Крізь війну. Родинна історія Інни та Олександра Ткаличів

11 червня 2025 р. 11:07

11 червня 2025 р. 11:07

Останній звичайний день

До початку повномасштабного вторгнення Олександр Ткалич працював механіком з ремонту гірничого обладнання на підприємстві в Горішніх Плавнях, а його дружина Інна контролером на фабриці збагачення руди. В лютому 2022 року життя родини Ткаличів розділилося на "до" і "після". У перший день вторгнення Олександр їхав на рибалку, а Інна поспішала на роботу. Але вже за кілька годин вони обоє знали, що цей ранок стане останнім спокійним днем у їхньому житті.

Від цивільного до воїна

Олександр Ткалич буквально одразу вирішив іти до військкомату. Спочатку його не хотіли брати, адже пріоритет був у тих, хто мав бойовий досвід. Та невдовзі ситуація змінилася: вже за кілька місяців повістка прийшла до нього просто на роботу.

"Мені десь за півтори години до відʼїзду автобусу зателефонували. Я взяв мило, рушник, зубну пасту і поїхав", — згадує Олександр.

Удома Інна за лічені хвилини зібрала чоловікові що змогла: чай, каву, бутерброди. Часу на розмови чи сльози не було, адже автобус від’їжджав майже одразу.

"Я стояла на кухні, коли він зателефонував: "Збери мені їжу на три доби"", — розповідає Інна. — "І все. У мене було 20 хвилин".

Життя без тата

Так Інна та їхня донька Соня залишилися самі. Дитині сказали, що тато у відрядженні, але вона швидко відчула, що тут щось не так. Соня відмовлялася говорити з батьком відеозв’язком, щовечора запитувала, коли він повернеться.

"Якось вона сказала, що напевно, тато на неї образився, що так довго не приходить", — зі сльозами згадує Інна.

Жінка увесь цей час без Олександра намагалася триматися, не дозволяла собі розплакатись, бо розуміла, що має бути опорою для доньки і для чоловіка. Навіть під час найважчих моментів Інна відповідала на дзвінки зі стриманою усмішкою в голосі.

"Коли він телефонував, я не могла сказати, що мені погано. Я мала його підтримати, щоб йому там хоч трохи було легше", — зізнається Інна Ткалич.

Поранення

Під час служби у 68-й окремій єгерській бригаді Олександр став сапером. Його завданням була установка мін, розтяжок, укріплення позицій. Переважно працювали вночі. Саме вночі під Павлівкою, коли ворог здійснив прорив, роту Олександра відправили на мінування. Саме тоді він з побратимами потрапили під обстріл.

Олександр отримав уламкове поранення в голову. Завдяки оперативній допомозі побратимів та швидкій евакуації, чоловікові вдалося вчасно отримати професійну медичну допомогу.

Інна нічого не знала про поранення, бо чоловік сам подзвонив, сказавши, що дуже зайнятий. Насправді ж Олександр вже був у дорозі до лікарні. Лише наступного дня один із бійців зателефонував і запитав: "Інно, а в якій лікарні лежить Саша?"

"У мене ніби землю з-під ніг вибили", — каже вона. — "Я не знала, що думати. Потім мені вже розповіли, що потрапили під обстріл…"

Повернення додому

Після лікування у Вінниці та Дніпрі, де Олександр Ткалич пройшов курс реабілітації, він повернувся додому.

Інна саме тоді хворіла і не одразу зрозуміла, що у двері дзвонить не кур’єр, який доставив замовлення, а її чоловік. Коли відчинила, то побачила перед собою Олександра.

"Хотілося і плакати, і сміятися водночас", — згадує Інна свої емоції в ту мить.

Соня ще не знала радісну новину, бо батьки хотіли зробити сюрприз. Олександр сховався за спину Інни, а коли вийшов, дівчинка кинулася до нього з таким відчаєм, що мати злякалась, аби не задушила у своїх обіймах.

Адаптація до нового життя

Олександр майже одразу повернувся до роботи, але повернення до мирного життя далося непросто.

"Це два різні світи — там і тут. Спочатку ніби нічого не відчуваєш. А потім знову звикаєш до родинного тепла і потроху повертаєшся до життя".

Чоловік зазначає, що не всі ветерани можуть пристосуватись. Багато хто просто не має з ким поговорити. Їхні власні відчуття часто залишаються в тіні, бо навіть найближчим не все можна розповісти.

"Нам потрібна спільнота. Хоч би на рівні міста. Щоб ми могли виговоритися. Бо ми розуміємо один одного краще за будь-кого", — додає він.

Підтримка в тилу

Родина Ткаличів вдячна Ferrexpo, адже компанія підтримувала мобілізованих працівників: допомогла з екіпіруванням, аптечками, бронежилетами. "Але в тилу підтримка потрібна не менше, — переконана Інна. — Дружини та матері захисників теж потребують опори".

"Має бути хтось, хто просто скаже: "Все буде добре". Бо коли ти сам — найважче", — ділиться вона.

Мрії після війни

Інна мріє про звичайні речі: щоб її донька, яка вже третій рік просить поїхати на море, нарешті його побачила, а також щоб не боялася сирен, і не запитувала щодня, де тато.

Олександр мріє про перемогу: "Не про абстрактний мир, а саме про українську перемогу — з гідністю, правдою і вірою в майбутнє".

Політика