Дивом вижив на фронті та повернувся на станцію «Академік Вернадський»: історія «бойового пінгвіна» Юрія Лишенка

17 травня 2025 р. 17:14

17 травня 2025 р. 17:14

Полярник Юрій Лишенко до повномасштабного вторгнення працював у двох найсуворіших регіонах планети: Арктиці й Антарктиці. А коли повернувся з чергової експедиції, де його й застала війна, пішов до лав ЗСУ. Там служив у піхоті на самому «нулі», був командиром групи штурмовиків. Та ворожа міна, що прилетіла просто в окоп, де сидів Юрій, поставила крапку в його військовій службі: він дивом вижив, але втратив ногу. Проте не жагу до життя та любов до Антарктиди. Після операції жартував, що тепер схожий на антарктичного пірата з пінгвіном на плечі.

Після завершення лікування Юрій Лишенко знову повернувся на станцію «Академік Вернадський». Колеги жартома називають його «бойовим пінгвіном» або просто Юрійовичем. І хоча фізичні можливості обмежені, Юрій Лишенко продовжує працювати на благо науки й підтримувати колектив станції. Бо любов до Антарктиди — це назавжди.

«На південних широтах, де розташована наша станція, немає майже нічого, — каже пан Юрій. — Та лише в Антарктиці я побачив, що вода справді буває блакитного кольору, бо вона надзвичайно чиста й прозора. І навіть коли йдеш на лижах і лижна палка залишає лунки, з них також за певних погодних умов іде оце блакитне сяйво».

Напередодні Дня науки в Україні ZN.UA розмовляло з Юрієм Лишенком про війну, науку та Антарктику.

— Пане Юрію, у скількох антарктичних експедиціях ви взяли участь та як уперше потрапили на станцію «Академік Вернадський»?

— 2010 року я подався на відбір до 16-ї антарктичної експедиції й одразу пройшов його, бо в мене був дуже гарний досвід обслуговування дизель-генераторів. Адже до того, як стати полярником, я багато років пропрацював на виробництві звичайним інженером-механіком. З 2011 року вперше потрапив на станцію й відтоді взяв участь у чотирьох експедиціях. А з 2020 року вже офіційно працюю в Національному антарктичному науковому центрі.

— Незадовго до повномасштабної війни ви брали участь у надзвичайно важливих для української антарктичної станції «Академік Вернадський» подіях: переобладнанні криголаму «Ноосфера» (на основі придбаного Україною британського криголама «Джеймс Кларк Росс») і пересадці серця станції — заміні старих британських акумуляторів на нові, сучасніші. Саме під час роботи над другим завданням у 27-й антарктичній експедиції ви отримали звістку про початок повномасштабної війни. Як ця звістка позначилася на роботі станції?

— Початок повномасштабного вторгнення ми з напарником — системним механіком Максимом Білоусом — зустріли в чилійському порту Пунта-Аренас , де чекали на теплохід до станції. Оскільки нам потрібно було переобладнати дизельні генератори на «Академіку Вернадському», ми вирушили туди місяцем раніше за решту експедиції.

Гадаю, на роботі самої станції вторгнення не особливо позначилось, однак важко було психологічно. До того ж, розумієте, я харків’янин, і в складі нашої експедиції, крім мене, були ще люди з Харкова. І коли твої родичі залишаються там, та ще й в умовах невизначеності, яка була тоді, це змушує дуже сильно хвилювалися. Найважче було усвідомлювати, що ти ніяк не можеш уплинути на те, що відбувається там із твоєю родиною.

— Чи доводилося вам після початку повномасштабного вторгнення спілкуватися з полярниками з інших країн? На цьому спілкуванні якось позначилася ситуація в Україні?

— Так. Знаєте, було багато звернень, листів на станцію зі словами підтримки. Ми дуже активно співпрацюємо і з британською антарктичною службою, і зі Сполученими Штатами, Польщею, Чехією. Саме від них було дуже багато листів. Усі хвилювалися, питали, як там наші родини, чи виїхали, чи встигли евакуюватися.

— А чи не доводилося вам десь перетинатися з російськими полярниками?

— Ні. Ми всі ці контакти та спілкування завершили ще 2014 року.

— Як сталося, що після повернення з антарктичної експедиції ви опинилися в піхоті й очолили групу штурмовиків?

— Коли я повернувся з експедиції, то сам приїхав до ТЦК, став на облік і тоді вже мобілізувався. Країна в нас одна, і вибір для мене був очевидним. Посада в мене була — механік-водій БМП. Але коли ми потрапили до бойового підрозділу, то спочатку були в піхоті й чекали на техніку. А потім, коли її отримали, я відмовився бути на своїй посаді та вирішив залишитись у піхоті. Це був мій вибір.

Моя бойова історія коротка: я служив три місяці в 54-й окремій механізованій бригаді третього механізованого батальйону. Це славетний бойовий підрозділ. Спочатку ми були на Сіверському напрямку, потім нас перевели під Куп’янськ, бо дуже складна ситуація була тоді на фронті в районі Синьківки. От власне там я отримав поранення, звідти був евакуйований і вже після шпиталю звільнився з лав ЗСУ. Поранення — це був мій другий день народження. Потім, вже в Києві, був третій день народження, коли «Калібр» пролітав над шпиталем, де я лежав. Його збили, й уламки прилетіли нам у ялинку в холі (це було 2 січня). Якби він врізався, горя наробив би багато.

— Ви як полярник звикли жити в надскладних умовах. І ви розуміли, що йдете на війну. Та все ж таки що було найнесподіванішим і найскладнішим для вас на фронті?

— Тут важко щось сказати напевно, бо, розумієте, для цивільної людини стан війни взагалі є надзвичайним. І хоч яку ти мав теоретичну підготовку, і навіть якусь практику на полігоні, на лінії бойового зіткнення все трохи інакше. Все вперше, все страшно. Це звичайний стан для людини й нормальна реакція. Здається, колись Мухаммед Алі сказав, що в кожного боксера завжди є план, але тільки до першого удару. Ну от я думаю, що те саме стосується війни. Тому хоч як ти готуєшся, хоч який гарний у тебе план, але завжди щось може піти не так. І знов-таки, я бачу війну як солдат, розумієте, а солдату іноді краще не заглиблюватися в те, що відбувається, тому що для цього є командування, й воно керує твоїми діями. Тут важливо довіряти своєму командуванню. Водночас є на війні речі, які від тебе не залежать. Ти не можеш знати, коли й де станеться якийсь масований обстріл. У мене так і сталося, коли я був поранений. Тоді у ворога було забагато арти, він міг вести забагато обстрілів.

— Полярників, які служили в ЗСУ, неофіційно називають «бойовими пінгвінами». Цікаво, звідки пішло це прізвисько?

— Знаєте, зараз уже важко пригадати, від кого конкретно пішла назва, але шеврон «бойових пінгвінів» я отримав, іще перебуваючи на станції «Академік Вернадський», від нашого колеги, який зараз служить у війську. І я цей шеврон прийняв радше як аванс, бо тоді ще був цивільною людиною. Той мій перший шеврон, на жаль, залишився на бойовій позиції, з якої мене евакуювали після поранення. Зараз у мене вже є інший.

— Після виписки зі шпиталю ви знову поїхали до Антарктики. Як це сталося й чи не було у вас сумнівів у тому, чи ви впораєтеся, чи варто їхати?

— Ситуація тоді склалася така, що на нашій антарктичній станції потрібно було провести деякі роботи з дизель-генераторами. Тому в складі експедиції мала бути людина, яка б цю роботу виконала. Й така людина була. Але за кілька місяців до від’їзду вона долучилася до ЗСУ. Тому, крім мене, поїхати не було кому. Поїздка тривала не дуже довго, кілька місяців.

Я розумів, що під час поїздки на криголамі «Ноосфера» все буде гаразд, хоч і доведеться проходити протоку Дрейка. А от щодо перельоту на літаку, який триває 12 годин, такої впевненості не було, — трохи побоювався, що з протезом буде не дуже зручно летіти. Але все виявилося набагато простіше.

— Після цього у вас є плани ще відвідати Антарктиду й навіть залишитися на зимівлю?

— На зимівлю, мабуть, однозначно ні. Адже в експедиції, крім роботи на станції, ще є дуже багато завдань, які потрібно виконувати, скажімо так, у полях, тобто пересуватися островом. А це в умовах Антарктиди — все ж таки не по тротуару пройтися.

Зараз у Національному антарктичному науковому центрі я є завідувачем сектору технічної експлуатації антарктичної станції. Тобто, ми й далі модернізуємо станцію, вдосконалюємо її системи життєзабезпечення та функціонування. Тому я думаю, що ще побуваю на «Вернадському».

Політика