Як побачити невидиму зірку, живучи поміж носорогів?

03 серпня 2025 р. 13:09

03 серпня 2025 р. 13:09

На вулицях маленького французького містечка наче нізвідки з’являється носоріг. Бігає курною дорогою, чавить улюблену кішку місцевої домогосподарки. Два місцеві інтелектуали заводять дискусію: чи були це два носороги, чи один, який бігає туди-сюди? Це африканський носоріг чи азійський? Дворогий чи однорогий? Скептично налаштований міщанин навіть відмовляється вірити у справжність цих носорогів, які, втім, проявляють себе дедалі агресивніше — вже не просто бігають колами, а й руйнують будинки… Обивателі при цьому чомусь не надто цікавляться питанням, звідки, власне, в глухій французькій провінції взялися носороги? Але таємниця швидко розкривається — на цих грубих і агресивних тварин перетворюються самі обивателі, причому в новому тілі, в зеленуватій шкіряній броні та з міцним руйнівним рогом вони почуваються дуже навіть комфортно.

Так можна кількома фразами переповісти сюжет всесвітньо відомої драми абсурду «Носоріг» авторства Ежена Йонеско (1909–1994), французького письменника румунського походження.

Мало знайдеться читачів, які принаймні не чули про його «Носорога» та «Голомозу співачку». Але прочитати їх можна хіба що в електронній «Бібліотеці української літератури» або на сайті «Чтиво» (перша п’єса — в перекладі Петра Таращука, друга — Володимира Діброви) разом із низкою інших творів. Книгознавці ще назвуть збірку 2003 року «Зарубіжна драма ХХ сторіччя», в якій знайшлося місце й «Носорогу». 2019 року у видавництві «Дух і літера» вийшла понад 500-сторінкова «Антологія театру» з дев’ятьма менш відомими п’єсами Йонеско (усі — в перекладі Марії Абрамової).

Та починати знайомство з франко-румунським абсурдистом варто все ж таки з «Носорога» (1960), антитоталітарного твору, який розкриває універсальну суть будь-якої людожерської політичної формації. Все починається з обивательського конформізму, поданого як толерантність до незрозумілого: «Я аж ніяк не прихильник носорогів, ні, навіть не думайте про це. … [але] хіба можна знати, де кінець нормальності й початок ненормальності? Ви можете визначити, що нормальне, а що ненормальне? Ні лікар, ні філософи не можуть розв’язати цієї проблеми». Так міркує один із героїв, обговорюючи з приятелем перевтілення їхнього колеги в непарнокопитну тварину. Та чи можуть вони самостійно контролювати процес? «…він був проти. Та все-таки став носорогом. Дослівно отак казав: треба йти за часом! Це були його останні людські слова!» — коментує чергове перетворення вже інша пара персонажів п’єси. «Ця меншість численна, і вона все зростає. …І знаєте, всі вже звикли. Ніхто й не дивується, як череди носорогів учвал бігають по вулицях. Коли ті біжать, люди стають осторонь, а потім ідуть собі далі, роблять своє, ніби нічого й не сталося», — констатує героїня, яка й сама вже недовго залишатиметься людиною: «Це вони народ. І їм весело. Їм добре в їхній шкурі. По них не видно, що вони божевільні. Вони дуже природні. Й вони праві».

З іншим драматургом румунського походження — Міхаєм Себастіаном (1907–1945) — український читач майже незнайомий, хоча принаймні один його твір точно знає. Йдеться про «Безіменну зірку», старшому поколінню відому за радянською екранізацією 1978 року, зрежисованою Міхаїлом Козаковим. Фільм мав великий успіх у радянської ж аудиторії.
Про іншу екранізацію, румуно-французьку, 1966 року, з Маріною Владі в головній жіночій ролі («Мона, безіменна зірка»), вітчизняні прихильники твору дізналися значно пізніше, вже у 2000-х. І зійшлися на думці, що цей фільм — не найкраща з версій п’єси. А були ще й румунський телефільм 1983 року, югославська кіноверсія 1969-го, угорський 1971-го, фінський та грецький телеспектаклі 1979-го…

Написана 1942 року, в розпал Другої світової війни, невелика за обсягом п’єса, спершу за два роки поставлена на сцені театру «Альгамбра» в Бухаресті, з часом припала до душі європейській публіці. І українській зокрема, адже «Зірку» й досі регулярно ставлять на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, а також у регіональних та любительських українських театрах.

Абсолютно відірваний від жахів війни, можна сказати, ескапістський сюжет п’єси виявився універсальним. Життя маленького провінційного містечка в Румунії, де головна розвага — подивитися з перону вокзалу, як повз нього зі столиці до курорту з його численними казино мчить поїзд, і у вікнах побачити пасажирів, публіку вищого класу, — навряд чи хоч чимось відрізняється від такого самого життя в будь-якій іншій європейській країні. (Принципова різниця була хіба що з глядачами в СРСР, яким у період глухого застою й таке життя — із самою лише наявністю казино чи комівояжера, котрий може привезти зі столиці хоч французьку сукню, хоч антикварну книжку з астрономії — здавалося казковим. Напевно, тому й виклалися творці козаковської «Зірки» на повну). І раптом у провінційну нудьгу вривається справжня зірка — молода, розкішна пасажирка швидкого поїзду, яку висадили на станції за безквитковий проїзд. Бо мешканка паралельного світу щиро не розуміє, чому в оплату за квиток не хочуть узяти дорогі фішки з казино, де вона нещодавно грала, й чому ця валюта буде неходовою ніде в цьому містечку. Їй на допомогу приходить молодий бідний вчитель астрономії, який щойно за шалені гроші (незабаром усе місто гудітиме від такої витівки) купив старовинну книжку, в якій має знайти підтвердження своєї теорії — він вирахував на небі нову, невидиму оком зірку!

Доля автора п’єси, як і самого твору, не була такою ж легкою, як її сюжет. Уже тому, що справжнє його ім’я та прізвище — Іосиф Гехтер, і був він євреєм у країні, яка впевнено занурювалась у фашизм. Маючи хорошу бухарестську та паризьку освіту, юнак у 1930-х плідно працював як есеїст, прозаїк, драматург і літературний критик. Усе різко змінилося з початком війни. На його щастя, Румунія в Другу світову все ж таки не стала відверто нацистською державою, тому у євреїв у ній був шанс нехай і на погане, але життя. Публікуватися шансів не було, тому разом з іншими одноплемінниками Гехтер-Себастіан працює на громадських роботах, зокрема розгрібає сніг на вокзалі Бухареста. Є літературна версія, що саме там, із сумом дивлячись на поїзди, якими мандрували його успішні співгромадяни, він і створив сюжет «Безіменної зірки». Але поставити її під власним ім’ям було неможливо, тож за автора п’єси до кінця війни видавали одного з акторів. Причому і актор, і режисер серйозно ризикували життям за таку витівку. Адже жити Себастіану доводилося в оточенні тих, кого його товариш Ежен Йонеско пізніше опише як носорогів.

Так, вони були знайомі — ба більше, недруги прозвали Себастіана «песиком Йонеско». Бо ж обидва мали єврейське походження (Йонеско — не настільки очевидне, як Гехтер) і опиралися тому мороку, в який падали їхні спільні друзі, зокрема такі видатні румунські інтелектуали, як Еміль Чоран та Мірча Еліаде. Про ці стосунки спочатку румунське, а відтак і європейське суспільство дізналося аж у 1990-х, коли почали публікувати щоденники Міхая Себастіана, написані ним у 1940-х. Автор ретельно описував процес перефарбовування оточення, колись такого естетського, освіченого, яскравого, в коричневі кольори.

Щоденники Себастіана нагадали суспільству неприємну сторінку румунської історії — доволі активну роль країни в Голокості. (Вочевидь, з огляду на спільну й теж не надто світлу історію перебування частини України в різних румунських державних утвореннях, ці щоденники варто було б перекласти й у нас). «Ежен Йонеско… прийшов відвідати мене вчора вранці. Він був у розпачі, зацькований, одержимий, нездатний винести думки про те, що йому можуть заборонити працювати у сфері освіти. Здорова людина може збожеволіти, якщо раптом дізнається, що в неї проказа. …ні ім’я «Йонеско», ні безперечно румунський батько, ні той факт, що він народився християнином, — взагалі ніщо не може приховати прокляття наявності єврейської крові в його жилах. Інші з нас уже давно звикли до цієї милої старої прокази, настільки, що ми відчуваємо смирення, а іноді й щось на кшталт сумної, невтішної гордості…» — йдеться в одному із записів Себастіана. А 22 червня 1942 року він запише: «Ежен Йонеско вчора залишив Румунію. Чудова подія».

Самому ж Гехтеру-Себастіану вдалося дожити до закінчення війни й прожити неповний місяць після неї. 29 травня 1945 року, у віці 38 років, вже не вуличний двірник і підпільний драматург, а співробітник прес-служби МЗС уже нефашистської Румунії потрапив під колеса вантажівки й загинув. (Звісно, в нинішньому літературознавстві не обійшлося й без версій, що це було вбивство спецслужбами, можливо, радянськими, але переконливих доказів, та й підстав не наводять). У 60-х, із легалізованою «Зіркою», до Себастіана прийшло європейське визнання.

Варто додати, що п’єсу «Безіменна зірка», яка ставиться на українських театральних сценах, 2006 року було перекладено українською коштом гранту Інституту культури Румунії. Перекладачем став професор Навчально-наукового інституту філології КНУ Сергій Лучканин. Хотілося б вірити, що колись і чудова зворушлива «Зірка», й інші п’єси Себастіана побачать світ і у вигляді надрукованих книжок.

Політика