Раба Ізаура: погляд на бразильську літературу крізь вікно фазенди

30 березня 2025 р. 13:07

30 березня 2025 р. 13:07

Бразильська література — явище таке ж величне й різноманітне, як і сама ця величезна країна з понад 200 мільйонами мешканців. І так само маловідоме серед наших читачів, як і Бразилія, що обмежується низкою поширених штампів — білі пляжі, розкішні карнавали, жахливі міські нетрі, вмируща зелена сельва…

Навмання знайдена в Інтернеті (або й у друкованій книжці) стаття на тему бразильської літератури здивує непідготовленого читача безліччю нечутих імен. Хто ж на слуху?

Із сучасних першим, звісно, спадає на думку Пауло Коельо, чий пік популярності на наших теренах припав на ранні 2000-ні. Низка перекладів його творів вийшла українською, починаючи з 2002 року, а 2004-го письменник побував в Україні, завітавши до Києва та Львова, презентуючи переклад однієї з найвідоміших своїх книжок — «Одинадцять хвилин».

Однак масове захоплення бразильським белетристом із ухилом у філософію дещо стихло після 2014-го, коли колишній бунтар проти військової хунти зі своєї сторінки у Twitter негативно висловився про Майдан, назвавши його переворотом, організованим Заходом. Остаточно ж Коельо розчарував українських читачів навесні 2022 року, назвавши повномасштабну війну «кризою» та «зручним виправданням русофобії». Після цього сподіватися на подальші переклади його численних, доволі компактних романів із часто претензійними назвами (на кшталт уже виданої в нас «Вероніка вирішує померти» або не виданої ще «На березі Ріо-П’єдра сіла я й заплакала») найближчими роками не варто.

А от слава іншого сучасного автора, Августо Курі, якось оминула українського читача. І це при тому, що в анотаціях до його книжок пишуть отаке: «[це] літературний феномен Бразилії, психотерапевт, учений і письменник. Його твори опубліковані у 50 країнах світу і посідають верхні щаблі багатьох книжкових рейтингів. …кожна його книга містить важливе послання. Книги Августо Курі читають навіть футболісти збірної Бразилії» (з тексту на звороті одного з найвідоміших творів — «Продавець мрій»). Статистика продажів у автора солідна — зо 25 його книжок, суміші з психології, філософії, фантастики та мотиваційної літератури, видано загальним накладом у понад 25 мільйонів примірників. Утім, український книжковий ринок поки обходиться без цього бразильського феномену — на відміну від не заявлених 50, а вже понад 70 інших країн. На вторинному можна придбати хіба що два його видання російською — «Продавець мрій» та «Покупці мрій» десятирічної давнини.

Читачі старшого покоління, безперечно, пам’ятають іншого бразильського автора — Жоржі Амаду (1912–2001). Насамперед асоціюється він із романом «Капітани піску», а точніше, з його малобюджетною американською екранізацією «Генерали піщаних кар’єрів» (1971), фільмом, практично невідомим на батьківщині, але популярним серед радянських глядачів, не розбалуваних іноземним кіно.

Із перекладів захопливого роману про безпритульних підлітків 1930-х років, який не втратив актуальності й сьогодні, тодішня цензура видалила кілька моментів гомосексуальної тематики. Нинішнього ж читача, якби раптом якесь видавництво вирішило перевидати роман без купюр, радше засмутила б відверта комуністична пропаганда наприкінці твору. Втім, розраховувати на повернення книжок Амаду на український ринок важко. Якщо з 1960 до 1987 року українською було перекладено шість його романів, то за часів незалежності лише два — «Велика пастка» (у низці номерів «Всесвіту» за 1995 рік) та грубезний том «Дона Флор та двоє її чоловіків» (Видавництво Старого Лева, 2018).

«Якщо вас вабить загадкова та розмаїта культура Латинської Америки з її карнавалами, вбранням, музикою, стравами і таємничими віруваннями, то ця книжка для вас. Роман… написано в жанрі магічного реалізму. Поряд із вигаданими, але цілком правдоподібними і живими персонажами у творі фігурують реальні представники бразильської культури 30–40-х років ХХ сторіччя — музиканти, співаки, актори, а також божества і духи афро-бразильських релігійних культів. Та на першому місці, звісно ж, історія дони Флор, красуні, неперевершеної кулінарки, власниці школи «Смак і Мистецтво», яка мусить обирати, що для неї в житті важливіше: громадська думка чи особисте щастя», — так презентує роман видавець.

Не можна не згадати й Кларису (або Кларісе) Ліспектор (1920–1977), письменницю українсько-єврейського походження, що народилася в подільському Чечельнику під час втечі її батьків-євреїв від жахів та погромів Громадянської війни. Родина майбутньої літераторки оселилася в Бразилії. Дівчина почала писати ще в шкільні роки, а в молодому віці зайнялася й журналістикою. Перший роман — «Поряд із диким серцем» — опублікувала у 19 років. У доробку письменниці — вісім романів і вісім збірок оповідань. Декілька її творів у перекладі з португальської видано в нас. Першими були оповідання у «Всесвіті» (того ж 1995 року, коли там само публікували твір Жоржі Амаду), а далі — чотири книжки різних творів, які протягом 2016–2023 років вийшли друком у львівському «Видавництві Анетти Антоненко».

Ретроспективний і вельми скорочений огляд літератури далекої Бразилії хочу завершити книжкою, практично всім відомою за назвою і мало ким читаною. Книга ця — «Рабиня Ізаура». Так, вона існує, і це не виданий постфактум за сльозогінним телемилом кінороман, а найсправжнісінька класика бразильського романтизму. Цього року невеличкий за обсягом роман відзначатиме солідний ювілей — 150 років. Написаний він 1875 року письменником на ім’я Бернарду Ґімарайнс (в іншій транскрипції — Бернарду Гімарайнш). Створений у наївній манері піднесеного романтизму, роман на 100 з лишком сторінок (славетний серіал за його мотивами потягнув на 100 півгодинних серій, але від оригіналу там залишилося небагато) став воістину народним. Настільки, що сюжети «Рабині» ставилися по всій Бразилії в численних цирках, які півтора століття тому заміняли людям і кіно, й телебачення, а для більшості — й театр.

Та щоб оцінити книжку нині, ще й читачеві, перегодованому світовою літературою, до неї потрібні хороші коментарі, які б вводили його в контекст подій. Ну, от хоча б перший рядок — «Наша історія сталася давно, в перші роки славетного царювання Педру ІІ». Отже, йдеться про 30-ті роки ХІХ століття. Країною, до складу якої ще входить і нинішній Уругвай, править імператор. І ця імперія, що здобула незалежність якийсь десяток років тому, зберегла рабство як основу своєї економічної системи — і скасує його після тривалої низки заворушень аж 1888 року. На такому тлі історія білошкірої рабині, позашлюбної доньки вільного громадянина Португалії та рабині з фазенди, де він був найнятим управителем, стає екскурсом у минуле маловідомої нам країни. Цікаві алюзії можна провести між героями «Ізаури» й тодішньою класикою французької літератури. Так, одним із другорядних героїв є закоханий у рабиню добрий, але потворний горбань Белшиор (із яким її мали насильно одружити — такою була витончена помста господаря). А її шляхетний визволитель сеньйор Алваро застосовує проти підступного сеньйора Леонсіо методи, схожі з прийомами графа Монте-Крісто…

Звісно, без першої екранізації 1976–1977 року (є й друга, 2004-го, а також приквел 2017-го — про матір головної героїні), показаної радянському телеглядачеві уривками 1988-го, а повністю — 1990 року, інтересу до літературного першоджерела чекати було б марно. До речі, м’яко кажучи, нехитрий серіал став феноменом не тільки в СРСР, що доживав останні роки. Не менший ажіотаж «Рабиня Ізаура» викликала в Китаї. Фільм прийняли близько до серця і в державах колишньої Югославії, загалом його показали в більш як 70 країнах. А вже після успіху серіалу пострадянський ринок наповнили різноманітні видання «Рабині Ізаури» в різних перекладах, накладами не менш як 100 тисяч кожен, тобто сумарно трагічну історію зі щасливим кінцем видали не менш як мільйоном книжечок у м’яких палітурках.

В одному з таких випусків видавники доповнили роман розлогою післямовою відомого тоді мистецтво- та кінознавця Василя Кисунька під назвою «Фазенда з видом на перебудову, або Четверта іпостась рабині Ізаури», де піддано препаруванню й історію Бразилії часів подій роману, і біографію Бернарду Ґімарайнса (1825–1884), й ідейний зв’язок роману з таким твором, як «Хатинка дяді Тома», і його вплив на бразильську культуру. І зрештою автор післямови розмірковує над різницею між словами «рабиня» та «раба», доводячи доцільність уживання саме другого (із застосуванням аргументів релігійного змісту).

Чи варто було б на 150-му році перекласти «Рабиню (чи то Рабу) Ізауру» українською? Напевне. Безумовно, в супроводі хорошого коментатора. З якісними ілюстраціями (випуски ранніх 90-х в інтересах максимальної економії обмежувалися мінімумом поліграфічних надмірностей). Міг би вийти гарний подарунковий варіант, орієнтований на людей, які й досі вживають слово «фазенда»…

Політика