Інформаційний канібалізм. Як і чому люди пожирають одне одного в соціальних мережах

18 червня 2025 р. 13:12

18 червня 2025 р. 13:12

Якщо напишу в першому реченні: «Моє знайомство з канібалізмом почалося в…», то за нинішніх часів емоційні та інформаційні наслідки цього передбачити можна, й усі вони вельми кусючі.

Далебі, люди поїдом їдять одне одного в соцмережах? Це ж повсюдний мем, із кожної бульбашки на це нарікають. Але жеруть, іще й плямкають. Бо персонального моралізаторства ніхто не скасовував.

Воно — такий собі ідейний кетчуп. Без моралізаторства натхненне інфогурманство й полеміка про смаки перетворюються на банальне людожерство.

В другій половині 80-х років минулого століття я познайомився з геніальним поляком єврейського походження Робертом Стіллером. Це я потім зрозумів, що він геній, бо поліглот (одні казали — 30 мов, інші — 60), письменник і перекладач (близько 300 книжок видав). Але на той час він для мене був антропологом, який досліджував архаїчні культури Нової Зеландії та Полінезії.

Роберт був людиною різкою й епатажною. Поляків, м’яко кажучи, недолюблював. Хоча сам воював іще в Армії Крайовій.

Коли в ресторані йому надокучали якісь персонажі за сусідніми столиками чи кельнер, на його думку, поводився хамовито, Роберт на повен голос починав, наче в контексті побутової розмови, розповідати полінезійські (чи кат його зна, чиї ще) рецепти готування й смакування отого самого. Довкола прожогом утворювалася приємна тиша. Офіціант бліднув, зеленів і виконував замовлення з космічною швидкістю, аби лишень якнайшвидше позбутися такого «кулінара».

Я впевнений в автентичності того, що чув. Таких подробиць жоден цукерберг вам не наведе, бо ж «стандарти спільноти». Цитувати теж не буду (зітхніть із полегшенням або розчаруванням, Фройд вам в поміч).

Але якщо спроєктувати все це на комунікаційну сферу, то гастрономічні оповіді Стіллера досить чітко вписуються в наше медійне смакування одних одними.

Канібалізм — франко-іспанський термін — означає споживання живими істотами представників власного виду, починаючи від примітивних кишковопорожнинних організмів. Як усілякі відхилення базової поведінки, на передачу видового геному загалом воно ніяк не впливає.

На рівні приматів (тобто мавп, із якими в нас генетична відмінність менш як 1%) тема достатньо досліджена. Мавпи, як і ми, біологічно не є хижаками. Їхні зуби та щелепи не пристосовані для того, щоб відгризти м’ясо від кісток. Новітні трасологічні дослідження подряпин на давніх кістках теж показали там відсутність слідів укусів приматів і гомінідів. Але є й пізніші винятки.

У сухому залишку стосовно канібалізму приматів виявлено два основні ймовірні мотиви: а) реальний голод; б) божевілля, тобто базова дисфункція патернів поведінки. Вони в жодному разі не є масовими, не призводять до наслідування, засуджуються рештою зграї.

В антропофагії до двох попередніх додається ще один мотив — ритуальний. Антропологи, які вивчають стародавні поховання, припускають, що тема веде родовід від пітекантропів. І я позбавлю вас дискусій про мотиви обробки деяких черепів примітивними знаряддями праці.

В історії людства траплялися спалахи цього явища, наприклад, 130 тисяч років тому на території теперішньої Хорватії. Там нині є видатний музей специфічних кісточок, але менеджери вирішили не деталізувати слідів їхніх пошкоджень, аби не лякати туристів.

Це до теми дискусії: чи правда, що кроманьйонці (нащадками яких ми загалом є) просто зжерли більш ліберально-демократичних неандертальців? Якщо й правда, то вони розтягли смакування приблизно на 800 років.

Тут либонь потрібен якийсь дисклеймер про москалів, які нас теж жеруть понад триста років. Людожерська їхня політика стала культурно-історичним мемом, але тут є певний науковий баг.

Канібалізм, антропофагія та людожерство — подібні, але не тотожні явища в історії людства.

Коли говоримо про людожерську політику Кремля, то політично маємо рацію, але припускаємося суттєвої наукової помилки. Бо людожерство передбачає тотожність суб’єкта й об’єкта. І певну моральну колізію, за якої «я з’їм твою печінку, бо ти був сильним ворогом, і твоя сила перейде до мене».

«Моральні судження ніколи не будуються на раціональних аргументах. Вони базуються на автоматичних інтуїтивних реакціях, які виникають з еволюційно сформованих патернів поведінки» (Джонатан Гайдт, американський соціальний психолог, професор етичного лідерства Школи бізнесу Стерна Нью-Йоркського університету).

Росія еволюційно — спадкоємець навіть не Золотої Орди. В Орди були правила. Московія — поганий косплей васалів Орди.

Мораль колаборанта полягає в тому, щоб бути ще ницішим, огиднішим за господаря, порушувати наявні правила на догоду йому. Знімаючи цим із пана відповідальність, бо це сприяє особистому виживанню. Так слухняний песик Орди поступово перетворився на бридку гієну з претензіями на нішу шляхетного вовка.

А ми для них — не люди. Просто корм, «унтерменші» в кращому разі. Ми тут не самі, в цій «годівниці» — вся Європа. Просто вона ще не дуже в курсі, наскільки.

Не вдаватимуся в еволюційні особливості змін харчового ланцюжка. Але часом «корм» мутує й цілком може схарчити ослаблого хижака. Втім, повернімося до нашої теми.

Як виглядає антропофагія в наших соціальних мережах?

По-перше, що ближче, то смачніше. Зжерти інакодумця зі свого племені більш стравно, ніж схарчити щось чуже і з незрозумілим запахом.

По-друге, успіх представника свого виду автоматично знижує зоологічний статус тих, хто має занижену самооцінку. А це викликає до життя конкурентні стратегії пітекантропівської доби.

По-третє, ритуальна фаза інформаційної антропофагії. Тут, окрім рідних уже булінгу, шеймінгу, тролінгу та сестри їхньої мізогінії, присутні й інновації. Образно кажучи, зростання кількості аутистів стимулює активність психопатів.

Повторю ще раз: це не клінічний термін, а модель поведінки, за якої інформаційне квиління збільшує не поголів’я овець, а зграю вовків.

Як це працює.

Потреба кожного / кожної в «емпатичній участі» (Маршалл Маклюен, канадський культуролог і теоретик комунікацій) створює неймовірно інтенсивне середовище залученості. Це середовище ще знає, але вже не користується моральними нормами. Бо мораль еволюційно виробляється на механізмах винагороди та покарання. А теоретичний кінь практично не їде.

Дизайн цифрових платформ дедалі більше обертається навколо цих первісних та архетипних мотивів соціальної участі, спрямованих на конкуренцію за статус. Люди в мережі докладають багато зусиль, створюючи прийнятнішу цифрову версію себе.

Їхні цифрові дії є підсвідомими запитами на визнання. Запитами, які соціальні мережі перетворюють на вимоги часу. Якщо на запит нема реакції, фрустрація переходить в агресію.

На людському вимірі тут можна було б і зупинитися. Але цифрова комунікація, збираючи наші персональні дані, не лише виступає в ролі судді, а й нав’язує подальший алгоритм самоствердження. Піраміда Маслоу стає ацтекською пірамідою. Стань жерцем і виріж серце в жертви обсидіановим ножем ШІ. І кинь це серце з піраміди цінностей униз, у натовп. Стандарти спільноти приймуть поживу з повагою та вдячністю.

Мораль тут не працює, бо роль алгоритмів позбавляє самоактуалізацію свободи дій. Тепер ми «самоактуалізуємося», навіть не усвідомлюючи цього, просто зупиняючись, аби переглянути щось, що привертає нашу увагу, під час прокручування стрічки «фудкорту», тобто стравних новин.

Які алгоритми стимулюють цифрову антропофагію?

Наприклад, «потрібно бути почутим» (або «побаченим»). «Що у вас на думці?» переростає в екзистенційний запит. Потреба «бути почутим» перетворюється на політичну вимогу.

У нашому безграмотному суспільстві стало важливо наполягати на тому, що когось «дуже потрібно прочитати». Що воно примітивніше, то більше наполягань. Інволюція іде від читання до переглядів, бо читати — це складно, все, що довше за твіт, — лонгрід.

Грамотність, за замовчанням, завдяки своїм технічним можливостям була вибірковою й елітарною. Вона добирала тих, хто може щось написати й чиї твори могли перетнути інтелектуальний поріг публікації.

Жодного з цих обмежень у цифрі більше не існує.

Цифрові медіа створили новий імператив ідентичностей, у яких немає старих обмежень у вигляді совісті.

Емансипація авторства дала кожному доступ не лише до інформації, а й до такого самовираження, за якого з’явився обов’язок для кожного не просто викривати певну онлайн-активність, а й агресивно реагувати.

Можливість цифрового самоствердження перетворилася на агресивну вимогу до інших «постав лайк або згинь». Соціальні мережі, еволюціонуючи, поділяються на аутистичні «бульбашки» та психопатичні авторитарні «секти». Приблизно як неандертальці та кроманьйонці. Ця поляризація породжує енергетичний вампіризм глобальних масштабів.

Схильність Homo Sapiens до масового знищення собі подібних є очевидною ознакою нашого виду, над якою лили крокодилячі сльози цілі покоління гуманістів. Тобто гоміцид, виправданий різними релігійно-політичними ритуалами, є інтегральною частиною людської культури.

Добра новина в тому, що цифрова реальність із її поведінковими патологіями поки що має не надто багато спільного з фізичною реальністю. В реальному житті люди за кризових обставин здебільшого посилюють взаємодопомогу та підтримку, бо базові інстинкти видового виживання наразі перемагають галюцинаторні механізми впливу на масову свідомість. Питання в тому, що невдовзі вважатиметься реальнішим: те, що ми бачимо у вікні квартири чи у вікні браузера?

Спитайте молоде покоління, якщо у вас є до них логін і пароль.

Політика