Освіта під час війни. Патріотизм

03 травня 2025 р. 17:04

03 травня 2025 р. 17:04

Як підліток стає патріотом? Чому один із гордістю каже «Я — українець», а іншому байдуже, а часом і соромно? На ці запитання є поширена й, на мою думку, неправильна відповідь. Вона стає основою виховання патріотизму в школах і патріотичних публікацій у ЗМІ. Неправильна відповідь полягає в тому, що підлітка, людину патріотом робить вивчення української культури, мови, історії. Тому достатньо наполегливо поширювати ці знання — й у разі успіху ми матимемо покоління патріотів. Як на мене, тут переплутано причину й наслідок. СПОЧАТКУ людина має відчути себе патріотом, а вже ЯК НАСЛІДОК цікавитиметься культурою, історією, вдосконалюватиме свою мову.

Наслідком помилкової відповіді стає специфічна подача патріотичних цінностей. Вважається: якщо ми прагнемо заохотити нейтральну людину стати патріотом України через вивчення культури, то зобов’язані показати, що українська культура найкраща. Що в нас найкращі пісні, звичаї, архітектура, природа, найталановитіші поети, найрозумніші люди. Викладаючи історію в школах, ми маємо вчити, що український народ мудрий, доброзичливий та працелюбний, державні діячі — далекоглядні та прогресивні, а деякі окремі історичні невдачі й поразки стали результатом підступної діяльності ворогів.

Така освітня політика має певні наслідки. По-перше, патріотів не більшає. По-друге, ті, хто мислить, відчувають якийсь обман, крінж, втрачають довіру. По-третє, якщо ми все ж таки повіримо в славетне минуле й високу традиційну культуру, то сучасність постане перед нами як руїна, дно, пекло — порівняно зі славою та мудрістю предків. Залишиться тільки гірко всміхнутися, махнути рукою та прийняти для себе, що світ котиться в прірву. Хоч об’єктивно українська культура, державність, український дух переживають наразі нечуваний розквіт, бо добре видно: раніше — завжди — було гірше.

Одним із наслідків такого псевдопатріотичного виховання може бути псевдонаціоналістичний світогляд: українська культура вища за інші, навколо вороги, українець як продукт вищої культури має безумовну перевагу над іншими людьми.

Як, у який момент підліток стає патріотом? Гадаю, це виростає з фундаментальної цінності «бути прийнятим у групі». Це починається перед культурою і взагалі перед розумом. Зграя, плем’я, команда чи нація — нам життєво необхідно бути прийнятими в групі, і якщо нас приймають, ми стаємо патріотами цієї групи, готові за неї вбивати та вмирати. Група навчає, захищає, карає, годує, підтримує, без групи самотній індивідуум гине. Принаймні так було впродовж останнього мільйона років. У сучасного підлітка питання виживання, їжі фактично вирішені, й приналежність до групи може стати центральним стимулом у житті.

Що ж ми бачимо в освіті? Ідеал самодостатньої, а фактично самотньої людини, яку вмовляють виконувати навчальні вправи, щоб її майбутнє життя було максимально комфортним. Щоб вона «розвинула свою індивідуальність», «застосовувала набуті компетенції в житті», була «конкурентною на ринку праці». Тим часом підліток шукає свою групу в TikTok чи під під’їздом.

Гадаю, в благополучній, стабільній країні розвиток індивідуалізму може бути прийнятним. Коли соціум має ресурс підтримати тривалі «пошуки себе», навіть якщо вони ні до чого не призведуть. Підтримати диваків, які мають незвичні запити, потреби та, мабуть, можливості. Якщо чесно, мені близькі ідеї індивідуалізму. Вони мають свій розвиток у європейській культурі, й ми туди прагнемо. Але в нас війна, не ми її почали, й нема ознак, що вона скоро й назавжди закінчиться. Під час війни потрібно гуртуватися. Належність до групи має стати пріоритетнішою за індивідуальний розвиток.

Що ж ми бачимо в школі? Нічого схожого на «ми приймаємо тебе, тепер ти свій серед своїх». Застарілий конфлікт знесилених учителів проти сповнених сил дітей, які використовують усю свою енергію, щоб уникнути навчання. Застарілий конфлікт тих-таки знесилених вчителів та адміністрації, основний інтерес якої — захиститися від відповідальності, дотриматися законності й залишитися на посаді. Недовіра — кожен підозрює іншого в недобросовісності, кожен хоче проконтролювати й уникнути контролю. Тяжка боротьба з батьками, які захищають своїх дітей від несправедливих вимог, цінують вимогливих учителів, хочуть, щоб дитина якось сама добре вчилася без зусиль із їхнього боку, хочуть мати вплив на свою дитину і ще «стопіццот» суперечливих запитів. Нескінченна боротьба дітей проти всіх: «відчепіться від мене» й «дайте мені більше уваги». Шкільне буття не утворює навіть окремих груп, до яких можна приєднатися: «Ми — технічний персонал!», «Учителі молодшої школи — за мною!» — нема такого. Іноді виникає «дружний клас», що має ознаки саме такої групи, про яку йдеться. Пощастило тим, хто вчився в такому класі. Не пощастило тим, хто мав із ним конфлікт.

Саме тут, у групі, має народжуватися патріотизм. Ти прийнятий, ти свій серед своїх, ти ростеш у контексті групи, розвиваєшся, усвідомлюєш себе, маєш перші досягнення — в цінностях цієї групи. І ПІСЛЯ того починаєш цікавитися: що за цілі у твоєї групи, якими є цінності, які тут люди, звичаї, як тут прийнято розмовляти, сперечатися, співати, як заробляти авторитет, як шукати собі пару. Тепер ти — патріот, завжди підтримуватимеш групу, знаючи, що вона підтримає тебе.

Зауважу, що від дворової банди до національної свідомості шлях неблизький, хоча це явища одного плану. Побудова такого шляху — ось справжнє завдання патріотичного виховання . Бути прийнятим у класі — в школі — в місті — в професії — в державі, зрештою бути українцем, відчути себе частиною нації — це шлях прийняття, не знання, навіть не культури. Наразі на цьому шляху багато вибоїн. Школа не інтегрована з вищою освітою, і якщо ти був «своїм» на рівні школи, після неї треба знову кудись інтегруватися, твої досягнення, статус значною мірою анулюються. Після інституту чи училища треба заново входити в професійні колективи. Держава виглядає як поле битви сил, що тягнуть у різні сторони: уряд, підприємці, олігархи, судді, політики… Завдання з виховання патріотизму передбачає з такого погляду узгодження цих сил, наявність спільних, національних інтересів.

У всі часи ніщо так не згуртовувало, як наявність спільного ворога. Тоталітарним режимам доводилося (й доводиться) його вигадувати, переконувати своє населення у підступних намірах буржуїв, євреїв, американців чи бандерівців. Це працювало й працює. Українцям не треба вигадувати ворога — він топче нашу землю, спаскуджує наше небо та вбиває людей — щодня. Ми маємо об’єднатися проти нього — а не виховувати «самодостатню» людину, хоч як би привабливо це виглядало. «Прийняття», згуртованість перед лицем противника важливіші за контроль, критерії оцінювання, вичитку програми, заповнення журналів. Приймаючи наших дітей до своєї зграї в цілком первісному розумінні цього слова, ми маємо шанс виховати з них патріотів. Вже як свої серед своїх вони природно цікавитимуться історією свого народу, із задоволенням вдягатимуть вишиванки та відроджуватимуть традиційні обряди — або ні, бо в сьогоденні теж є багато цікавого.

Патріоту немає потреби фальсифікувати історію, адже він є безумовною частиною свого народу, а не «оцей народ поганий, то я з нього вийду, а ці кращі, то я туди». Немає жодного сенсу доводити комусь вищість свого народу, як немає сенсу доводити, що твої батьки — найкращі.

Цінності групи та індивідууму — це завжди суперечності, зона конфлікту, точка зростання. Надавати пріоритет особистому, розвивати індивідуальність, самодостатність, вільне самовираження — цікаво, перспективно. Але не під час війни. Не в найближчі 50 років.

Політика