Оскари для «Анори» — коли кіно стає політикою

03 березня 2025 р. 15:01

03 березня 2025 р. 15:01

2025 року головна кінопремія світу знову продемонструвала, що від політичних реалій нікуди не подітися навіть на оскарівській сцені. Повернення Дональда Трампа до Білого дому, глобальні суспільні зрушення та різні погляди на російсько-українську війну — в се це визначило тон і настрої 97-ї церемонії.

Найбільше уваги привернув тріумф «Анори» Шона Бейкера, яку частина критиків назвала головним «символом мистецької свободи», а інші — небезпечним сигналом про відрив Голлівуду від реальності. Емоційна історія українського спротиву «Порцелянова війна» залишилася без заповітної статуетки.

Чи можна називати рішення Академії суто художніми, а «Оскар» — позаполітичним? ZN.UA шукає відповідь на це запитання між рядками офіційних промов і кулуарних коментарів.

Мистецтво на тлі скандалу

Вже на етапі оскарівських перегонів було зрозуміло, що « Анора » Шона Бейкера стане одним із головних претендентів на перемогу. Стрічка, що здобула «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі 2024 року й зібрала ключові відзнаки професійних гільдій (продюсерів, режисерів, сценаристів, кінокритиків), буквально дихала в потилицю великим конкурентам на кшталт «Конклаву» чи «Бруталіста». У підсумку саме «Анора» взяла п’ять «Оскарів», включно з «Найкращим фільмом», «Найкращим режисером» і «Найкращим оригінальним сценарієм».

Сюжет викликав палкі дискусії: історія сексуального зв’язку між стриптизеркою Ені (Майкі Медісон, отримала «Оскар» за кращу жіночу роль) та сином російського олігарха Ванєю (Марк Ейдельштейн) поєднала елементи соціальної драми й трилера. Критики (зокрема, з Variety та IndieWire) похвалили «Анору» за тонкий баланс гумору й трагізму, а також за ризиковані експерименти з візуальною формою . Водночас політичний підтекст видався багатьом надто дражливим: акторів із РФ, які не висловлювали антивоєнної позиції, запросили зіграти в проєкті, що вийшов на екрани в розпал війни Росії проти України. Частина українських та східноєвропейських критиків сприйняла це як небезпечну « нормалізацію » російського погляду.

Для більшості західних медіа «Анора» стала черговим підтвердженням того, що Голлівуд любить історії « зіткнення світів », особливо коли йдеться про культурні чи соціальні конфлікти на тлі особистої драми. Та повернення Дональда Трампа до Овального кабінету і його помітно прохолодніше ставлення до українського питання створили нову реальність : гучні антиросійські заяви від кінематографістів тепер прозвучали б надто сміливо, адже Голлівуд не хоче втрачати вплив або наражатися на чергові звинувачення з боку консервативних сил.

Найсуперечливішою постаттю в акторському складі «Анори» став Юра Борісов . Його номінація на «Найкращу чоловічу роль другого плану» увійшла в історію як перша за майже пів століття участь російського актора в оскарівських перегонах (1977-го номінували балетного танцівника Міхаіла Баришнікова). Хоча сьогодні перемогу здобув інший претендент (Кірен Калкін за американо-польський фільм «Справжній біль»), Борісова називали «проривом», а режисер Бейкер хвалив його «здатність грати внутрішній конфлікт персонажа».

Однак українські ЗМІ нагадали, що фігурант «Миротворця» Борісов не засуджував публічно вторгнення РФ до України й продовжує зніматися в російських проєктах. Роберт Дауні-молодший зі сцени оскарівської церемонії згадав про цей факт . Утім, офіційної відповіді чи реакції від Академії не прозвучало. Деякі медіа сприймають позицію Голлівуду як прагнення « відокремити людину від громадянства ». Проте з погляду України та дружніх до нас країн це нерідко читається як нехтування моральними аспектами — зокрема коли йдеться про країну-агресора.

Нова адміністрація у Вашингтоні схильна до обережності в зовнішньополітичних питаннях. Дональд Трамп неодноразово натякав, що бачить «шлях до зниження градуса» у відносинах із РФ. Для ліберальної кіноіндустрії, як пише The Hollywood Reporter , це означає складну дилему: або виступити проти війни, або приглушити політичні меседжі, щоб не провокувати різкої реакції консервативних еліт. Цього року « Оскар » був разюче « беззубим » у політичному плані, якщо порівнювати зі скандальними виступами на попередніх церемоніях.

Самі ж організатори пояснюють таку стриманість «бажанням зосередитися на мистецькій компоненті». Втім, аналітики називають це тихою політизацією : замість прямого протистояння команда «Анори» демонструє універсальну історію (з росіянами в кадрі). Такі фільми підживлюють ілюзію, ніби культурний діалог може існувати поза контекстом агресії.

Зміна політичної атмосфери в США також відіграла роль у тому, як і про що говорять у Голлівуді. Від початку нової каденції Дональда Трампа серед демократів і ліберально налаштованих діячів кінобізнесу зросли побоювання, що відкрито антиросійська чи проукраїнська риторика може стати додатковим подразником для нової адміністрації , налаштованої на деескалацію з РФ. Хоч Трамп і не виступав прямо за зняття санкцій із Росії , його прохолодне ставлення до підтримки України відчулося вже в перші місяці при владі.

За словами інсайдерів, Академія кінематографічних мистецтв і наук порадила утриматися від політичного активізму , щоб уникнути прямих конфронтацій. В підсумку теми війни в Україні та дій США на міжнародній арені прозвучали лише в поодиноких згадках (наприклад, акторка й режисерка Деріл Ганна розпочала свій спіч словами «Слава Україні! », а британський сценарист Пітер Строхан («Конклав») причепив жовто-блакитну стрічку).

Формально Голлівуд не виступає проти Трампа, але свої нагороди й промови робить нагодою для завуальованих сигналів (співчуття, підтримки чи осуду). У випадку з «Анорою» це відчитують як потурання російському лобі або намагання « заговорити » конфлікт універсальною мовою любові, водночас дистанціюючись від конкретики війни.

« Порцелянова війна »: чому український фільм за лишився без статуетки

« Порцелянова війна » — документальна історія про спротив українських митців під час російського вторгнення. Цю 87-хвилинну картину, зняту українським режисером Славою Леонтьєвим у співпраці з американцем Бренданом Белломо, вважали одним із фаворитів у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Після тріумфу на фестивалі Sundance складалося враження, що стрічка про український спротив має всі шанси на «Оскар». Проте головну відзнаку здобув палестино-ізраїльський проєкт No Other Land («Немає іншої землі»), присвячений виселенню палестинських сімей із Масафер-Ятти.

Кілька профільних видань (зокрема The Hollywood Reporter) припустили, що причина — не в якості, а в тому, що за два роки повномасштабного російського вторгнення тема війни в Україні вже з’являлася в документальних фільмах ( згадаймо «20 днів у Маріуполі» ). Члени Академії, можливо, захотіли «на дати слово іншим гарячим точкам », зокрема Близькому Сходу. « Немає іншої землі» справді відзначився незвичним форматом: палестино-ізраїльська команда подала проблему виселення палестинців із Масафер-Ятти через хроніки життя звичайних сімей по обидва боки конфлікту. Для багатьох академіків це стало «свіжішим» поглядом, тоді як українську війну вони, ймовірно, сприймають уже як постійну компоненту новинного порядку денного. Режисер фільму заявив, тримаючи статуетку, що потрібне дипломатичне вирішення війни, «щоб обидва народи могли жити вільно».

«Порцелянова війна» робить наголос на поєднанні військової хроніки з мистецьким опором — показує, як у Харкові художники-керамісти продовжують ліпити порцелянові фігурки, незважаючи на обстріли. Це надзвичайно особистий і «камерний» погляд на війну, який, на думку частини академіків, міг здатися менш універсальним і драматичним, аніж глобально-політична перспектива No Other Land.

Звісно, сама номінація вже є величезним кроком уперед для українського кінематографа. Багато хто назвав стрічку моральним переможцем, адже вона й далі актуалізує тему російської агресії . Авторам «Порцелянової війни» вдалося пройти червоною доріжкою «Оскара» та вкотре привернути увагу світової спільноти до війни, що триває. На тлі стриманого ставлення Голлівуду до українських подій це теж можна вважати досягненням.

Згадки про Україну та жести солідарності свідчать: забути про війну не вийде. Нагороди й червоні доріжки — лише видима частина айсберга, а те, що залишається під водою, формує справжню політику «Оскара». І саме в цьому полягає парадокс великого кіно: воно має бути універсальним, та водночас ніколи не може звільнитися від духу часу.

Політика