Антиросійські санкції РНБО. Як зробити їх ефективними

17 липня 2025 р. 08:36

17 липня 2025 р. 08:36

Ми часто чуємо і говоримо про санкції. Хтось радіє, коли їх застосовують, хтось нарікає, що вони не працюють, і багатьом здається, що загалом процедуру накладення санкцій в Україні продумано не дуже добре. І певною мірою всі мають рацію.

Закон «Про санкції» визначає, що рішення про застосування тих чи інших санкцій повинна приймати Рада національної безпеки та оборони України (РНБО), а президент вводить їх у дію своїми указами. Але 2022 року дещо змінилося в питанні реалізації таких обмежень — після внесення змін до закону запрацював новий механізм стягнення активів на користь держави. Відтоді майно осіб, які підтримують збройну агресію Росії, стало можливо конфіскувати за рішенням суду.

Оновлення санкційної політики не лише надало нові можливості державі, а й підсвітило проблемні зони. Так, першим кроком до стягнення активів поплічників Кремля залишається рішення РНБО про блокування їхніх активів. І від того, наскільки якісно зроблено цей крок, залежить, чи встоїть справа не лише у національному, але й у міжнародному суді.

Що ж може не спрацювати і як це покращити? Розбираємося, як забезпечити ефективність санкційного процесу від А до Я.

Як і на кого РНБО накладає санкції

Згідно із законом про санкції, вносити до РНБО пропозиції про застосування таких обмежень до конкретної особи, компанії або держави можуть парламент, президент, Кабінет міністрів, Національний банк і Служба безпеки України. При цьому підстави для застосування санкцій у законі виписано доволі широко, хоча й вичерпним переліком, і всі вони стосуються захисту національних інтересів держави або прав її громадян.

Однак ми не можемо дізнатися, які саме дії та докази їхнього підтвердження було викладено в таких пропозиціях органів. І так само незрозуміло, що саме зрештою дало підстави РНБО застосувати санкції, — жодних таких документів не публікують. Усе тому, що часто основою для накладення санкцій стають матеріали кримінальних справ, де підсанкційні особи є фігурантами, тож оприлюднювати таку інформацію не можна. Втім, за міжнародним стандартом , у рішенні РНБО мав би бути загальний виклад мотивів накладення на особу санкцій.

До прикладу, у рішенні Ради Європи від 27 травня 2024 року вказано таке обґрунтування санкцій щодо Медведчука : «Віктор Медведчук просував політику та дії, спрямовані на підрив довіри та легітимності уряду України. Медведчук має тісні особисті зв’язки з Володимиром Путіним і пов’язаний з його режимом, а через своїх соратників, зокрема Артема Марчевського, він контролював українські ЗМІ та використовував їх для поширення проросійської пропаганди в Україні та за її межами».

В Україні ж підсанкційна особа може дізнатися підстави застосування до неї санкцій, тільки оскарживши таке рішення до Верховного суду, який може витребувати відповідні матеріали у РНБО. Так, нещодавно Верховний суд ухвалив задовольнити таке клопотання адвокатів Петра Порошенка, який оскаржує санкції проти себе.

Взагалі за законом Україна може накладати санкції на іноземні держави та компанії, українські фірми, які перебувають під контролем іноземної компанії або особи, іноземців, осіб без громадянства, а також на суб’єктів, які здійснюють терористичну діяльність. До громадян же України всі санкції, окрім позбавлення державних нагород, можуть бути застосовані, лише якщо ці люди здійснюють терористичну діяльність. І це можна пояснити тим, що для таких осіб держава має внутрішні засоби впливу — ту ж таки кримінальну відповідальність за державну зраду, колабораціонізм тощо.

Однак, на жаль, останнім часом РНБО дедалі частіше вдається до санкціонування громадян України, коли притягнути їх до кримінальної відповідальності складніше.

Як приклад можна згадати рішення РНБО від 12 лютого 2025 року щодо застосування санкцій до Петра Порошенка, Костянтина Жеваго, Геннадія Боголюбова, Ігоря Коломойського та Віктора Медведчука . Всі вони є фігурантами кримінальних справ за різними статтями Кримінального кодексу України, а Коломойський навіть перебуває під вартою. При цьому Порошенко та Жеваго є громадянами України, а от щодо Віктора Медведчука, Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова ситуація трохи інша — перші два були позбавлені громадянства України за рішенням президента, а останній має лише посвідку на постійне проживання в Україні (попри це, в реєстрі санкцій він вказаний громадянином України).

Тож у цьому разі для накладення санкцій на Петра Порошенка та Костянтина Жеваго РНБО повинна була мати достатні підстави, щоб вважати їхні дії тероризмом, за прикладом Януковича. Крім того, незрозуміло, чому в це рішення повторно включили Віктора Медведчука, який перебував під санкціями ще до повномасштабного вторгнення і щодо активів якого наразі розглядається справа про конфіскацію.

Ці нюанси вказують на огріхи процедури накладення санкцій. Але ширшим є питання, наскільки державі в особі РНБО необхідно накладати санкції на осіб, якщо їх можна притягнути до кримінальної відповідальності, особливо якщо це стосується громадян України. Зміщення фокусу з кримінального провадження на застосування санкцій у справах на кшталт описаних вище схоже на додаткову страховку для притягнення фігурантів скандальних розслідувань до відповідальності. Але якщо придивитися уважніше, то ця тенденція свідчить насамперед не про забезпечення справедливості будь-яким шляхом, а про підміну понять.

Тобто для пошуку швидших рішень влада також розширює можливості свого політичного впливу через санкції, тим самим ризикуючи правами людини й громадянина, принципом верховенства права та іншими демократичними цінностями. Важливо, аби санкції як засіб політичного впливу, що від початку мав на меті захистити національні інтереси від недружніх країн і суб’єктів, не перетворилися на зручний і спрощений замінник правосуддя.

Проблеми з блокуванням активів підсанкційних осіб

Як уже згадувалося, крім безпосереднього обмеження права власності підсанкційної особи як самостійної санкції, після 2022 року блокування активів стало потрібне також для того, аби упевнитися, що ці активи не зникнуть до або під час судового розгляду щодо їхньої можливої конфіскації.

У цьому контексті цікава історія з броварським бізнесменом Сергієм Шапраном. Нещодавно він отримав підозру у низці кримінальних правопорушень за те, що 2024 року йому вдалося стати новим власником українських активів російського підприємця Ігоря Наумця вартістю 1 млрд грн — навіть попри накладені на росіянина санкції РНБО та арешт його майна. Простіше кажучи, Сергій Шапран, ймовірно, вивів ці активи з-під блокування РНБО. Як у нього це вийшло?

Як виявили журналісти проєкту «Схеми», Наумцю «допомогли» продати санкційні активи, і серед таких «помічників» були й публічні посадовці. Зокрема, серед них — скандальний суддя Печерського районного суду Києва Сергій Вовк, який своєю ухвалою зняв арешти з українських компаній Ігоря Наумця.

І хоча компанії все ще були заблоковані РНБО, Наумцю вдалося перехитрити систему й через фірми-посередниці продати Сергію Шапрану не самі корпоративні права, як це зазвичай відбувається, а майнові комплекси українських компаній — ділянки, будівлі, ворота, техніку тощо. Тобто дорогі заблоковані підприємства «частинами» перейшли у власність броварського бізнесмена.

Так Ігор Наумець ухилився від санкцій і вигідно продав свої українські активи, Сергій Шапран їх вигідно купив, а Україна втратила потенційно 1 млрд грн від їхньої потенційної конфіскації.

Ця історія показує: наразі система контролю за активами підсанкційних осіб настільки дірява, що блокування цих активів, як і їхній арешт діють буквально до першого «договорняка» з посадовою особою . А ще гірше, що підозру у цій справі отримав лише Сергій Шапран, адже в Україні досі не криміналізовані обхід і порушення санкцій, тобто відсутній механізм притягнення до кримінальної відповідальності тих посадовців, з якими вдалося «домовитися».

Інша проблема — коли на момент подання позову про конфіскацію не всі активи підсанкційної особи заблоковано відповідальними органами, оскільки їх не вдалося виявити одразу . Особливо це притаманно для майна компаній із складною структурою власності.

Так, уже кілька разів після розгляду санкційної справи Міністерство юстиції зверталося до Вищого антикорупційного суду із повторними позовами про стягнення нововиявлених активів тих самих осіб (справа Міхаіла Шелкова та ПАТ «Корпорація ВСМПО-АВІСМА», справа Олєга Дєріпаскі, справа Вячеслава Богуслаєва).

Це можна покращити, зокрема, через збір інформації про майно особи ще на етапі внесення її до санкційного списку, а також підвищивши якість даних державних реєстрів і їхньої інтероперабельності. Втім, центральною проблемою неефективного блокування активів підсанкційних осіб залишається саме відсутність скоординованої співпраці між усіма залученими відомствами на чолі з РНБО .

***

Як бачимо, антиросійські санкції в Україні мають чимало слабких місць на всіх етапах процесу, і сьогодні точно не можна затягувати з виправленням помилок у протидії агресору на всіх рівнях.

Включення путінських посіпак до санкційних списків РНБО і блокування їхніх активів так само важливі, як і безпосередня конфіскація чи управління цими активами. При цьому варто забезпечити відповідність санкційної політики України міжнародним правовим стандартам, аби не наразитися на успішне її оскарження у національних і міжнародних судах.

Також не менш важливо уникати зловживань новим санкційним механізмом і пам’ятати про його головне сутнісне призначення — захист національних інтересів і безпеки.

Втім, найбільшим недопрацюванням санкційної політики України залишається те, що порушення та обхід санкцій досі не стали злочинами, і ці дії не тягнуть за собою кримінальної відповідальності . Доказ — справа Сергія Шапрана. Адже навіть при виправленні всіх недоліків системи санкції проти пособників Кремля не будуть достатньо ефективними, якщо їхнє виконання не забезпечене певним засобом примусу.

Політика