Що заважає Україні в екстрадиції воєнних злочинців…

06 лютого 2025 р. 13:10

06 лютого 2025 р. 13:10

Україна намагається покарати воєнних злочинців, однак не знаходить підтримки Інтерполу. З 2022 року Нацбюро Інтерполу України отримало понад 70 запитів слідчих на розміщення оповіщень про міжнародний розшук підозрюваних у воєнних злочинах. Однак жоден із них не був задоволений . Генеральний секретаріат Інтерполу відмовляється навіть розглядати запити, посилаючись на заборону втручатись у справи воєнного характеру. Чому так відбувається?

Із ким маємо справу

Спершу розберімося, що ж таке Інтерпол і якими є його функції. Інтерпол — це міжнародна організація, що координує співробітництво правоохоронних органів 196 країн-учасниць. Попри офіційну назву — Міжнародна організація кримінальної поліції — Інтерпол має мало спільного з поліцією. Він не має повноважень самостійно арештовувати, розслідувати та висувати обвинувачення. Як і примусити когось і з держав-учасниць видати підозрюваного.

Як свідчить практика, Інтерпол насамперед приділяє увагу злочинам, що є небезпечними для людей загалом, незалежно від держави перебування: тероризму, торгівлі людьми, контрабанді наркотиків, економічним злочинам.

Водночас у статті 3 Статуту Інтерполу зазначено, що організації суворо заборонено здійснювати будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного або расового характеру. І саме на політичний характер і війну, що триває, найчастіше посилаються в Інтерполі, відмовляючи на наші запити.

Крім того, свого часу актуалізувалося питання щодо врахування Інтерполом міжнародних злочинів . 2010 року було ухвалено резолюцію Генеральної асамблеї Інтерполу (AG-2010-RES-10), яка дає роз’яснення стосовно цього. В ній ідеться про збільшення підтримки розслідування та судового переслідування геноциду, воєнних злочинів і злочинів проти людяності через співпрацю з Міжнародним кримінальним судом, Міжнародним кримінальним трибуналом щодо колишньої Югославії, Міжнародним кримінальним трибуналом щодо Руанди та Спеціальним судом щодо Сьєрра-Леоне. У такий спосіб були оголошені в розшук Радован Караджич , Ратко Младич, Фелісьєн Кабуга , які зрештою були затримані. Водночас важливо розуміти, що І нтерпол не має зобов’язання враховувати всі ордери зазначених трибуналів на арешт.

Загалом ідеться про три шляхи подання запитів: 1) подані міжнародними трибуналами (оскільки спецтрибуналу щодо ситуації в Україні ще не створено, в цьому контексті можемо розглядати лише ймовірні запити від Міжнародного кримінального суду); 2) подані організаціями, створеними Радою безпеки ООН (цей варіант малоймовірний через вето Росії в Радбезі); та, зрештою, 3) подані країнами-членами, за винятком випадків, коли запит стосується громадян іншої країни-члена, й ця інша країна-член, отримавши інформацію від Генерального секретаріату Інтерполу, опротестовує запит протягом тридцяти днів (що Росія, ймовірно, й робить). Запити, подані стосовно міжнародних злочинів за принципом універсальної юрисдикції, також можуть відхиляти.

Отже, аби повноцінно використовувати інструменти Інтерполу, нам потрібен авторитетний механізм правосуддя за наслідками війни. Адже в інших випадках Інтерпол співпрацював саме з трибуналами (судами, що розслідують воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид).

І хочу наголосити, що Спецтрибунал щодо злочину агресії , анонсований Core Group, який буде створено 2025 року за угодою між Україною та Радою Європи, навряд чи буде саме тим трибуналом, який активно співпрацюватиме з Інтерполом , адже матиме юрисдикцію тільки стосовно одного з чотирьох міжнародних злочинів — злочину агресії.

Російський вплив

Ну й, звісно, не можна не згадати про російський вплив на організацію. Він був особливо відчутний до повномасштабного вторгнення, коли ще не всі визнавали війну в Україні міжнародним збройним конфліктом. Москва роками просувала в Інтерпол своїх людей, аби блокувати небажані для неї рішення.

Наприклад, 2016 року російський генерал-майор поліції Алєксандр Прокопчук був обраний на посаду віцепрезидента Інтерполу. А пізніше він претендував і на посаду президента цієї організації. Ба більше, Росія активно використовувала інструменти Інтерполу у власних цілях. Чого варті лише оголошення в міжнародний розшук українських військових і громадських діячів, починаючи з 2014 року. Наприклад, 2014-го Інтерпол оголошував у міжнародний розшук лідера «Правого сектору» Дмитра Яроша, який став символічною фігурою для російських пропагандистів. 2016 року його міжнародний розшук припинили. Але, як бачимо, для цього знадобилося чимало часу.

Хочу згадати ще одну історію, яка є свідченням того, що проблема виникла не сьогодні. Ще до 2022-го однією з причин відмов було те, що справи, які відправляла Україна, розцінювались як політичні. Так, тоді ми в прокуратурі АР Крим здійснювали процесуальне керівництво у справі Армена Мартояна , більш відомого як « Самвел » , — командира четвертої роти «кримської самооборони». Він був причетний до побиття Олексія Гончаренка, викрадень Османа Пашаєва та Геннадія Балашова, Андрія Щекуна та Анатолія Ковальського, а згодом брав участь у бойових діях на Донбасі. Відповідно, його розшукували, зокрема за статтею 438 Кримінального кодексу України за ймовірне скоєння воєнних злочинів. Спершу його внесли в базу Інтерполу, але невдовзі видалили, заявивши, що переслідування має політичний характер. Загалом із 2014 року, тобто від початку російської агресії, ми неодноразово намагалися налагодити співпрацю з Інтерполом і направляли запити, проте отримували відмови або подальші оскарження.

Та й загалом, кажучи про Інтерпол у контексті ймовірного задоволення українських запитів, маємо усвідомлювати, що водночас там можуть приймати й російські. Можна уявити, до чого б це призвело…

Що варто робити Україні вже зараз?

Справа не лише в Інтерполі. Навіть якщо запит на міжнародний розшук задовольняють, є ще екстрадиція . І тут знову проблеми. Ще з 2014 року українські запити регулярно ігнорують або відхиляють. Щодо цього є два свіжі приклади. Перший — із Яном Пєтровскім , якого Фінляндія не видала Україні, але судить за підозрою у скоєнні воєнних злочинів. Другий — зовсім нещодавній. Данія відмовилася видати Києву двох підозрюваних (за статтями про тяжкі тілесні ушкодження, розбійний напад тощо) — Ігоря Калласте та Алєксєя Данілова . Суд у Копенгагені вирішив, що гарантії України стосовно дотримання прав людини є недостатніми.

Чому ж до України така недовіра? Війна — це чинник, який справді ускладнює ситуацію, адже міжнародна спільнота побоюється, що правосуддя за таких умов може бути упередженим. Але коріння проблеми значно глибше . Якщо ми прагнемо, аби країни світу визнавали наші рішення та екстрадували підозрюваних, ми маємо довести, що наша система здатна здійснювати неупереджене правосуддя загалом . Тобто побудувати систему, до якої буде довіра як усередині країни, так і у світі.

Щодо міжнародних злочинів, то вже зараз ми маємо відповідально ставитися до теми побудови майбутнього механізму правосуддя, який би охоплював не лише злочин агресії. На мою думку, таким має бути гібридний механізм правосуддя , що включатиме як український, так і міжнародний елементи. Наприклад, як було у Сьєрра-Леоне, Боснії і Герцеговині.

І ще одна перепона — наша пенітенціарна система . Умови утримання в українських в’язницях не відповідають міжнародним стандартам, і це давно стало проблемою в екстрадиційних справах. Європейський суд з прав людини неодноразово визнавав системні порушення, зокрема неналежні умови утримання.

Тож навряд чи Інтерпол найближчим часом змінить свою позицію. Тому нам варто зосередитися на розбудові архітектури правосуддя, що викликатиме довіру, та створенні гібридного механізму правосуддя. Ну й, звісно, продовжувати співробітництво з іншими державами, де можуть перебувати підозрювані, як ми це робили й раніше. Лише так зможемо забезпечити невідворотність покарання.

Політика