Ресентимент і внутрішня свобода: Ілля Ріпин між українським і російським образом людини

10 серпня 2025 р. 08:57

10 серпня 2025 р. 08:57

Якщо ви хочете зрозуміти, звідки беруться мільйони покірних учасників репресій, масових доносів і воєнних злочинів, подивіться на маленьке полотно Ріпина «Мужичок з боязких» (1877). Це не етюд селянської бідності, а анатомічний знімок тієї внутрішньої психології, яка століттями живить тоталітарні режими. Погляд героя — це точка, де народжуються безмежна покора та пасивне зло.

Спробуймо зануритися в цю картину глибше, розкласти її на складники — мазок за мазком, деталь за деталлю, — щоб побачити складну драму внутрішнього стану, яку заклав у неї Ріпин. Почнімо з композиційної будови: простір гранично локалізований, немає заднього плану. Глядач опиняється на мінімальній відстані від фігури, ніби в тісній камері без можливості подумки відсторонитися. Це герметична пастка. А персонаж ніби згорнутий сам у собі. Його поза — захисна, внутрішньо стиснута. Плечі опущені, тіло злегка зігнуте, руки не просто безвольно звисають, а зберігають пасивну напругу. Обличчя не виражає ані гніву, ані розпачу, але сукупна пластика фігури — зібгана. Колористично картина тяжіє до ґрунту: переважають жовто-коричневі, оливкові, бурі, сірі тони. Чистих кольорів немає. Це палітра згасання. Відсутність насичених червоних і синіх може вказувати на те, що психіка героя знебарвлена так само, як і його простір. Ріпин зазвичай любив живописну свободу мазків — у «Запорожцях» ми бачимо бурю жестів пензля, радісний темперамент. У «Мужичку» мазок короткий, наче перерваний. Рука художника сама здається скутою. Кожну складку одягу виписано з дрібною тривожністю. Промовистою є гра світла й тіні на обличчі. Лівий бік обличчя анемічно освітлений, правий — потопає в густому тональному спаді.

Особливу, застрашливу, майже болісну увагу в образі «Мужичка з боязких» приковують очі. Його погляд обдає морозцем — дверне вічко, за яким безмовний застиглий холод. Ліве око трохи розширене, з крихітним відблиском світла на зіниці, що нагадує застиглий уламок криги. Повіка злегка набрякла, червонувата від тривоги, недосипу або постійного внутрішнього напруження. Зіниця не тримає прямої осі — вона злегка зміщена вгору та вбік, породжуючи характерний погляд з-під лоба: той, що ніби бачить глядача, але водночас ховається, уникає прямої зустрічі. Ця асиметрія погляду — мовчазна стратегія самозахисту. Це не жертва, яка благає. Це внутрішня тіньова людина, яка накопичує невимовлену образу й очікує моменту, коли страх поступиться місцем злобі.

Праве око утворює іншу психологічну площину: воно напівпоглинуте затемненням, без фокуса, майже розчинене в сірій плямі світлотіні. Це вже не точка можливого контакту, а провалля у внутрішню воронку. Здається, що саме в ньому концентрується «темна матерія» — заздрість, глуха ворожість до сильнішого, приховане бажання зрівнятись із тим, кого боїшся, не маючи на це сили.

Створений Ріпиним образ є нічим іншим, як лабораторією ресентименту. Він не про страх, він про те, що залишається після страху. Пензель реєструє зображення процесу бродіння токсичної пасивної агресії всередині особистості. Художник фіксує цей моральний розлам навіть у тоновому моделюванні: бік, де ще триває пристосування, освітлений, а бік, де визріває приглушена злоба, поглинутий сухою порожньою темрявою. Тінь ця не глибока, не драматична, як у барокових портретах. Вона не несе об’єму, вона висмоктує внутрішнє повітря, залишаючи по собі вакуум. У погляді «Мужичка» немає зустрічі з Іншим. Він спрямований повз глядача, який є не співрозмовником, а свідком ритуалу покори. У кожному елементі образу — мазках, кольорі, пластиці — кодується психологічна суміш абсолютної підлеглості та зачаєної агресії.

Картину було створено 1877 року, в епоху, коли після скасування кріпацтва в Російській імперії людина почала втрачати чіткі соціальні ролі, але ще не знайшла нових. Психологічна модель підданого залишалася домінантною. Отже, «маленька людина» почала усвідомлювати себе як постійну жертву не завжди активних репресій, але завжди внутрішньої залежності. Знаково, що Ріпин зобразив цей типаж не як соціальну карикатуру, а з глибоким розумінням людського ґанджу. Він сам походив із україно-російського цивілізаційного пограниччя. Син козацького роду з Чугуєва, Ріпин зростав у свободолюбній горизонтальній традиції слобідської України. Його дитинство минало під впливом української народної етики, яка плекала в кожному відчуття гідності навіть перед обличчям влади. А формувався як художник він уже в Петербурзі, інтегруючись в ієрархічну вертикаль імперської академії. Саме ця біографічна амбівалентність зумовила інтуїтивну здатність його живопису виявляти глибинні психологічні суперечності, які він проживав особисто: просторову внутрішню свободу та спільнотність української культури й ресентиментну психічну зламаність імперської російської традиції. І його доробок відкриває перед нами цю «контрастну антропологію».

Демонструвати різницю між двома цивілізаційними матрицями на прикладі «Бурлаків на Волзі» та «Запорожців, що пишуть листа турецькому султану» — вже загальник.

Натомість погляньмо на етюд Ріпина «Гайдамака» (1889). Зображення центральної постаті транслює вільну іронію без бравурності та просторову розкутість. Водночас ми можемо бачити спокійну глибоку внутрішню зібраність, цілісність і самоприсутність у світі, яку може мати лише людина, котра мислить себе суб’єктом власної історії. Образ гайдамаки виписаний без декоративних перебільшень. Він не на «параді історичної пам’яті», а в тому стані, коли тіло переходить із дії в спокій, але не втрачає пильності. Поряд із ним у притіненій западині землі спокійно лежить фляга. Вона не впадає в око, але саме її присутність надає сцені людської міри, виводить сюжет із абстрактного в живе, вкорінює образ у дійсність. Промовисто, що герой на відпочинку залишається в чоботях. Ріпин дуже переконливо передає стан бойової пильності. Ліворуч від гайдамаки — сопілка. Праворуч — майже зливаючись з тоном тла, видовженою тінню вписана в землю піка. Відповідно вся композиція розтягується між двома полюсами: музикою і боєм, диханням і напругою, самозаглибленням і настороженістю.

Живописна техніка етюду стримана, майже скупа, але саме в цій скромності народжується відчуття правдивості. Кожен штрих працює як емоційний акцент: не просто позначає форму, а надає їй енергії. Тло виписане узагальнено, як усвідомлена економія засобів. Повітряність, злегка розмита лінія між фігурою й довкіллям, гра серпанкових тонів — усе це створює відчуття інтимності. На цьому спокійному тлі кінь неквапно пасеться, опустивши морду в траву, так, наче в ньому нічого не знає тривоги. Гайдамака сидить поруч, вписаний у пейзаж, не як герой у центрі дії, а як її учасник без надмірного наголосу. Він гармонійно займає місце в природі, не домінує над нею, не порушує її течії, а, здається, сам є її продовженням. Його присутність є не вторгненням, а співіснуванням. Плавна дуга пагорбу розташовує героя на певній оглядовій висоті. Ми розуміємо, що це не п’єдестал для вивищення, а позиція з доброю видимістю. Гайдамака сидить, грає на кобзі, його обличчя спокійне й розслаблене, позбавлене страху. Його погляд усміхнений, але спостережливий, наче читає тебе рядок за рядком. Його музика — не для розради, а для пам’ятання й гарту. Шабля поруч не випадково. Її не знято, не сховано. Вона мовчить, поки говорить його кобза. Гайдамака зібраний, але не агресивний, не напружений. Він не боїться, бо напоготові. Воїн зі співочою душею й водночас митець, що не боїться діяти. У ньому нема героїчної напруги — лише органічна гідність буття. Вона розчинена в просторі свободи й етичного самоствердження.

У цьому глибокому антропологічному розламі між «Мужичком» і «Гайдамакою» ми бачимо два полюси культури свободи. Перша — то культура психологічної капітуляції, що продукує ресентимент. Друга — культура, де гідність існує завдяки внутрішньому прийняттю себе. Ілля Ріпин залишив нам візуальний код цієї різниці. Можливо, він сам до кінця не усвідомлював масштабу антропологічного розламу, який увічнював його пензель. Але його картини стали не просто свідченнями доби — вони перетворилися на точну психограму двох світів: одного, що продукує виконавців насильства, і другого, що формує людей, спроможних залишатися людьми навіть у стражданні. Це не просто історія ХІХ століття — це історія сьогодення.

В образі «Мужичка з боязких» ми бачимо не лише пригніченого селянина, а візуальну формулу того психологічного ґрунту, з якого виростає тоталітаризм — формулу ресентиментної людини. Саме таку особистість описували Фрідріх Ніцше та Макс Шелер: слабка істота, що втратила здатність діяти, але накопичує образу та перетворює власну безсилість на моральну норму. Така людина не проживає біль, а консервує його у внутрішню отруту. Вона прийняла несвободу як природний стан буття, щоб уникнути відповідальності. Ханна Арендт зазначала: саме ця зламаність свободи створює банальність зла — культуру «звичайних виконавців», які не чинять опору, але охоче стають частиною жорстоких машин влади. Це той психотип, із якого народжуються масові виконавці тоталітарних репресій, донощики, співучасники ГУЛАГів і новітні «добровольці» російських воєн. Люди, які не є активними злочинцями, але є носіями тієї культури капітуляції перед силою, яка живить диктатури. І російська культура продовжує відтворювати типаж «мужичка», що виправдовує авторитаризм, бо ніколи не вчився бути суб’єктом.

Із позиції несказаного «Мужичок» — не просто етюд селянської пригнобленості, а дзеркало, в якому в певний момент кожен може побачити себе і жахнутися. Бо зрештою ресентимент не має національного обличчя — він проростає там, де слабкість шукає морального виправдання. Він може виникнути в будь-кого, хто втратив внутрішню ініціативу, але не зрікся потреби пояснювати власне безсилля зовнішньою провиною. Саме на цій підміні відповідальності образою виростає ресентимент як тиха, але руйнівна стратегія самозахисту, що зсередини розмиває відчуття суб’єктності, залишаючи людину не з волею, а з жалем, не з дією, а з обвинуваченням. І цей погляд з-під лоба — погляд людини, що стоїть на самому краю провалля, ще не зробивши кроку. Саме тому «Мужичок з боязких» залишається одним із найстрашніших і найактуальніших портретів сьогоднішнього світу. У темній тіні правого ока «мужичка» ми бачимо ту саму чорну енергію, з якої знов і знов народжується несвобода — навіть 150 років по тому.

Натомість «Гайдамака» — це портрет культури самостійної відповідальності, яка (і тільки вона) зберігає в собі моральну здатність до добра. Українці демонструють, що й досі тримаються за цю культуру свободи та гідності — навіть серед страждання, навіть на краю катастрофи.

Політика