Читання як втеча. Чи варто закидати книжкам брак реальності?

15 березня 2025 р. 17:05

15 березня 2025 р. 17:05

В опитуванні читачів ZN.UA щодо моєї статті про те , як, читаючи не захлинутися чужими проблемами, 15% учасників зазначили, що надають перевагу книжкам, котрі забезпечують їм втечу від реальності, відволікають від проблем. Ескапізм є одним із різновидів читацького досвіду, про нього, припускаю, й свідчили учасники опитування: ти усамітнюєшся з книжкою й усуваєшся від контролю над виконанням «операційних завдань». Але що в принципі означає втікати від повсякденної реальності до реальності художньої, на яких засадах конструюють одну й другу та чи аж так відрізняється на структурному рівні те, що бачимо в книжках, від того, що коїться за вікном?

Є такий дуже розповсюджений літературний сюжет: діти захоплюються фентезі-історіями й опиняються зрештою у світі, про який вони читали й на який тепер можуть безпосередньо впливати.

«Нескінченна історія» Міхаеля Енде (в чудовому перекладі Юрка Прохаська) — зірковий приклад: зацькований самотній хлопчик Бастіан читає казку про юного героя Атрею в країні Фантазії і мусить силою уяви допомагати персонажу.

Щойно цей сюжет став популярним, тут-таки виникли саркастичні пародії. Бо бійтеся реалізації бажань! У Клайва Стейплза Льюїса (того, що відправляв малят до Нарнії) є посередня книжка «Блукання пілігрима», там у героя питають, чи не знаходив він, бува, ідеального острова втілених фантазій. І отримують відповідь: «Та Боже збав!». Світ, який зачаровував читача в книжках, стає підступним пеклом тієї ж миті, коли в ньому доводиться пожити безпосередньо.

Наприклад, серія треш-романів «Чарівники» Лева Гроссмана базується виключно на ідеї неуважного прочитання першоджерела. Юнак із тривожним розладом рятується, запійно читаючи серію книжок про подорож дітей у чарівний світ Філлорі. Квентін — не безумець, а чарівник. Як виявилося, це дає йому змогу відвідати Філлорі, котрий існує в паралельному вимірі. Філлорі постає обителлю Звіра. На монстра перетворилася силою уяви зґвалтована в дитинстві людина, свідомість якої не прийняла наслідків скоєного проти неї злочину.

Така от показова «китайська скринька»: я тікаю від поганого в гірше, а потім у найгірше, яке вимарюю собі ідеальним, аби згодом розчаруватися й прийняти оте просто-погане.

Літературі так часто закидають ескапізм, звинувачують у тому, що вона відволікає людей від «справжніх проблем» і «присипляє» їхню пильність, що писемності ніц не залишається, як самій рефлексувати умови й наслідки таких втеч. Антонім ескапізму, який пропонує і який осмислює література, — не «прийняття», а «конфронтація». Уявним світом, з одного боку, легше керувати, ніж реальним життям, але з іншого — література інтенсифікує оте занурення в реальне життя. Що це означає?

У художньому творі немає зайвих елементів, вони всі доцільні, їх усі можна осягнути й пояснити в рамках «стимул — реакція». В літературі кожен вчинок має зміст, кожен предмет — призначення. Якщо щось сталося, воно мало статися, бо так хтось захотів. У реальному житті це, звісно, не так: лайно просто трапляється . Але саме розказуючи один одному уявні історії, ми навчаємось ухвалювати зважені рішення, бо знаємо, як уявити собі їх наслідки, та й психологію людини з відмінним від нашого досвідом ці історії теж нам пояснюють. І та втеча від реальності в літературі дуже нагадує втечу до реальності.

Ескапізм тим часом є родовою ознакою розважальної літератури . Ескапізм-фікшн, література доброго настрою, релакс-проза (хоч як цей феномен назви) мають на меті компенсувати брак чогось у позахудожній реальності. Світ такої прози побудований за правилами, котрі є простими, прийнятними й непорушними. А головне: читач ті правила знає та їм слідує.

В Іспанії за режиму Франко уряд щедро вкладався в підтримку двох жанрів — рожевого й чорного роману. В таких обкладинках книжки виходили, так і звалися: щотижня десяток нових книжок у жанрі романтичної новели й жорсткого детективу. (Детектив і романс — два жанри, які оспівують справедливість життя: герой отримує те, що заслужив, — щасливий шлюб і покарання за злочин). Такою була державна політика: вспокоїти нарід книжками-розривками про справедливе життя. Результатом такої політики, до речі, був різкий стрибок грамотності серед населення й подальше невдоволення режимом із боку грамотних громадян. Іронічно, еге ж?

Формула розважальної прози — знак стабільності. Ми беремо до рук романтичний роман і знаємо, що десь на 50-й сторінці буде перший поцілунок, такий прекрасний, якого дівчина собі навіть уявити не могла. Так працює формульна література — розважає тим, що в ній усе стабільно й передбачувано. І, до речі, в такий спосіб ця література сприяє соціалізації. В тих-таки романтичних комедіях герой дедалі частіше питає у героїні дозволу її поцілувати й чекає на відповідь, а не затискає її в темному кутку: читачів привчають до механізмів активної згоди.

Тим часом саме ескапізм вважається головним недоліком такої літератури. Вона, мовляв, не схожа на наше непередбачуване життя. Але ж жодна література на позахудожню реальність не схожа, в тому ж і специфіка художнього письма — навіть «імітуючи» ті предмети та явища, які ми бачимо в реалі, література відтворює не їх самі, а уявні зв’язки між ними . Ідея в тому, що ми, найімовірніше, «загубимося» в прозі, герої якої схожі на нас у чомусь головному і про яких ми докладно все знаємо. Світ, де правлять розумні мухобійки, скажімо (є такий у літературі, не сумнівайтеся), має менше шансів привабити нас для «переїзду».

Мабуть, я наражуся на недовіру прихильників цих творів, коли скажу, що романи Євгенії Кузнєцової — ідеальне ескапістське читання. Чи бодай здивую. Кузнєцова ж-бо пише про «простих» реальних людей у дуже конкретних локаціях сіл на Вінниччині й містечок в Іспанії. Їхній побут, звички, мова — все в них нам знайоме й намацане. І пише вона про речі геть непрості: про війну, еміграцію — вимушену й добровільну, про те, як важко повертатися додому й не знати, чи все ще почуватимешся в рідних містах як удома. І все ж наполягаю: «Спитайте Мієчку», «Драбина», а особливо «Вівці цілі» — проза, мета якої — під час читання «відвести» читача від болісної й непроясненої реальності.

От, наприклад, у свіженьких «Вівцях». Хутір на белебені, довгі зимові свята й блекаут. У цей простір заходять дуже різні люди. Старий лікар із деменцією, художник середніх літ, молода науковиця з діаспори, старша жінка-доглядальниця, військовий на ротації, підліток, який воліє йти на фронт, його баба і матуся, які категорично проти, малий, який тривожиться за батька-воїна, але виражає це, роблячи шкоду, літератор-кон’юктурник, що заробляє на війні. Вони всі взаємодіють. І виходять із цього замкненого часопростору: засніжений темний хутір у довгі зимові свята. Прикметно, що всі вони вирішують свої проблеми. І ми маємо чітке до них та їхніх проблем ставлення (в цьому нам часто допомагає зла насмішка вправної авторки). Поки читаємо, ми точно знаємо, яким є наше моральне ставлення до кожного представленого тут типажу. Але тільки поки читаємо.

Метод Кузнєцової — гротеск, у її світі все перебільшене, це завжди смішно. Якщо ростять гарбузи, то їх будуть гори. Якщо народжують невідь від кого дітей, то це будуть двійнята японця, котрий воліє жити в Україні й ростити сади. Коли все перебільшено, все краще видно: зібралися за одним столом, поїли салатів і вирішили всі свої біди, а не побилися на десятій хвилині вечері — виклики реального світу ми обдумуємо, поки читаємо про світ вигаданий, про зрозумілу альтернативну версію нашої незрозумілої реальності.

Таке відчуття часом буває, коли дивишся на пишну вітрину. Тобі не треба той товар і ти його не купуватимеш. Ти переживаєш насолоду володіти виставленим на вітрині товаром уже в мить, коли просто на нього дивишся. Так працюють і романи Кузнєцої (зичимо авторці натхнення, бо такої прози ми психологічно потребуємо — не випадково вона стає лідеркою продажів). Розумний Вальтер Беньямін свого часу назвав такий ефект «колективним сновидінням».

Уже чітко видно, що ескапізм у літературі — не завжди й не тільки розрада, правда ж? Здебільшого він — «підсилювач смаку» для позахудожньої реальності. І підсилює він не солодкавість, аж ніяк. Один із найважливіших текстів про втечу в літературу написав — хто б міг подумати — професор Толкін, який сотворив цілий світ, куди охоче переселяються цілі генерації читачів. Він узявся міркувати про казки, зауважив, що будь-яка така фантазія містить елементи уяви, відновлення, втечі й розради. В есе Толкіна «Про чарівні казки» є одна цікавинка: щоби здаватися правдоподібним світом, щоби читач занурювався в уявні світи без спротиву, ці світи мусять містити якийсь елемент помірковано контрольованого жаху.

З початком великої війни одна книжка, яку й до того увагою не обходили, просто масово зачарувала читачів. Ідеться про містичний трилер Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Люди в бомбосховищах зачитувалися пригодами нагло померлого хлопа, котрий перенісся в чистилище й не зрозумів того.

Один лише елемент звідти: на ста сторінках роману кількість випадків асфіксії та пошкодження дихального горла доходить уже до чорного жарту. Повішення (самогубство), повішення (вбивство), здавили горло в бійці, у передчасно народженої дитини не розкрилися легені, тричі перерізають горло, сексуальні ігри з удавленням, у когось весь час перехоплює дихання, головний герой ледь не помирає, бо йому горло перекрила старовинна монета, після чого він опритомнів у лікарні поруч із жінкою, яка намагалася себе вбити: повіситися, задушитися газом, перерізати горло. І на цьому тлі з’являється персонаж, котрий скидається на прохідного, якщо не звернути увагу на ім’я: медсестра Оксі. Кисень тобто. Ковток повітря у світі, де всі чомусь і переважно добровільно відмовляються дихати. А справжнє ім’я дівчини — Ксенія, чужинка себто. Вона з того пекла героя й виведе. Розшифрувати цю деталь? А це означає: не змушуй дихати того, хто цього не хоче, тобто у людини є свобода обирати життя чи смерть. Утім, добре, коли вибір таки є. І так, трилер Павлюка — плоть від плоті література ескапізму.

Чому ж раз у раз нас соромлять, що ми читаємо заради втечі від реальності? Чому художній реальності закидають її несхожість на позахудожню так, ніби вона щось нам винна? Річ у тім, що саме читання ескапічне. Втеча від реальності стосується читання, а не літератури, це схильність літератури, а не її непорушний принцип. Ми відкриваємо книжку й усамітнюємося з нею і в ній на кілька годин. Знаєте, чому в приймальні лікарів лежать глянцеві красиві журнали? В очікуванні візиту пацієнт гортає яскраві сторінки й не замислюється над тим, що в кабінеті на нього чекає біль або тривожні новини. Один із геніальних критиків Томас Стернз Еліот писав, що література — не проявлення себе, а найкращий спосіб уникнути своїх почуттів і прагнень, вона є імпульсом до втечі... Імпульс! Розряд! Почитали й живемо собі далі.

Політика