Проєктування наосліп. Що не так із підготовкою архітекторів в Україні

10 серпня 2025 р. 13:07

10 серпня 2025 р. 13:07

В умовах війни дедалі частіше звучить тема відбудови: житлові квартали, інфраструктура, публічні простори, укриття. За кожним із цих об’єктів має стояти архітектор — фахівець, який не лише володіє художнім баченням, а й розуміє нормативну базу, вміє працювати в команді, управляти проєктами та нести відповідальність. Чи забезпечує система, в якій готують архітекторів, належну підготовку до цих викликів?

Як виглядає архітектурна освіта ізсередини, які помилки вона системно відтворює та чому без реального оновлення програми ми ризикуємо втратити ще одне покоління фахівців?

Як пандемія та війна оголили слабкості системи

Криза в архітектурній освіті почалася ще під час пандемії — коли весь навчальний процес перекочував у Zoom. Архітектура — це не те, що можна «переписати в когось» чи зробити «на колінці». Консультації за проєктами, макети, експерименти з матеріалами — все це зникло з переходом в онлайн.

А потім прийшла повномасштабна війна. Перші місяці після вторгнення ніхто не думав про навчання. Всі шукали житло, виїжджали, релокувались. Але згодом увага суспільства до архітектурної освіти зросла, з’явилося розуміння, що вона є інструментом відбудови.

Почали виникати волонтерські ініціативи — хтось проєктував тимчасові прихистки для переселенців у спортзалах, хтось долучався до реальних архітектурних завдань на будівництві. Став відчутним запит на молодих фахівців. Але був і фільтр — не всіх можна було залучити. Потрібні були фахівці, які мають бодай базові навички, не лише мотивацію.

Системна проблема — відрив від практики

Найбільша слабкість архітектурної освіти — відрив від практики . У багатьох навчальних програмах теоретичні знання (лекції, історія, теорія дизайну) подаються окремо від практичних навичок (проєктування, макетування, робота з нормативкою). Через це студенти часто не бачать зв’язку між тим, що вивчають, і тим, як це застосовується на практиці.

Тому випускники часто не мають базових уявлень про бюджетування, етапність реалізації проєкту чи презентацію ідеї замовнику — а це критично важливі компоненти професійної діяльності. У підсумку молоді архітектори потрапляють на ринок праці з добрими намірами, але без інструментів — і змушені вчитися всього з нуля вже на робочому місці.

Натомість ті, хто паралельно з навчанням устигає працювати в бюро чи брати участь у конкурсах, здобувають перевагу. Саме практика — навіть найпростіша, як-от обміри фасадів чи креслення технічної документації — формує професійну ідентичність значно ефективніше, ніж абстрактні ескізи в межах курсових проєктів. Ідеальна архітектурна освіта — це не компроміс між теорією та практикою. Тому що це не два окремі світи, між якими доводиться лавірувати. Це жива органічна система, де все пов’язано в єдину логіку навчання: аналітика — проєктування — реалізація. Зі знанням контексту й чіткою відповідальністю перед людьми.

Натомість приватні архітектурні школи демонструють сучасніший підхід. У них є можливості запрошувати до викладання найкращих фахівців, акредитовувати сучасні програми й водночас набирати меншу кількість студентів, що дає змогу краще організувати менторство та забезпечити якість. Попри те, що навчання платне, для приватних шкіл якість є пріоритетом. І не лише тому, що це питання репутації. А й тому, що такий підхід є реалістичнішим в умовах ринку праці — навіщо нам по 200 архітекторів на потік, якщо працюватимуть за фахом потім шестеро?

Консерватизм

Попри важливість змін, університетська система залишається консервативною. Молодим фахівцям складно долучитися до викладання: процес обтяжений бюрократією, низькою оплатою та застарілою культурою взаємодії — титули важать більше за ідеї.

Саме тому дедалі більше архітекторів надають перевагу викладанню у неформальній освіті: створюють власні курси, читають лекції на незалежних платформах або проводять воркшопи. Це дає змогу швидше реагувати на запити професії й передавати актуальні знання практично.

Застарілі програми

Проблема архітектурної освіти також у відставанні від сучасних реалій. Навчальні програми часто зосереджені на стандартних рішеннях. А все, що виходить за межі шаблону, оголошується «занадто складним», неактуальним або просто не передбачене методичними вказівками.

Через відсутність оновленого підходу студенти змушені брати відповідальність за власну освіту на себе: шукати менторів серед досвідчених архітекторів-практиків і вчитись аналізувати архітектуру не лише як візуальне мистецтво (гарні фасади, ефектні форми, стиль), а як комплексну систему — з урахуванням функції, структури й контексту: для чого ми це будуємо, які функції виконуватиме будівля, чи відповідатиме вона сценаріям життя (робота, навчання, відпочинок), пов’язаним із нею. Звісно, теоретично це може розповісти на лекції й викладач-теоретик, але відповісти на запитання «Як саме це збудувати?» — ні. Виходить так, що архітектура — це творча професія, але викладають її шаблонно.

Посилює проблему й те, що більшість викладачів — не практики. Вони не працюють у бюро, не стикаються з реальними проєктами й не оновлюють знань про нормативну базу. У підсумку випускники ЗВО з дипломом архітектора не знають, як читати державні будівельні норми (ДБН) — а це ключовий документ, без якого неможлива жодна реалізація. Його складно зрозуміти без досвіду: він сухий, технічний, без візуалізацій, але конче потрібний у роботі.

«Очікування / реальність»: без потужної бази немає прогресу

Архітектура — це насправді не лише про будівництво чи дизайн. Вона передає ідеї, цінності, емоції й навіть політичні чи соціальні настанови — так само, як це робить музика, живопис. Вона формує середовище, яке говорить із людьми через форму (відкрите чи закрите), масштаб (домінує над людиною чи дає відчуття затишку), матеріали (холодні чи теплі, природні чи штучні), простір (ізоляція чи запрошення до взаємодії). Раніше, за радянських часів, архітектура працювала як інструмент підпорядкування: радянський ампір, масивні форми, гнітючий простір — усе це створювало відчуття малозначності людини перед системою. Зараз система змінилася, але архітектура як мова змінюється повільніше за людей.

Молоді архітектори виходять після навчання з бажанням створити кращий, зручніший, людяніший простір. І це важливо. Але реальність швидко виставляє межі — бюджети, дедлайни, компроміси із замовниками. І цього теж потрібно навчати.

Університет має дати фундамент, а неформальна освіта — прокачати окремі скіли. Але без сильної бази все це не працює.

І тут стикаємось із головним гальмом — державною системою. Формально діалог є: круглі столи, комітети, зустрічі. Фактично — щоби змінити пункт у ДБН, треба написати звернення синьою ручкою на крафтовому папері в дощовий четвер 30 лютого. І це не перебільшення.

Навіть у війну, коли час мав критичне значення, ухвалення нового ДБН щодо укриттів виявилося поспішним — документ з’явився, а як із ним працювати, досі незрозуміло.

А головна проблема — відсутність візії. Ніхто не пояснив, якою має стати Україна за 50 років. Без цього неможливо змінити ні міста, ні освіту, ні підхід до архітектури.

Майбутнє проєктується сьогодні

Зараз архітектурна освіта нагадує стару будівлю: з міцним фундаментом, але також із вибитими вікнами, застарілим плануванням і поганою вентиляцією. Її не треба зносити, але потрібно ґрунтовно реконструювати. Втім, зміни починаються не з реформ на папері, а з чесного запитання: що ми хочемо побудувати? І яких фахівців підготувати?

Ми не можемо дозволити собі готувати архітекторів «наосліп» — без реального досвіду, розуміння контексту, практичних інструментів. В умовах, коли країна потребує масштабної відбудови, архітектура стає питанням стійкості, безпеки, гідності життя.

Архітектурна освіта має перетворитись із системи відтворення шаблонів на середовище формування критичного мислення, відповідальності й навичок реального проєктування. Майбутні архітектори повинні виходити з аудиторій не з набором схем, а з розумінням, що вони проєктують не лише будівлі, а й спосіб життя — і майбутнє країни.

Якщо ми почнемо діяти зараз, за десять років матимемо не просто відбудовану країну. Ми отримаємо покоління архітекторів, які можуть творити майбутнє, а не наздоганяти минуле.

Політика