Менше зло

24 серпня 2025 р. 08:36

24 серпня 2025 р. 08:36

Протягом останніх трьох із половиною років ми виявляємо стійкість. Нам, можна сказати, не залишили вибору — або вистояти, або зникнути з лиця землі. А за цим саме й стоїть вибір — особистий вибір кожного з нас — ким і яким бути на цій війні. Але питання про можливі мирні переговори розмиває цю граничну ясність. Просто давати відсіч — цього вже недостатньо. Настав час думати про те, що буде далі.

Вибір для нас іще ніколи не виглядав настільки кепсько — куди не кинь, ми обираємо з безлічі зол, настільки різних, що їх важко порівняти, аби обрати менше. Наполягати на переговорах чи відкинути будь-який компроміс іще на підступах? Де прокреслити червоні лінії? Воювати до переможного — але як виглядає «переможний»? І коли, і за яку ціну? Путін хоче весь Донбас — але ми йому не віддамо. Чи віддамо? Чи він сам його рано чи пізно візьме — тоді вже можна переговори починати? Чи ще ні, адже ми й назад усе відбити зможемо. Зможемо ж?

За більш як тридцять років незалежності ми не навчилися до пуття обирати. Зокрема й останні роки — які стали для нас спільним викликом і спільною справою — не стали водночас школою спільного вибору. Особистий вибір — ось те, що ми вміємо. Саме завдяки йому, особистому вибору кожного українця, ми витримали перший, найважчий удар повномасштабного вторгнення.

Але ми, як і раніше, досить погано вміємо робити вибір як народ — для всієї країни. Вирізняти важливіше й жертвувати менш важливим. За потреби — зняти біле пальто й обирати з двох зол. Навчитися нарешті більш-менш чітко визначати ціну й розуміти, за що платиш.

Дотепер, роблячи свій політичний вибір, ми нечасто думали про його справжню ціну. Як і про його справжню цінність. Саме тому до свого політичного вибору ми ставилися досить спокійно — він здавався нам «безплатним». Доки не наставав час іти «до каси» й платити вже за гамбурзьким рахунком — життями своїх людей.

Тепер цінники розвішані по всіх пабліках і не сходять з ефірів: «здача територій», «перемога» чи «зрада» (вона ж — «компроміс», більш або менш «ганебний»). Наша незламність. І справедливість. І головне — кров: за що хлопці гинуть? За три з половиною роки повномасштабної війни ми оточили себе словами, які допомагають нам вистояти. Ми маркуємо реальність, що розвалюється — і фізично, і символічно, — щоб вижити й зробити свій наступний крок більш-менш логічним. Ми знаємо, хто — герої, а хто — боягузи. Ми уявляємо собі перемогу як кінець світового Зла, втіленого в Кремлі й Росії загалом. Наша перемога — це справедливість, а справедливість — покарання за злочин. І наша незламність — у тому, що ми готові воювати / нести тягар війни, допоки ця справедливість не запанує.

У такого роду незламності є виразний терапевтичний ефект. Вона допомагає вистояти. Але не допомагає зробити зважений вибір. Як, до речі, і її протилежність, не менш популярне «всепропальство».

Але за три з половиною роки повномасштабної війни, як і раніше, незламні (але вже дуже втомлені), ми більше часу й сил приділяємо терапії, ніж планам: у нас, як і раніше, немає уявлення, як може виглядати перемога чи поразка в нашій конкретній ситуації. Встановити жовто-блакитний прапор над руїнами Кремля — це ще одна терапевтична фантазія, причому створена радянським синематографом. Але нічого іншого в нас, як і раніше, немає.

Війна не сприяє розмовам про майбутнє — ми дивимося більше на зведення з фронту, в стрічку новин, і звіряємося з нашими умовними «цінниками», а не з перспективою. Скільки метрів за ніч «віджали», скільки повернули, скільки «відмінусували» ворогів. Наші власні втрати, як і раніше, засекречені. Це створює ще одну терапевтичну ілюзію — що з нашого боку втрат немає. Поки не зайдеш на цвинтар і не побачиш нескінченного ряду свіжих могил, або на міський сайт якогось райцентру, де щотижня публікують три-чотири повідомлення про прощання з героями. Після цього цінник, на якому значиться «здача територій», починає виглядати трохи інакше.

Кров хлопців — ultima ratio у будь-якій суперечці про перемогу, поразку й умови миру, особливо для тих, хто не хоче приймати жодних умов можливого перемир’я: за що ж хлопці гинуть? Чому створюється враження, що гинуть вони саме за території — за кілометри квадратні?

Почасти так воно і є. Стримувати наступ ворога, захищати свою землю — це, зокрема, й про географію. Але «війна за території» ставить нас перед досить мерзенним розрахунком — життя людини / кілометр квадратний. Річ не тільки й не стільки в дегуманізації — війна сама собою не схиляє до гуманності. Але така постановка питання легко перетворює війну на схему Понці: ми «закопали» в цю територію стільки славних чоловіків і жінок, і що ж — дарма? Досить часто доводиться чути й читати такі висловлювання. Люди, які так кажуть, зазвичай самі не усвідомлюють, що знецінюють і смерть цих людей, і життя тих, хто продовжує воювати, і їхній подвиг.

Питання територій, на жаль, — наразі єдине умовно раціональне — тобто вимірюване — уявлення про перемогу й поразку в цій війні. Скільки в нас умовно «відіжмуть» — настільки ми й «програли». Програш хочеться зробити меншим. І обмін «життя на кілометр квадратний» уже не виглядає таким неприйнятним.

Але перемога й поразка далеко не завжди вимірюються саме територіями. Навіть коли йдеться про захист своєї землі, про національно-визвольну війну. У світі загалом було не так багато воєн, які закінчувалися беззастережною перемогою й, відповідно, беззастережною поразкою. Просто нас засліплюють дві великі війни минулого століття, де межу між перемогою й поразкою було проведено досить чітко. Але навіть у ХХ столітті, за тридцять років після війни, один радянський поет, який побував у ФРН, щиро дивувався: то хто ж переміг у тій війні?

Перемога й поразка — не одномоментні події. Вони мають довгий шлейф, який зрештою визначає справжнього переможця «у загальному заліку». Це, на жаль, добре розуміють наші вороги. У недавньому виступі очільник МЗС РФ Лавров заявив, наприклад, що Росія зовсім не за території воює. Вони б, може, взагалі нам їх усі повернули. Їм важливо тільки, щоб ці території були «денацифіковані». І в такому — денацифікованому — вигляді вони цілком можуть бути «українськими». Для РФ це було б навіть краще: союз Росії, України і Білорусі. Вони б, може, й населення цих територій могли назад привезти (за винятком дітей, можливо, діти їм самим потрібні). Тобто ту частину українських громадян-виборців, які завжди голосували за «русскій мір». Після невдачі бліцкригу Кремль увімкнув «план Б». І продумав цей план на роки вперед — до перемоги. Не тієї, яку показують у кіно, — з прапором над Рейхстагом. А тієї, яка за 10 років, і вже байдуже, під яким прапором.

А який план перемоги є в нас, окрім «не здавати територій»? Так, війна обрізає нашу здатність планувати більш як на кілька тижнів наперед. Але можна почати бодай із переписування цінників — на підставі більш-менш раціонального розрахунку, що включає майбутній час. Хоч як важко буде, щоб перемогти — треба планувати.

Раціональний розрахунок під час війни — це болісний вибір точки, за яку заходити ніяк не можна. І вона не географічна. Принаймні не вичерпується географією. Це — розрахунок ресурсів, які ми ще можемо витратити. Чи вже не можемо, оскільки не буде з чого відновлюватися — відбудовуватися, видужувати, відтворюватися. Без цього ресурсу ми справді перетворимося просто на територію — як це вже неодноразово траплялося в українській історії. Для того щоб відновлювати економіку, створювати сім’ї, наповнювати бюджет податками, потрібні живі люди — ті самі хлопці, якими ми зараз розплачуємося за кожен квадратний метр території. У разі правильного використання людських ресурсів території можна повернути. Навіть у такому дегуманізованому розрахунку люди однаково залишаються первинними — без них території просто не потрібні. Щоб «усе було Україна», мають бути українці. А не «денацифіковане» населення, яке нам охоче «підкинуть» на збережені величезною ціною території.

Нинішня війна, на жаль, зовсім не є вакциною від «русского міра», як нам може здаватися зараз. Приклад Грузії має постійно бути в нас перед очима поруч із прикладами Фінляндії чи Хорватії. Після війни світле мирне майбутнє не настане за двадцять чотири години. Коли люди нарешті виспляться, їм захочеться їсти. Відродження й відновлення не будуть легкою прогулянкою. І нам уже зараз потрібно уявляти собі реалістичний маршрут, яким ми зможемо пройти і який не приведе нас протягом найближчих десяти років назад в обійми «старшого брата» — огидного, але досить заможного, щоб заплатити за опалення.

Отоді настане час поставити це прокляте запитання нашої війни: за що хлопці життя віддали? На що пішла ця найдорогоцінніша інвестиція? Де їхня перемога? Вона залежатиме від тих, хто залишився. Хто розпоряджається цим національним капіталом. Від українців, яких нам потрібно зберегти. Від прапора, який повинен мати значення.

Політика