Хаос у Донецьку, вакуум у Києві: як 11 років у ці дні Україна втрачала Донбас

17 березня 2025 р. 18:38

17 березня 2025 р. 18:38

У ці дні 11 років тому в Донецьку розпочиналися процеси, що зрештою призведуть до війни та втрати частини Донбасу. Військовослужбовець Єгор Фірсов, який безпосередньо спостерігав за тими подіями, згадує, як усе було, і закликає винести з них уроки — а історія для цього й існує.

В ці дні — вже 11-та річниця початку війни Росії проти України. Як ми втрачали Донецьк, або чому ескалація іноді необхідна.

Одразу почну з того, що 11 років тому — їх було більше. Нас — тих, хто був готовий вийти на вулицю з прапором у руках, було декілька тисяч, а готових взяти зброю — декілька десятків людей…

Сепаратистів було тисячі — їх підвозили автобусами, організовували, споряджали.

Я добре памʼятаю березень місяць 14-го року, як під донецькою адміністрацією лунало одне гасло "Росія, Росія". Я зайшов у натовп, і я добре розумів те, що, якщо мене хтось впізнає — мене просто можуть жорстко побити.

Але там не було кому впізнавати мене: хтось з мітингувальників говорив з відвертим російським акцентом, хтось обговорював організаційні питання, згадуючи місто Таганрог. В одного з чоловіків я помітив у руках паспорт Росії.

Наш ворог штучно створив перевагу у силах.

На жаль, більшість донецьких "еліт" на той час проявили пасивність. Багато хто не вірив, що це може закінчитись чимось поганим. Багато хто чекав рішень від авторитетів "з гори". Влада в обличчі мера Донецька та губернатора проявляла пасивність аби, по їх словах не напружувати ситуацію.

Ця пасивність обійшлася нам дорогою ціною.

Губернатор Шишацький був змушений тікати від мітингарів, які хотіли його побити. І доганяли, в прямому сенсі, ударами по голові.

Донецькі б ніколи не сіпнулись на губернатора. А найманці просто не знали, на кого вони напали.

Здавалось би, владі після такого — треба зрозуміти серйозність, хоча б через свою гідність. Але не сталось нічого, окрім ще більшої пасивності.

Вони були готові вбивати. Ми, на жаль, ні.

Ми кричали патріотичні кричалки. Вони били та вбивали. Причому робили це досить жорстоко. 13 березня вбили одного з перших патріотів в самому центрі Донецька — Дмитра Чернявського. Вбили ножем. Інших мітингувальників загнали у коло та кричали "на-ка-ле-ни". Закидували каменями та бруківкою. Тільки зараз я розумію, що Дмитра вбили навмисно. У ФСБ був план — створити хаос та посіяти страх. Той день залишиться в мене в памʼяті як один із найстрашніших. "Швидка" забрала Дмитра, коли він ще був живий, коли "швидка" їхала — мразі бігли за нею, намагались зупинити та закидували її камінням по дорозі.

У житті я ні про що не жалкую, окрім тих часів, що ми повелися слабше за наших противників. На силу треба було застосовувати ще більш жорстку силу, щоб захистити своє і себе. Тільки так тоді можна було діяти.

Це, напевно, і відповідь чому зараз я в ЗСУ.

Наша самооборона двох десятків хлопців з палками та ножами — була слабкою. Не вистачало лідерства, зокрема політичного. Так воно відбувалось у Дніпрі, де адміністрацію очолив Коломойський та Корбан. Дніпро в той час став тяжінням усіх патріотичних сил. Організаційні питання вирішувались миттєво. Вперше там я побачив автомат "Узі". В Харкові у квітні провели зачистку усіх сепаратистів. На цьому все закінчилось.

А в Донецьку все тільки починалось…

"Вакуум у Києві", — коли я приїздив у владні кабінети столиці та з круглими очима розповідав, що відбувається в Донецьку, що на меті створення автономії, — різні чиновники махали руками й казали — заспокойся, усе під контролем. Тоді я і насправді думав, що все під контролем і що є певний план. Але помилився. Такий план почав реалізовуватись лише улітку — коли військовим шляхом зачищали міста: так звільнили Слов'янськ, Краматорськ, Маріуполь, Дружківку, Авдіївку. Але було запізно — Росія вирішила діяти також військовими методами. Забезпечуючи місцевих грошима, зброєю та відкритим російським контингентом.

В цьому тексті я хочу зазначити усіх тих, хто боровся за Україну ще тоді, коли не було офіційного вторгнення. Хто боровся на найскладнішій ділянці фронту.

Багато з тих патріотів загинули під час сутичок, пропали безвісти або загинули вже зі зброєю в руках під час перших місяців АТО.

Володимир Рибак, Дмитро Чернявський, Микола Березовий, Юра Матущак. Та багато інших патріотів… Велика честь для мене, що з ними я був знайомий особисто.

Цей текст до того, щоб ми памʼятали, як усе починалось.

Розуміли, що війна йде дванадцятий рік.

Засвоїли уроки — що пасивність вбиває.

І відчували, яким тернистим є шлях незалежності.

Сил усім на боротьбу!

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Політика