Терапевтичне письмо та лікувальне читання. Як, читаючи, не захлинутися чужими проблемами?

25 лютого 2025 р. 17:24

25 лютого 2025 р. 17:24

Від 2022 року українські читачі чітко поділилися на два кластери: «я не можу читати про війну» і «я не можу не читати про війну». Психологічно тут усе більш-менш зрозуміло — позірно два типи психологічного захисту, але цікаво поміркувати з позиції суто технік письма й читання.

У перший рік великої війни письменницька група «Неспілка» видала збірник прози «Неказки». Книжка явно була терапевтичним, а вже потім літературним проєктом. Авторки обирали одну тему, її їм задавав боєць чи бійчиня ЗСУ, потім до цієї теми літераторки підбирали реальну задокументовану історію й уже на її основі писали художнє оповідання. Так книжка оформлює в слова події, котрі важко рефлексувати тим, хто їх переживає безпосередньо. Відбувся такий собі терапевтичний переклад з української мови весни 2022 року на українську осені 2022 року, причому за участі двох посередників: військового, який визначає вектор розмови, та реального героя історії. Такі письменницькі практики — інтуїтивне самозцілення .

Є широковідомий приклад такої ж практики, радикальніший. Кім Фук. Це в’єтнамська дівчина з відомого фото, де діти, опалені вибухом чотирьох напалмових бомб, утікають із села, і вона в центрі композиції — оголена з обпеченою спиною.

Уже старшою жінкою Кім Фук написала й прочитала по радіо есе про те, як вона відокремлює себе від понівеченого тіла, та й від тієї дівчини на фото, що стала символом антивоєнного руху. Її текст «переписує» зображене на фото. Вона проговорює свій біль і так наголошує на своїй суб’єктності: я, мовляв, більша за шрами, я більша за ту малу на фото, я маю історії, котрих у мене не забрали чужі руки й чужі очі. Цей дуже сильний текст насправді написаний про прощення.

І в першому, і в другому випадку йдеться про терапевтичне письмо, лікувальний ефект якого скерований насамперед на автора, а вже за тим — на читача, але без другого неможливо реалізувати перший пункт . При терапевтичному письмі автор «зцілюється» через уважного, вмотивованого читача.

Джеймс Пеннебейкер — американський соціальний психолог, який вивчає зв’язок мови та соціальних процесів, — провів експеримент, аби довести, що письмо може зцілювати. Його учасники щодня писали твори: одні бралися за теми нейтральні, інші описували свої погані досвіди (переважно пов’язані із сексуальним насильством). П’ятнадцять хвилин чотири дні поспіль. Учасники другої групи показали кращу динаміку фізичного та психічного здоров’я. Хоча в процесі більшість людей визнала: їм було некомфортно виписувати негативний досвід, спочатку ставало геть зле. Так почалася практика, яку ми тепер називаємо «експресивним письмом». Це не про літературу, а суто про терапію, тут письмо пов’язане з активністю Т-лімфоцитів.

Метод Пеннебейкера насправді дуже складний, у ньому важить не лише пацієнт, який пише, й аналітик, який читає, точніше, рахує. Частиною його методу є підрахунок службових слів — сполучників, артиклів, прийменників тощо. Виявилося, що такі слова частіше вживатимуть люди, які одужують. У стані афекту, коли болить, ними нехтують. А от займенниками, наприклад, зловживають ті, хто відчуває небезпеку, чия цілісність під загрозою.

Терапевтичне письмо — гра в довгу. Відразу полегшення не настане, жодного катарсису очікувати не варто. Практики експресивного письма наполягають: в історію травми на письмі автор включає перспективи й контексти, що дають змогу пов’язати травматичну подію з іншими, зробити її органічною частиною минулого, яке впливає на теперішнє. Не чому щось сталося, а навіщо це щось сталося — головне питання у побудові фабули, без неї хорошої історії не розкажеш.

А як на мене, найприголомшливішим результатом дослідів Пеннебейкера стало таке спостереження. Учасники проєкту, які писали не про пережиті безпосередньо травматичні події, а про вигадані страждання, міркували про уявні травми, також демонстрували покращення фізичного здоров’я. Подолання уявного болю, котрого людина безпосередньо не зазнала, так само її зцілює. І оце вже про літературу, а не про терапію .

Ви чули про криптосвідчення про геноциди? Це досить-таки репрезентативний шар художньої прози. Люди пишуть гейби мемуари про те, як нібито вижили в Шоа, концтаборах Північної Кореї, під час облоги Сараєва абощо, котрі потім викривають як доброякісну вигадку. Ці твори засуджують із морально-етичної позиції, але вони залишаються в літературі вже як романи-у-формі-свідчень.

До речі, найвідоміший нині текст про Україну англійською мовою — щоденники Єви Скалецької «Ви не знаєте, що таке війна» , написані юнкою під час бомбардувань Харкова навесні 2022-го; і судячи з повідомлень і подачі матеріалу, жодна 12-річна дитина того тексту не писала. А свого часу був скандал із «Розфарбованим птахом» Єжи Косинського (в перекладі Єлени Даскал): біографічна історія виживання єврейського хлопчика в антисемітській громаді польських селян за часів Другої світової виявилась авторською вигадкою. «Втеча з табору 14» Блейна Гардена (свіжий переклад Олександра Красюка): американський репортер записав свідчення Шін Донг-Хьока, який єдиний втік із табору суворого режиму в Північній Кореї. Це унікальна історія, але інші втікачі звинуватили її в масштабному підтасуванні фактів, і Шін вибачався за це. «Серед вовків» Міші Дефонсеки : бельгійка розповіла, як під час Другої світової переховувалася від нацистів, котрі вже заарештували її батьків-євреїв, і рятувалася, подорожуючи зі зграєю вовків. Згодом виявилося, що Мішин татусь співпрацював із гестапо й слова правди в тій книжці нема.

Ці твори мають природу радикально інакшу, ніж літературні містифікації (і це не хайп як такий), їхнє джерело — не в літературній грі, а в способах уникання травми. Замість досвіду, який не можна озвучити прямо, пишеться історія про страждання, за які тебе винагородять. Привілей жертви заступає тут привілей свідка. Реальна історія Дефонсеки в рази болісніша за її вигадку, в ній ховається дитина гестапівця, що не годна прийняти цей «спадок». Книжка Дефонсеки, наприклад, невипадково помітно вплинула на роман Софії Андрухович «Амадока». Героїня з промовистим іменем Романа, про яку ніц насправді не знаємо, вигадує історії про родину чоловіка, котрий втратив пам’ять після поранення на фронті та ніц про себе не знає, окрім фантазій Романи.

Терапевтичне письмо в полі літератури — підставовий і дуже наочний примат форми над змістом. Читати доводиться не так саму історію, як усе навколо неї.

Погляньмо: ті нечисленні насправді книжки, які писали про COVID-19, мали переважно форму Я-романів, щоденників чи листів без адресатів. Один приклад: найвідоміший роман про «корону» — «День» Майкла Каннінґема — має три частини: до, під час і після пандемії. Лише розділ під час пандемії написаний у формі мейлів; герої щось розказують, відповідей співрозмовника нема — повна ізоляція суб’єкта, який говорить. І річ не лише в тім, що блоги, щоденники й довгі розмови в ZOOM стали за часів пандемії переважними формами комунікації. «Виключаючи» з тексту того, хто слухає, література про COVID-19 робила суто терапевтичну вправу. Вона відмовлялася конструювати інакшість Іншого, натомість зосереджувалася на радикальному нарцисизмі Я. В такий спосіб література вчилася приймати той факт, що смертельна небезпека йде не ззовні (як за часів глобального тероризму), а зсередини твого персонального тіла. І ти, вдягаючи маску, не убезпечуєшся від зовнішньої загрози, а робиш це, бо ти, можливо, заражений — найбільше тут джерело небезпеки. Такий вигляд мала на письмі вакцина від COVID-19: у літературу повернувся забутий від XVIII століття жанр роману-в-листах.

Терапевтичне письмо може стати лікувальним читанням тоді, коли читач уміє й спроможний читати змісти, закладені в самій формі твору . Чи я пропоную почати рахувати артиклі та сполучники? — Тільки якщо маєте додатковий вільний час. Наразі достатньо звернути увагу на те, скільки разів автор ужив слово «я», не сказавши при цьому «ти», а отже, наскільки він стривожений втратою власної суб’єктності.

Як тоді твори, що їх пишуть, аби подолати наслідки травматичної події, можуть допомогти пом’якшити біль того, хто читає? Можна описати саму травматичну подію, але природа травми є такою, що до опису не надається. Читач у романах війни, скажімо, підключається з таким собі активним слуханням. Так радять говорити з малятами. Почути, що дитина каже, й повернути репліку, в якій назвати емоцію, що її дитина переживає. «Так, я бачу, як тобі болить щось, чого ти не вмієш прямо назвати», — позиція читача, який читає терапевтичні твори. «Називаючи твою емоцію вголос, я не даю їй зруйнувати вже мене», — це позиція лікувального читання. Література зрештою — спосіб якісно, але дистанційно переживати досвіди, недоступні безпосередньо (за те, що деякі описані в літературі досвіди нам безпосередньо недоступні, треба окремо подякувати).

Політика