Чому Радіо Свобода має значення

26 березня 2025 р. 15:05

26 березня 2025 р. 15:05

Читачі Радіо Свобода ймовірно, звернули увагу на непевні часи, які зараз переживає Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода (РВЄ/РС ). 15 березня президент США Дональд Трамп підписав указ , яким, зокрема, скоротив штат Агентства США з глобальних медіа (USAGM) , яке опікується медіакорпорацією Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода. За цим послідував лист від Кері Лейк , «старшої радниці в.о. виконавчого директора USAGM з повноваженнями, делегованими в.о. виконавчого директора», яка повідомила, що затверджений Конгресом грант, який нас фінансує, припинив дію.

Незважаючи на це, ми продовжуємо працювати. РВЄ/РС подало до суду на USAGM і Кері Лейк через вищевказані кроки. З іншого боку, ведуться розмови про можливе фінансування з боку ЄС.

Зважаючи на обставини, я відійду від звичного формату і поділюся історією, про яку ніколи раніше не писав – про те, що для мене означає Радіо Свобода.

Мій батько народився в Познані, на заході Польщі, в 1939 році, незадовго до вторгнення нацистської Німеччини. Його батько служив у польській армії, згодом потрапив у полон, а мати була ув’язнена за опір нацистському режиму, тому більшу частину війни батько провів під опікою свого старшого брата і шведської медсестри Червоного Хреста – зв’язок, який виявився важливим пізніше.

Після війни мої дідусь і бабуся та їхній молодий син, мій батько, переїхали до північного польського портового міста Гданська у пошуках ліпшої роботи. На той час Швеція мала один з найбільших торговельних флотів у Європі, і на тлі зруйнованої війною Польщі їхні блискучі кораблі в гавані неабияк вразили мого батька.

Як і багато людей, що застрягли за залізною завісою, мій батько слухав «голоси» – так люди називали радіопередачі Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі , Голосу Америки та Радіо Вільна Європа. Звісно, слухали таємно, підносячи транзисторний радіоприймач до вух уночі в ліжку. Це були темні часи, з цензурою і репресіями, але для мого батька ці передачі були знахідкою. Вони інформували, надихали, а у випадку мого батька переконали його втекти – на Захід, до Швеції.

Коли йому було 17 років, його перша спроба полягала в тому, щоб спробувати дійти пішки з Польщі до данського острова Борнгольм через вкрите кригою Балтійське море. Потім він планував продовжити шлях до Швеції. У ті часи зими були набагато суворішими, і лід дійсно вкривав значну частину Балтики, але це все одно був нерозважливий план. Кораблі-криголами зробили перехід пішки майже неможливим, і він був змушений повернутися – побитий, але не зневірений.

Наступного року він спробував ще раз, цього разу намагаючись переплисти море на каное з другом. Підлітків спіймав польський корабель і передав владі. Замість Скандинавії вони опинилися у тюремній камері в Польщі. Під час допитів і побиття вони зізналися, що були шпигунами ЦРУ, і були засуджені до 10 років ув’язнення.

На щастя, наприкінці 1950-х років у Польщі відбувалися ліберальні реформи, і через рік їх звільнили. Оскільки мрія мого батька про життя на Заході була відкладена, він здобув освіту і познайомився з моєю матір’ю. Вони одружилися і обоє отримали роботу на тодішній гданській судноверфі імені Леніна. Протягом усього цього часу він все ще слухав «голоси», джаз, рок-н-рол, що не були заглушені.

Мрії моїх батьків про нове життя за кордоном знову з’явилися, і в 1971 році вони поїхали до Югославії, однієї з небагатьох країн, куди вони могли подорожувати в той час. На пляжі в Пулі, на території сучасної Хорватії, вони побачили німецьку пару, яка нагадувала їм їх самих. Чоловік був темноволосий, як мій батько, а жінка – білява, як моя мати.

Не маючи що втрачати, вони підійшли до них і запитали, чи вони із Західної Німеччини, що виявилося дійсно так. Потім вони звернулися з настільки сміливим проханням, що я досі не можу повірити, як їм вистачило нахабства: вони запитали німецьку пару, чи можуть вони взяти собі їхню ідентичність. І, на диво, німці сказали: «Так» (мабуть, допомога «східнякам» у такий спосіб не була чимось незвичайним під час Холодної війни).

Тож, взявши документи подружжя, а також їхню машину, вони перетнули кордон і поїхали до Італії. Потім німецьке подружжя звернулося до найближчого консульства, заявивши, що їх пограбували. Після року перебування в Італії в статусі політичних біженців моїм батькам дозволили виїхати до Швеції, щоб отримати посвідку на проживання, а згодом і громадянство.

Через війну мій батько виріс з ненавистю до німців – тож це була солодка іронія долі, що акт найвищої щедрості, який подарував йому свободу, походив від німця. Вони підтримували зв’язок, на кожне Різдво надсилаючи німецькому подружжю листівки.

Я народився у Швеції у 1980-х роках, в умовах миру і процвітання, про які мої батьки могли тільки мріяти, коли були молодими. Як і багато інших представників мого покоління, я навчався за кордоном, розмовляв кількома європейськими мовами, вільно і багато подорожував континентом, вірячи в ідею «спільного європейського простору». Тож коли я опинився в Брюсселі, це мало певний сенс.

Коли на початку 2011 року я отримав пропозицію спробувати себе в ролі позаштатного брюссельського репортера Радіо Свобода, я знав, що це не звичайна пропозиція роботи. Після того, як я виховувався на розповідях про важливість Радіо Свобода, я відчував, що замикаю родинне коло.

На початку 2011 року, коли я тільки починав, головною новиною були сфальсифіковані президентські вибори в Білорусі, що відбулися в грудні попереднього року, і подальше придушення протесту демонстрантів, які вийшли на вулиці. ЄС наклав санкції на режим Олександра Лукашенка , і я кинувся з головою висвітлювати цю історію з Брюсселю. Відтоді я пишу про ЄС і НАТО.

Деякі речі ніколи не змінюються. Сьогодні (25 березня) відбувається інавгурація Лукашенка на сьомий термін , і він все ще перебуває під санкціями ЄС. Під час його репресивного правління в країні нарахували близько 1 500 політичних в’язнів. Один з них – мій колега, журналіст Радіо Свобода Ігор Лосік , який перебуває за ґратами з 2020 року. Інший колега, Андрій Кузнечик , на початку цього року був звільнений з білоруської в’язниці.

Коли я думаю про Ігоря та Андрія, разом з Владиславом Єсипенком , співробітником Радіо Свобода, який перебуває у в’язниці в окупованому Росією Криму, я не можу не думати про історію мого батька і про все, що він зробив, щоб жити вільним життям.

Щотижня ми охоплюємо близько 50 мільйонів людей у місцях, де не існує свободи ЗМІ або ж та піддається суворим випробуванням, чи в середовищі, переповненому дезінформацією. Радіо Свобода все ще має значення, як і для моїх батьків у комуністичній Польщі. Так само, як і для Андрія, Ігоря та Владислава – і всіх людей, до яких вони достукалися.

Рікард Юзвяк ​– редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Політика