Украдена молодість: у чому звинувачують 24-річні українці своїх попередників і в чому вони мають рацію

30 червня 2025 р. 13:13

30 червня 2025 р. 13:13

Народний депутат Олексій Гончаренко підняв найширшу дискусію в соцмережах своїм постом про 24-річну Катерину Михалко, призначену керівником об'єднання підприємств ОПК "Технологічні сили України" - йому незрозуміло, як і за що. Письменниця Оксана Забужко долучається до цієї дискусії, почасти визнаючи провину свого покоління за проґавлену Україну - і сподіваючись, що молоді використають свій шанс.

ПРО ПОКОЛІННЯ ВІДКЛАДЕНОЇ ВІЙНИ

Так зворушливо був пінився в моїй стрічці флешмоб 24-літніх молодців-досягунів — іно тішся, яка в нас країна можливостей і соціальних ліфтів, майже без іронії кажу! — і от прийшла Софiя Челяк — і кількома абзацами ввалила просто під дих.

Сама вона, мабуть, думає, що ввалила Гончаренкові, який (я так зрозуміла) кпив із 24-літньої директорки якогось крутого зброярського концерну. Але насправді в Софії вийшов далеко масштабніший "маніфест" — можна сказати, що її устами молоде покоління нарешті оголосило свій рахунок усім нам, "дорослим" (45+), — за те, що переклали цю війну на їхні плечі.

(Я це читала зі змішаним почуттям болю й гордости — з таким враженням, наче це моя Улянка з "Після третього дзвінка" написала.)

Бо так, це мусила бути "наша" війна — ще в 1990-х. Але ми були до неї не готові — і робили все, щоб її уникнути. Ми не забезпечили в країні зміни еліт (таким чином забезпечивши Москві збереження контролю за базовими нац. ресурсами); ми залишили в Криму російське військо ("Флотам быть, флотам дружить"!), а в інформполі — російських "смотрящих" за кожним мікрофоном — і аж до 2004-го (а більшість і по тому) в принципі погоджувались терпіти на кожному кроці (бізнес, церква, школа, медії…) російське паношення, "лішбинєбиловойни" (головний страх кожної радянської дитини, який догнав країну ще і у 2019-му!). Вдячні за сякий-такий мінімум економічної свободи, ми зайнялись відбудовою нашої "розкуркуленої" прадідівської оселі, наших обідраних під СРСР до третьосвітнього стану міст і сіл, — під управлінням онуків і правнуків тих самих сталінських вертухаїв. Як виявилось — рівно до тої кондиції, коли нас знову стало можна прийти розкуркулити: піднаростили жирку…

А в міжчасі виросли наші діти. І сказали — ні, так не буде.

(Щось подібне заявила була батькові молоденька Марійка Савчин: "Якби ви, тату, не програли України, то я б не мусила тепер по лісах ховатися!" — і батько замовк, і ніколи більше не дорікнув їй ні словом, бо що тут скажеш? Але покоління батьків Марійки Савчин "принаймні спробувало" — ми ж, як покоління, — а вже саме час нам починати підбивати потроху історичні підсумки, егежбоньки! — робили все, щоб "не дай Бог, не довелося пробувати", і до останнього сподівалися, що пронесе…)

Подруга, про чий прах у багажнику пише Софія, — це Віка Амеліна, якій днями було посмертно присуджено в Великій Британії премію Джорджа Орвела за нон-фікшин: цю книжку, Looking At Women Looking At War, видано недописаною, Віка планувала ще над нею попрацювати, але не встигла, бо її в 37 убила в Краматорську російська ракета. І я, чесно кажучи, давно перестала розуміти, як це все витримати — навіть якщо по 100 разів на день умовляти себе, що я-то не винувата, я-то молодець, я ще ген-ген коли #аяжказала , і готувала, і застерігала, під свист, гик і улюлюкання цілої армії "смотрящих", — і все воно на фіґ здалося, бо є простий і абсолютно нестерпний факт: ти жива, а молодь гине, — порядок, противний усім природним "налаштуванням" людських спільнот.

Словом, що казати — провалило наше покоління "Фортінбрасову місію" (хто з 45+ пам'ятає "Хроніки від Фортінбраса", той мене зрозуміє). Вибачайте, діти, — що могли, те вам дали. З попереднім (наших батьків, а ваших дідів) поколінням було, не забувайте, ще гірше — ті взагалі у вирішальну хвилину, замість добивати гідру, покірно повезли їй спочатку "колбасу и сахар", а згодом і ракети на свою (нашу з вами) голову. Боюсь, якби в 1990-ті вплутались були в війну, ми б і її програли, — ви просто не уявляєте, які ми тоді були дурні: наскільки НЕГОТОВІ до самостійного державного життя…

А у вас є шанс нарешті витягти країну з цеї 300-літньої ями.

Тож тягніть здорові, і Боже вам поможи. І не оплакуйте свою, буцім, "украдену молодість", от повірте — ті, що в цей час тусять у Берліні й ходять на тіндер дейти, ще вам на неї колись заздрити будуть: після того, як Україна переможе.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Політика