Як зберігати пам’ять про жертв — і не застрягнути в жалобі

11 травня 2025 р. 15:15

11 травня 2025 р. 15:15

Невеличке вантажне судно неквапом наближається до норвезького острова Утойя. Повільний рух у чомусь виправданий, бо відстань від берега до цього трагічного місця не надто велика, а наші норвезькі колеги, мабуть, хочуть, аби ми встигли потішити свою душу неймовірними краєвидами озера Тюріфьорд. І ось за якихось п’ять хвилин бачиш просту біленьку будівлю, за нею ще декілька, і відчуваєш, що цей спокій, гармонія та сувора північна краса є досить крихкими, ладними зламатися від будь-якого гучного звуку, пострілу, крику. Українцям така тендітність і болючий контраст між тим, що створене природою, і тим, що чинять люди, добре відомі. Схожі відчуття виникають постійно, коли ми потрапляємо на місця злочинів колишнього комуністичного режиму або вже теперішнього путінського. І постійно себе запитуємо, чому всіляка наволоч обирає мальовничі місцини для своїх кривавих справ, чому людство назагал не цінує можливість просто жити, творити, розвиватися?

У мене перші хвилини перебування на Утойї викликають тремтливе відчуття дежавю. Ті ж самі величезні сосни, що плачуть бурштиново-жовтою живицею, худющі берізки, які де-не-де застигають у повітрі, ніби перелякалися чогось, яскраво-блакитне небо й тиша. Я ніби знову стою в Биківнянському лісі, який щось шепоче нам сосновими кронами й чию рівновагу порушує хіба чорний крук, який завжди літає над групами відвідувачів. На жаль, подібність між Биківнею та Утойєю на цьому не закінчується, бо обидва місця є територію злочину, а ми приїхали, аби зрозуміти, як норвезьке суспільство працює з пам’яттю.

Досвід Утойї є для норвежців дуже важливим, адже й трагедія, яка відбулася 22 липня 2011 року в Осло й на острові, є доволі свіжою. Того дня праворадикальний екстреміст Андерс Брейвік спочатку підірвав автомобіль у центрі столиці, а потім розстріляв 69 учасників молодіжного літнього табору — юнаків і дівчат віком від 14 до 20 років. Загалом жертвами теракту стало 77 осіб, і це найбільші втрати Норвегії після Другої світової війни.

Звісно, для нас неспівмірним є не лише масштаб втрат . Адже, наприклад, на території колишньої спецділянки НКВС у Биківнянському лісі, за найскромнішими підрахунками, поховано 30–50 тисяч осіб, а деякі дослідники називають і цифру до 100 тисяч. Неспівмірним є також підґрунтя трагедій, що своєю чергою впливає й на засади меморіалізації та практику роботи з різною цільовою аудиторією.

Поява та функціонування таємних могильників жертв політичних репресій у СРСР є наслідком планомірної державної політики сталінського режиму. Тож усі, хто так чи так працює з темами Голодомору-Геноциду 1932–1933 років або Великого терору 1937–1938 років, роблять акцент на неприпустимості відродження тоталітарних практик. Хочемо ми того чи ні, але часова відстань від подій 1920–1950-х років змушує нас апелювати до фактажу, документів, пояснень, чому зміг розвинутися совєтський тоталітаризм, які злочини проти людяності вчиняли його творці та які запобіжники проти цього є в сучасному світі. Теракт на Утойї здійснив одинак, який виступив проти демократичних засад Норвегії та гуманістичних підходів нинішньої Європи. Власне, тому меморіальні заходи на острові, зустрічі зі школярами, екскурсії, тренінги тощо переслідують інакшу, ніж інформування й пересторога, мету — постійно нагадувати про важливість культурного різноманіття, беззастережність дотримання прав людини та боротьбу з «мовою ненависті».

Ще однією відмінністю між Україною та Норвегією, як на мене, став демократизм в ухваленні рішень про формат і форми збереження пам’яті . В нашій державі чимало процесів забюрократизовані, хоча тішить і те, що до обговорення проєктів нових меморіалів, музеїв залучаються фахівці (історики, експерти з музейної справи, архітектори, громадські активісти, журналісти). На початку 1990-х ситуація виглядала набагато сумнішою. Норвезьке суспільство чутливіше до потреб і прохань співгромадян. Підтвердженням цього можуть бути дискусії стосовно будівлі колишньої кав’ярні, в якій Брейвік убив багатьох молодих людей. Частина батьків загиблих виступала за те, щоби стерти цей об’єкт з лиця землі, настільки сильним було їхнє горе. Натомість перемогла інша позиція — зберегти це місце для пам’яті, з дірками від куль у стінах, із квітами й дитячими іграшками в точках загибелі підлітків. Тож кав’ярню законсервували, звівши довкола неї скляний корпус, що тримається на дерев’яних дошках, кількість яких дорівнює цифрі вбитих і тих, хто вижив, і символізує коло захисту. Живі ніби захищають і оберігають пам’ять про розстріляних. До речі, інший, державний меморіал, розташований на березі озера Тюріфьорд, теж мав виглядати монументальнішим. Проте влада пішла назустріч місцевим мешканцям, які виступили проти чогось грандіозного, оскільки стверджували, що постійне нагадування про трагедію справлятиме на них гнітюче враження.

До речі, не на всіх об’єктах Утойї можна фотографувати. Колектив меморіалу просить зберігати право родин на приватність горя і власний спосіб шанування та каже, що вони не хочуть робити туризм на смерті. Зрештою, норвезькі колеги позиціонують острів не стільки як територію злочину, який вони вважають епізодом в історії Утойї, скільки територію «продовження життя». Екскурсійний маршрут починається з розповідей про діяльність літніх таборів Норвезької робітничої партії, традиції політичних дебатів і способи молодіжного дозвілля; продовжується «стежкою кохання» з романтичними історіями й лише тоді наближається до трагічних об’єктів. Проте навіть у колишній кав’ярні фінальною кодою стає життєствердний вірш із кінцевою фразою «Гей, гей, час прокидатися й змінювати світ». Зрештою на острів повернулась і практика молодіжних таборів. На жаль, багатьом нашим меморіальним місцям об’єктивно бракує «позитивних кейсів» . Часто їх просто надзвичайно важко видобути з глибин народної пам’яті чи архівних документів. Недаремно останніми роками українські дослідники говорять про відхід від тотальної віктимізації історичних наративів і нагадують про героїчні сторінки минулого або приклади боротьби та перемог. Зрештою в українських музеях ми нині бачимо й розповіді про світло в епоху темряви: про людяність під час Голодомору-Геноциду 1932–1933 років, про українців-рятівників у період Голокосту, про форми індивідуального спротиву биківнянських жертв.

Із чим, мабуть, не змогла погодитись остаточно — то це з максимальним униканням норвежцями згадок про Брейвіка. Звісно, злочинцю немає місця в меморіальному просторі. І, звісно, замовчування його особи виправдане прагненням не надавати йому слова, не популяризувати його людиноненависницьких ідей. Проте для таких місць пам’яті, пов’язаних із подіями совєтського терору, як Биківня, залишається важливим не просто показати узагальнено «банальність зла», систему, яка творила геноцид, а й її слухняні гвинтики, що виконували злочинні накази. Адже масові могильники комуністичного режиму по всій Україні — це спільна відповідальність і системи, і компартійних керівників, і рядових співробітників НКВС, які тортурами, маніпуляціями та підступом вимагали потрібних «зізнань» і розстрілювали українців десятками тисяч.

Та було й те, що поєднало Биківню й Утойю у збереженні пам’яті про загиблих. Це увага й повага до кожної індивідуальної історії. На острові є традиція: в день народження котрогось із загиблих дітей в його ім’я, вигравіюване на меморіалі, що має форму металевого кільця, прикріпленого до сосен, вкладати квітку та зачитувати якісь спогади або відомості про загиблого. Дуже важливо, що цей меморіал розробляли й утілювали батьки жертв. І вони свідомо обрали «чистий простір» — єдине місце на острові, де не ступала нога Брейвіка, де не було смертей. Водночас на Утойї будь-хто з рідних цих дітей може переживати горе в потрібний час і в зручному форматі. Часто батьки загиблих активно долучаються до освітніх програм, розповідаючи в шкільних і студентських аудиторіях і про теракт 22 липня, і про рівність прав людей.

У Биківнянському некрополі також є свої традиції вшанування. Це не тільки покладання квітів до братських могил Міжнародного меморіалу 1937–1941 років, різноманітні державні жалобні заходи, просвітницькі акції, а й цілком народні, що ведуть свій початок із кінця 1980-х років: пов’язувати сосни стрічками або вишитими рушниками. Те, що починалося з ідеї активістів товариства «Меморіал» і Артура Луковського (сина репресованого Йосипа Луковського) — позначити якось могильник у Биківнянському лісі — перетворилося на потужний зв’язок поколінь, маніфестацію стійкості в нашій пам’яті, прагнення ніколи не забувати про страшну ціну волі й наслідки совєтської несвободи.

Паралельно лекційно-освітня продукція, науково-популярні статті, серії подкастів і листівок заповідника приділяють увагу конкретному імені, вплітаючи історію простого селянина чи відомого митця в загальний контекст подій страшної доби. І біля прізвищ на Стінах пам’яті також з’являються квіти…

У світі, де ненависть знову перетворюється на зброю, де агресори репродукують задавнені міфи та стереотипи, де в людей слабшають історичні знання, де є потужний запит на гламурну легкість, пам’ять не може бути лише справою науковців чи музейників. Вона має бути частиною нашої відповідальності — як громадян, як суспільства, як держави, котра щодня виборює право на життя. І якщо ми навчимося бачити не лише слід злочину, а й розуміти його причини, усвідомлювати методи, якими діяв ворог, цінувати й поважати силу тих, хто вистояв, то зможемо зберегти себе. Як норвежці зберегли Утойю. Як різні покоління українців зберігають Биківню. Як ми нині зберігаємо Україну.

Політика