Станіслав Мойсеєв: «Сторіччя Молодого театру — це абсолютна фальсифікація»

23 липня 2025 р. 08:44

23 липня 2025 р. 08:44

« … Мойсеєв за 15 років зробив для Молодого театру дуже багато. Фактично цей театр — у його нинішньому образі та подобі — його дітище. І, звісно, є коло артистів, для яких він у прямому сенсі батько рідний», — так характеризував у інтерв’ю нашому виданню 2012 року на той час новопризначений виконувач обов’язків директора та художнього керівника Молодого театру Андрій Білоус. Цього року він звільнився , голосно грюкнувши дверима, та забрав із репертуару театру 23 вистави, чим суттєво ускладнив початок наступного театрального сезону.

Нового керівника особливо представляти не потрібно — це відомий в Україні та деяких європейських країнах режисер Станіслав Мойсеєв , який із 1996 до 2012 року вже керував Молодим театром. За першої каденції Мойсеєва багато моїх знайомих і друзів — акторів цього театру, а також персонал справді характеризували його як ліберального керівника, який намагається не доводити ситуацію до конфлікту, не підтримує чвар і вміє вислухати й почути. Чи відповідатимуть такі характеристики реальності — нині казати рано.

Як локацію для інтерв’ю Станіслав Мойсеєв запропонував робочий кабінет на останньому поверсі театру. Цей простір облаштував для себе попередній керівник. Кабінет світлий, просторий, із сучасним модерновим ремонтом. До початку запису розмови Станіслав Мойсеєв зазначає, що не поділяє мою думку про комфортні умови приміщення й, гостинно готуючи каву, зауважує, що все переробив би, але не буде, бо зараз це взагалі не на часі.

— Станіславе Анатолійовичу, я тут трішки провела ревізію інтерв’ю з вами за попередні роки. Так от, 2012 року в одному інтерв’ю про повернення до Молодого театру ви назвали себе прихильником тези, що двічі в одну річку не входять. Із якими відчуттями ви повернулися до театру? Що змінилося?

— Чесно кажучи, я не думав, що це буде «двічі в одну річку». Так сталося. Відчуття нормальні, тому що це такий прагматичний робочий процес, я не дуже люблю сентименти щодо професійної діяльності. Якщо говорити про зміни, то насправді не все змінилося. Якщо говорити про якісь там адміністративні приміщення театру — ну, так, дещо змінилося, дещо покращилося. Але ж сцена основна — моя гордість, разом з архітектором Сергієм Степановим ми розробляли проєкт її реконструкції. Я завжди жартував, що, може, моїх вистав ніхто не згадає, але пам’ятатимуть, що я зробив цей зал. Нічого подібного. Це теж забули. Вистави ще пам’ятають.

— Можете назвати хоча б декілька позитивних господарських змін, які ви помітили, те, чого не було за вашої першої каденції? Наприклад, з’явився хороший буфет — місце харчування для працівників театру — там, де раніше був склад мотлоху; зроблено хороший ремонт вбиралень, які раніше були в антисанітарному стані; театр відмежував собі закритий внутрішній дворик тощо.

— Це справді стало краще виглядати, це свідчить про якісь правильні кроки, які було зроблено. Кожен керівник має покращувати ситуацію, а не погіршувати. Бо якщо згадати, до якого театру я зайшов наприкінці 1996 року, то напрошується одне слово, що характеризує його стан, — сарай.

— Я не ейджистка, але за аналогією із законодавчим віковим обмеженням для держслужбовців (65 років) — а це ж державний театр — вам трішки більше за це обмеження. Якщо взяти національні театри, їхні очільники — Євген Нищук, Ростислав Держипільський, Кирило Кашліков, Анатолій Соловʼяненко…

— Бенюк.

— Богдан Бенюк — єдиний, хто є старшим за вас із театрального керівного складу, але це не національний театр. На яких умовах ви погодилися працювати в такому віці та як об’єктивно оцінюєте свої сили?

— Ви хочете мене вже на пенсію відправити ( сміється ). Щодо вікового обмеження, то хочу вам сказати, що ця норма стосовно держслужбовців справді діє. Проте такої норми немає для керівників мистецьких закладів. Хоч я не є прихильником того, щоб театрами або мистецькими закладами управляли люди, які досягли віку аксакалів, розумієте? Я довго думав. Те, що мій досвід керівника є унікальним, — це мій плюс великий, а от щодо енергії, сил, завзятості — тут у мене були питання до себе. Ну, як завжди, в таких ситуаціях спрацьовують якісь інші механізми всередині людини.

— Які вистави ви бачили в Молодому театрі за каденцію Андрія Білоуса? І чи відвідували театр у цей час узагалі?

— Дуже мало. На початку відвідував, не всі прем’єри, але був і на першій прем’єрі — на «Загадкових варіаціях». Потім бачив «Різню». Пізніше, звісно, прийшов подивитися на моїх улюблених Вікторію Авдєєнко й Настю Євтушенко у виставі «Саша, винеси сміття». І щось іще було, не згадаю… Але пізніше, на жаль, відбувся дуже неетичний конфлікт, пов’язаний із моєю виставою «Дядя Ваня» в театрі.

— А в чому полягав той конфлікт? Вашу виставу зняли з репертуару?

— Ні, я заборонив її експлуатацію, використовуючи своє авторське право. Після того конфлікту театр я більше не відвідував.

— А як так трапилося, що Білоус і Назаренко, його помічниця та згодом режисерка, забрали з репертуару всі свої вистави? Ви намагалися вирішити це питання в юридичній площині?

— Ні, ніхто нічого не намагався вирішувати. Просто було поставлено перед фактом. Розумієте, тут є наш місцевий, скажімо так, нонсенс — авторське право режисера. Бо більше ніде в Європі режисер не має таких прав. І свого часу видатні Пітер Брук і Джорджо Стрелер намагалися це змінити через інституції Європейського Союзу для режисерів, але їм так і не вдалося це юридично обґрунтувати. В нас теж є така практика. Чи це правильно? Гадаю, ні. Хоча я сам є режисером і мав би за це ратувати, але, гадаю, проблема в тому, що вистава — це колективна праця . Режисер у цьому процесі — ключова фігура, але однаково це колективна праця, й не може так бути, що одна людина забороняє результат трудів цілої групи людей. Очевидно, треба це прописувати в угодах.

— Припустімо, що Білоус створить свій театр або знайде якийсь майданчик, і там з’являться вистави, які були в репертуарі Молодого театру, та будуть задіяні його актори. Ось, наприклад, у виставі Білоуса «Кролик Гарві» на новому майданчику з’являється Олексій Вертинський. Театр якось реагуватиме?

— Ми нічого не можемо в юридичному сенсі, юридичних підстав для того, щоб на це якось реагувати, немає.

— Як ви зараз плануєте відновлювати репутацію театру? Адже вона все ж таки постраждала.

— Спробуймо розділити ці речі. Бо мистецька репутація театру — це одна історія, хоч як би ми ставилися чи я ставився до художньої політики попереднього керівника. А от приватний скандал із керівником театру — вже зовсім інша. І це репутаційна втрата все-таки пана Білоуса. Я б хотів, щоб ми постаралися це зрозуміти. Очевидно, що театр має реагувати на такі явища, які існують не лише в ньому. Не забуваймо, що це доволі табуйована тема, яка стає зараз нетабуйованою, — проблеми харасменту, приниження людської гідності. Вони, безперечно, будуть відображені в репертуарній політиці театру. Це не означає, що це буде топтема, — ми просто хочемо бути відкритішими до суспільного життя, до процесів, які відбуваються в ньому, до людей, які сюди приходять.

— Окрім наповнення репертуару, які найголовніші проблеми нині має театр?

— Перша — це справді репертуар, тому що мінус 23 вистави з репертуарної афіші . Кадрові проблеми — це друге питання, тому що деяких позицій у театрі просто не було. Наприклад, завліта ( завідувача літературної частини . — Ю.С. ), якщо говорити «старою мовою». Драматурга театру теж не було. Зараз прийшла моя нова помічниця Ірина Бойко й уже займається саме проблемами репертуару, текстів тощо.

— Хто, крім завліта, посилить вашу команду?

— Уже працює нова головна адміністраторка Марина Шейко і з 23 липня приходить директор-розпорядник Сергій Дорофєєв ( генеральний директор театру — художній керівник Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії імені М.Щепкіна . — Ю.С. ).

— В одному з інтерв’ю в контексті питання про театральні реформи ви сказали: «Наш український нонсенс — та кількість національних театрів, які зараз існують». Через стільки років підтримуєте цю думку?

— Дуже простий приклад. Я всім казав: як Молодий театр може бути академічним?! Це ж театр, який заявляє про свою альтернативність. Він завжди славився пошуковістю, новаторським підходом. Але вже практично всі стали академічними. Не академічних, може, один відсоток. Це абсолютний нонсенс, і я продовжую так вважати. Так само не може бути великої кількості національних театрів, бо ми нічого не знаємо про ці театри, про їхні здобутки, інтеграцію в європейський простір. На якій підставі їм надають ці статуси? Якщо у держави чи у муніципалітету є зацікавленість підтримати ці театри, митців, ну, давайте створимо систему категорійності театрів, яка була ще за «совєтів», і регулюватимемо зарплатні процеси за допомогою категорій. Один театр — другої категорії, інший — першої там чи вищої категорії, і це має впливати на зарплату. Такої системи в нас, на жаль, немає, тому є гонитва за цими міфічними статусами.

— У Законі України «Про театри і театральну справу» зазначено, що національний театр — це той, який має загальнодержавне й міжнародне визнання. За фінансовим забезпеченням Молодий театр — точно не національний. От, поклавши руку на серце, він зараз має право на цей статус?

— Так, надбавки немає, бо це театр, який перебуває у юрисдикції КМДА. Фінансування має вирішуватися через місто. Це складне питання — ми думатимемо, чи є це загальнонаціональне визнання. Театр провадив активну міжнародну діяльність іще до надання статусу національного. Я в ту каденцію зробив багато колаборацій із різними культурними інституціями. Було безліч закордонних гастролей у той час, коли більшість театрів України взагалі ще не знала, як кордон перетнути. У ситуації, коли держава не має адекватної системи категоризації закладів культури, нехай буде національний. Так уже склалося. Ну, ми ж не встанемо й не скажемо, мовляв, заберіть у нас статус національного, чи що нам зробити?!

— На зборах колективу перед закінченням сезону, наскільки мені відомо, ви назвали ім’я режисера Андрія Мая, який ставитиме в Молодому. Але ж у вас є «штатний француз» Григор Мане, є режисер Тарас Криворученко, які зараз зможуть включитись у роботу й не чекати на Мая чи когось іншого?

— Безперечно. Я скажу так, що на мене вийшло багато молодих режисерів: і Андрій Май написав мені з пропозицією, і Олег Ліпцин, і Валентин Козьменко-Делінде.

— У Молодому театрі був досвід постановки, яка свого часу шокувала всіх, хто її бачив, — і це саме Андрій Май ставив. Тоді однією з локацій дійства обрали доремонтні вбиральні театру, де стояв жахливий сморід. Зараз Андрій теж ставитиме якісь вистави-провокації чи в планах щось виваженіше?

— Це був перший його проєкт, із яким він прийшов до театру, — імерсивна вистава, що відбувалася на різних локаціях театру. Це німецький автор, і п’єса була присвячена проблемі булінгу в старших класах німецької школи. Я не можу сказати, що вистава була шокуючою. Гадаю, що активніше театр виходитиме за межі сцени й коробки, то цікавіше буде всім.

— Хто ще виявив ініціативу та хоче ставити, підтримати якось театр, можливо, прагне повернутися?

— Ірма Вітовська висловила ініціативу щодо одного проєкту. Наразі ще рано говорити про це. Це може бути десь 2027 року.

— Недавно ви поставили в Дикому театрі антрепризу — виставу «Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки» за сценарієм Максима Курочкіна. Плануєте переносити її на велику сцену Молодого театру. Чи не буде це занадто різко? З одного боку, треба заповнити репертуар, а з іншого — там усі «чужі» актори, хоч вони й популярні, й медійні, й талановиті, але з інших театрів. Може б зараз, у міжсезонні, щось поставити, чи ви все ж таки хочете свою виставу? Чи нехай вона в Дикому йде?

— Це не вистава Дикого театру, я хочу наголосити. Вона йшла на сцені №6. Треба розуміти, що це проєкт соціального спрямування, який був створений у межах проєкту «Семантичний щит» фундацією «З країни в Україну». Це мої хороші друзі, з якими я давно співпрацюю, і врешті-решт вони вирішили, що треба зробити театральну виставу. Тому на моє запрошення Максим Курочкін написав цей текст, і ми зробили цей проєкт. Я не бачу жодних проблем, тому що, наприклад, у наявній трупі Молодого театру однаково було дуже багато запрошених акторів, так званих разовиків, як ми кажемо на професійному жаргоні. У нас таких — більш як двадцять осіб у трупі, і я не можу сказати, що це норма. Залежить від того, як ми дивитимемося на принципи формування трупи, як це краще зробити. На сьогодні, з технічних причин, зокрема, немає часу й можливості робити інший склад, бо це по суті буде нова вистава. А так ми отримаємо готовий продукт, у якому багато зіркових імен. Я сподіваюся, що він викличе певний резонанс і стане програмною виставою, яка задасть чіткий вектор на майбутнє.

— Чесно кажучи, я побоююся побачити цю виставу в репертуарі театру, бо там дуже стереотипне мислення: всі жителі Донбасу трохи примітивні, а решта — або герої, або об’єкти для вихваляння. Не боїтеся, як ви сказали, резонансу несприйняття такої стереотипності?

— Ну, слухайте, насправді я не зовсім можу з вами погодитися. Проєкт було створено як відповідь української контрпропаганди на російські наративи, й це дуже чітко простежується в тексті. Максим Курочкін — занадто складний інтелектуальний драматург, щоб віднести його до категорії тих, хто примітивно мислить. Мені здається, що там приховано трошки більше, ніж те, що ви зазначаєте. Є певні маски-персонажі, які проживають на Донбасі, це нормально — фарсова структура вистави, певна сатира. Та якщо поглянути на наших героїв, то в них теж усе далеко не просто й не гладко. Там немає ідеалізації, й це дуже важливо.

— На зборі трупи ви сказали, що в наступному сезоні самі наразі нічого не ставитимете. Це тому, що дуже багато організаційних та інших питань, чи тому, що немає бажання, бо ви не знаєте до кінця колектив, зокрема молодих акторів, та їхні можливості?

— Є такий нюанс. Але щось я вже подивився, когось хоч якось знаю. Причина, мабуть, не в цьому, а більшою мірою в тому, що мені потрібна пауза, щоб зараз розібратися з усіма адміністративними й організаційними проблемами. Це моя відповідальність. Немає більше нікого, хто за це відповідає в театрі.

— Скільки часу ви собі на це виділяєте? І коли ми вже побачимо першу виставу в Молодому театрі, поставлену вами? Знаю, що ви маєте велику добірку шекспірознавчої літератури. Що, ймовірно, першим витягнете з вашого режисерського портфелю й коли?

— Я не знаю, я правда не знаю. Хотів би знати, коли… Ну от дивіться: наближається така приємна подія — ювілей Олексія Вертинського ( 2 січня 2026 року актору виповниться 70 років. — Ю.С. ). Буквально вчора він тут сидів, ми розмовляли про це, і я йому казав: готуйся, уникнути не вдасться, доведеться знайти в собі сили та бажання зіграти щось важливе й цікаве. Я б хотів, щоб це був «Скупий» Мольєра. І я б залюбки та з радістю, враховуючи наш колосальний бекграунд спільної роботи в театрі, зробив цю виставу, але, оцінюючи реалії, знаю точно, що не зможу.

— Вертинський зараз у Молодому театрі — разовик. І взагалі дуже багато зірок за каденції Білоуса пішли з театру. Кого, крім Валерії Ходос і Марка Дробота, ще повернете? От, наприклад усенародна улюблениця Тамара Яценко грає в антрепризах. Ну, чому б їй тут не поставити виставу? Вона збирає «Жовтневий палац»! Кого ще повернете?

— Хіба я вам сказав, що поверну Ходос і Дробота? ( Сміється ). Не треба їм повертатися в штат. Ні Вертинському, нікому не треба. Тут у найближчій перспективі, гадаю, з’являться Ірма Вітовська, Римма Зюбіна й Наталія Васько. Я цього не виключаю. Але їм уже в їхньому статусі та положенні треба приходити на проєкти як запрошені зірки (й вони це чудово усвідомлюють і саме цього прагнуть), а не увійти в трупу, сидіти там, як гриб, і чекати, поки щось із неба впаде.

— З огляду на те, що молодь фактично потрапляла до театру цілими курсами Андрія Білоуса, в наших кулуарних театральних колах висловлювали думку, що Молодий театр став національним студентським театром. На мою глядацьку думку, серед цієї молоді є актори, схожі одне на одного зовні та манерою гри, як клони. Так, що одну виставу можна поставити в п’яти складах, і не буде видно різниці. Як із цим боротися керівникові, щоб не зламати людської долі?

— Я поділяю ваше відчуття. У мене теж воно є — іноді здається, що типажі та способи сценічного існування дуже подібні... Ну, нічого, все це теж треба регулювати за допомогою переформатування трупи — в нормальному сенсі, не в якомусь там радикально-революційному. Це еволюційні процеси: новий репертуар, режисери, які ставитимуть, проведуть селекцію, хочуть вони цього чи ні. І буде очевидно, хто виходить на перші позиції, хто театру конче необхідний, хто менш потрібний, а хто — зовсім ні.

— Як ви ставитеся до того, що Молодий театр проголосив себе спадкоємцем Леся Курбаса і дуже активно почав розкручувати історію зі сторіччям театру? Продовжуватимете тезу, що Лесь Курбас є засновником Молодого театру?

— Ой, це дуже непопулярна тема: я тоді висловився, написав пост про це, та хоча намагався бути максимально коректним, однаково це образило багато людей у театрі. Ніби я не хочу, щоб Молодий театр став національним. Це виглядало як претензія до мене. Це трохи дивно, бо я не проти жодних нагород — нехай би всім було добре — й повторюю старовинну тезу: «Десять років прослужив, у пияцтві й розпусті не помічений — дайте заслуженого артиста. Прослужив двадцять років — дайте народного артиста». От ми придумали сто років цьому театру, й він буде національним. Слухайте, нинішній Молодий театр, окрім приміщення, в якому був Молодий театр Леся Курбаса, нічим не пов’язаний із його спадщиною . Ну, просто нічим! Сторіччя Молодого театру — це абсолютна фальсифікація. Воно вже є так, і не треба цього чіпати. Це проблема й тих людей, хто це давав, хто просував. Чи вони усвідомлювали, що відбувається?! Ми не можемо жити в країні й намагатися перемогти цього жахливого ворога, користуючись методами, якими живе Російська Федерація, — брехні, обману й фальсифікації.

— Чим плануєте відкривати новий сезон?

— 6 вересня плануємо виставу «Зілля».

— Дуже хороша постановка режисерки Олександри Меркулової, яка, наскільки мені відомо, не підтримала «групу 46», що виступала за звільнення Андрія Білоуса. Олександра продовжить ставити, чи може бути інший розвиток подій?

— Ні, ні, Саша продовжить ставити. Від неї вже є пропозиції щодо нових можливих вистав. Зараз я їх розглядаю.

— Які завдання ви ставите собі на другу каденцію? Тринадцять років тому вас запитували про подібне в іншому національному театрі, й ви сказали: «Щоб менше було неприємних речей і більше — слідування Станіславському». Тоді це «слідування» було популярним. Якими є орієнтири нині?

— Я хочу, щоб у театрі виникла здорова й нормальна творча атмосфера. Тому що, як на мене, крім відомого скандалу з Білоусом, у трупі є ще проблема взаємин між старшим і молодим поколінням. Цього не має бути. Потрібно, щоб молодші поважали старших, старші перестали бути занадто критичними щодо молодих і всі працювали разом над тим, що треба зараз робити. Одне з головних завдань — налагодити ці процеси, об’єднати колектив.

Театр має бути відкритим, вибудувати якісну комунікацію з експертним середовищем, стати учасником мистецьких проєктів, зокрема закордонних. Я найбільше хочу, щоб це був нормальний і успішний театр.

Політика