженням, в жовтні, я отримала від Артура лист, який він написав влітку. Він мені написав, що після його дня народження, йому дали одразу моїх 13 листів в один день. Хоча я писала сотнями, дуже багато писала і пишу досі. Також є випадки, коли українців наче привозять на обмін, а потім відвозять назад у колонію і кажуть, що «Україна вас не хоче забирати» .

За словами жінки, українських морських піхотинців після потрапляння в полон, одних з перших судили у РФ і винесли вироки від 12 років до довічного увʼязнення. Українським оборонцям приписують знищення населення та інфраструктури Маріуполя. Втім, каже Анастасія, коли полонені українці у РФ стають засудженими, у родичів поліпшується з ними комунікація – дозволяють короткі дзвінки, листування, передавати ліки та продукти.

– В останніх обмінах вже повертали засуджених до довічного строку із батальйону чоловіка. Був хлопчик довічно засуджений, він перебував в «Чорному Дельфіні» – це в Росії одна теж із найстрашніших колоній. Нам говорили, що засуджені будуть останніми в обмінах. Я сподіваюся, що і Маріупольський гарнізон розблокують в обмінах і буде більше хлопців повертатися додому.

Дружина військовополоненого каже, що зверталась до Міжнародного Комітету Червоного Хреста з приводу долі свого чоловіка та, як зазначила Анастасія, отримала «стандартні відписки».

– Відповідь є, але це така відписка. Там не зазначено нічого. Ні його стан, ні місце утримання, зовсім нічого. МКЧХ підтвердив, що мій чоловік у РФ, тільки через рік полону. Хоча є відео, фото, що він у полоні. Були звільнені хлопці, які бачили мого Артура в полоні. Вони (МКЧХ) не працюють так, як повинні працювати.

Вона каже, що всі родичі військовополонених контактують з координаційним центром, але не отримують достатньо інформації, яка їх цікавить. А щоб країна та влада не забувала про полонених захисників України, родичі не припиняють свої акції під Верховною Радою.

– 31 місяць полону – це вже дуже багато . Я не чую чогось нового, що не чула раніше. Мене обурює те, що я як дружина не можу знати, скільки разів мій чоловік подавався на обмін. Нам цю інформацію не дають. Тому у нас безстроковий пікет під парламентом, де проїжджають різні міжнародні організації, які виходять, бачать нас, знімають на відео. Це дає можливість, щоб за кордоном також знали, чому ми тут стоїмо. Що наші бійці в полоні третій рік і вони там всі тяжко хворі.

Анастасія каже, що планує повернутися в вільний Бердянськ, вона вірить, що поїде туди разом зі своїм чоловіком.

– Я дуже люблю це місто. Це не просто якесь місто на карті, воно в моєму серці. Там ми познайомилися з чоловіком, там ми з ним одружилися. Я дуже люблю Бердянськ, хочу ще поїхати туди. Мені зараз допомагає віра, надія і любов. Банально, але так воно і є. Віра в чоловіка, в його сили. Я знаю, що він вірить в мене. Я тримаюся заради нього .

• За два роки і 9 місяців повномасштабної війни між Росією та Україною відбулося 58 обмінів військовополоненими. До України повернулися понад 3700 людей, повідомив днями Уповноважений Верховної Ради України Дмитро Лубінець . За його словами, за останні чотири місяці вдалося звільнити майже чотири сотні військових. Лубінець також зазначив, що українська сторона з міркувань безпеки не може оголошувати кількість військовополонених — як українських, так і російських, які потрапили у полон в Україні.
• На початку цього року Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими повідомляв, що у російському полоні перебувають понад 8 тисяч українців – як військових, так і цивільних. За оцінками правозахисників, лише військовослужбовців, які у полоні – понад десять тисяч. Зокрема, такі дані оприлюднювала Медійна ініціатива за права людини у травні цього року.

Політика