Школа як простір довіри: чому це важливіше за оцінки й правила

26 серпня 2025 р. 17:25

26 серпня 2025 р. 17:25

До першого вересня батьки школярів уже старанно підготувалися — визначилися з вибором школи, знають, хто буде вчителем, закупили зошити-рюкзаки . Але хай як вони були готові, однаково десь глибоко в душі є хвилювання й острах: як усе складеться, чи виправдаються очікування від учителя, від школи? Чи буде в ній добре дитині?

Пам’ятаю, як колись шукала для доньки першу вчительку. Завуч школи, яку дуже нахвалювало «сарафанне радіо», зустріла мене словами: «У нас є чудова вчителька, але вона дуже сувора, її бояться навіть батьки». І в цій пропозиції прозвучала головна дилема школи: довіра чи страх?

Про школу як простір довіри та очікувань ZN.UA поспілкувалося з клінічним психологом, ветераном ЗСУ Пилипом Духлієм, який заснував власну школу.

— Пане Пилипе, зараз у м ережі повно мемів про пісню « Рано-ранесенько встану, як ніколи, так мені весело, бо іду до школи » — жартують про те, що пісня, присвя ч ена п ершому дзвонику, викликає не свято, а стрес. І річ не лише в тім, що канікули закінчуються, — сама школа часто асоціюється з напругою , а не з натхненням. Яким, і з погляду психолога, має бути вчитель, щоб діти бігли на його уроки?

— Учитель має бути різним. З одного боку — вимогливим, здатним утримати рамки й правила. З іншого — має давати дві базові речі. Перша — підтримка й повага. Коли вчитель цікавиться дитиною, її справами та інтересами, він показує: «Ти для мене важлива». Але вчитель не може бути «найкращим дружбаном»: у класі має бути чітка ієрархія: я — вчитель, ти — учень. Без цього виникає тривожність: дитина не розуміє, хто головний і які правила діють. І тоді вона починає розносити правила.

Друге — вдячність. Учневі важливо відчувати вдячність викладача за ті зусилля, яких він докладає в навчанні, та за результати. Коли він перед класом розповідає щось, і в нього це виходить, бо він це вивчив, важливо його похвалити.

У цей момент народжується емоційний зв’язок. Тоді дитина навчається не через страх покарань і не заради оцінки, а щоб утримати цей зв’язок із важливим дорослим.

Від дитини не можна чогось вимагати, якщо в дорослого немає певного кредиту довіри. Це стосується й батьків.

— Часто, обираючи вчителя, батьки не звертають уваги на те, як він комунікує з учнями, головне — а би давав добрі знання. А якщо він жорсткий і грубий — що ж, буває, треба потерпіти. Ви погоджуєтеся з такими акцентами?

— Ні. Школа має не стільки давати знання, скільки навчити дитину вчитися, дати в потрібний час важливе навантаження на мозок, аби він розвивався. Мотивувати до навчання. Підтримати. Бо знання в епоху штучного інтелекту — це не проблема, а от усе інше може дати тільки школа.

Як працює психіка? Дитина переймає ставлення до себе значущих для неї дорослих, тому дуже важливо, щоб вони не вбивали її самоповагу й віру в себе. Якщо батьки або вчителі постійно критикують, нападають, знецінюють — дитина в дорослому житті автоматично робитиме те саме щодо себе, «мочитиме» себе за найменшу помилку. Я часто стикаюся з цим у терапії дорослих.

Водночас у ставленні дорослого до дитини має бути й вимогливість — певні рамки й правила, яких вона повинна дотримуватися. Однак ці правила мають стати результатом домовленості між дітьми й викладачем: давайте домовимося, що ми не кричатимемо, не битимемося, не ламатимемо меблів тощо. І коли дорослий із дитиною домовляється, вона теж бере на себе частину відповідальності. І більше хоче ці правила виконувати, ніж коли вчитель спускає їх зверху й каже: отак і ніяк інакше.

Дисципліна важлива. Все, чого ми досягаємо в житті, ми досягаємо завдяки їй, а не завдяки мотивації чи ентузіазму — вони дуже короткочасні. І якщо дитину не привчити до дисципліни в ранньому віці, потім у неї будуть певні складнощі з особистим розвитком і реалізацією.

Отже, у вчителя має поєднуватись оця вимогливість із прийняттям. І це дуже складна робота: треба постійно балансувати й дивитися, де дитина маніпулює і необхідно бути вимогливим, а де їй дійсно важко, й варто не сварити, а дізнатися, що з нею відбувається, допомогти.

— Як ви ставитеся до поради: хоч би що трапилось у школі — бійка, конфлікт, будь-яка халепа, коли батьків викликали « на килим », вони завжди мають бути на боці своєї дитини. Навіть якщо вона винна. А вже вдома пояснити їй, у чому не права.

— Оця безумовна підтримка — ми тебе любимо, підтримуємо й не помічатимемо, якщо ти зробив щось погане, — це ведмежа послуга для дитини. Вона втрачає зв’язок із реальністю: розуміє, що щось порушила, але публічно батьки кажуть, що все гаразд, що це винен однокласник Вася, школа, ще хтось. Така батьківська поведінка — шлях до розвитку маніпулятивности в дитини. Вона так само маніпулюватиме батьками, обманюватиме їх, якщо щось зробила й не хоче зізнаватися. Вони самі їй показали, що це добре.

А потім, коли дитина виростає, то отримує ще одну проблему — їй складно визнавати свою провину й казати «вибач». А саме ці вміння є важливими для побудови стосунків. Бо в стосунках ми не можемо бути ідеальними — ми помилятимемося, щось робитимемо не так. І дуже важливо відчувати, де саме ти вчинив неправильно, вміти йти назустріч, вибачатися й запитувати, як можеш компенсувати завдані іншій людині збитки.

Я є прихильником того, що батькам варто визнавати й підтверджувати реальність. І вчити дитину визнавати помилки. Учителям достатньо сказати: «Ми почули вас, дякуємо, дійсно, так не має бути». Але водночас публічно на людях не нападати на дитину, а всі розмови проводити вдома.

А от якщо є конфліктна ситуація, в якій дитина постраждала (булінг, конфлікт, приниження), важливо обстоювати її права та інтереси, захищати її. І тут найбільше важить не стільки те, чи досягнуть батьки якогось результату, скільки те, щоб вони показали дитині, що за неї хтось бореться в ситуації, коли порушено її особисті кордони. Батьки в цьому випадку кажуть своєю поведінкою: ні, це не окей, коли тебе образили, так не має бути. Тоді дитина пам’ятатиме, що себе потрібно захищати.

— Ви кажете: дитину треба вчити визнавати помилки. А вчитель повинен їх визнавати? Якщо він зірвався, перегнув палицю — чи має сказати учню «в ибач»? Часом вчителі або « морозяться » — роблять вигляд, що нічого не було, або просто намагаються загладити провину похвалою чи іншими пряниками.

— Якщо вчитель коїть явну лажу, не вибачається й робить вигляд, що так і треба, чому діти мають інакше проводитися? Вони ж беруть приклад із дорослих. А якщо вчитель вибачається, він показує, що це потрібно й так правильно: «Дивіться, я це роблю, і ви теж можете». Він показує, що він не ідеальний, що всі можуть помилятися. І тоді це дозвіл і для дітей не бути ідеальними.

Гонитва за ідеальним образом себе — це дуже розповсюджена проблема у дорослих, із цим пов’язано 80% запитів на терапію. Люди малюють себе ідеального, потім зустрічаються із собою реальним, і оця різниця між двома образами — це ж «сором»: «Я не такий, як маю бути». Це спричиняє негативні наслідки — зверхність, розщеплення, ідеалізацію, знецінення, різного роду проєкції.

— Дитина малює ідеальну себе зі ставлення до неї дорослих?

— Так, спочатку батьки дають таке послання, а потім — суспільство. «Ми тебе любитимемо, якщо ти будеш от таким і таким, відповідатимеш певним критеріям, прийнятим у нашому суспільстві. Тоді ти будеш популярним, із тобою хотітимуть будувати стосунки, тебе визнаватимуть. А якщо ти не відповідатимеш цим ідеалам, нічого в тебе не буде». І тоді людина стає заручницею ідеального образу й дуже страждає, коли в нього не потрапляє. А коли потрапляє, відчуває тривогу, бо дуже переживає за те, щоб не втратити його.

Для дитини важлива підтримка. Якщо ми говоримо про хлопчика, то від мами він хоче отримати базову підтримку — відчуття, що він хороший, його люблять і приймають. Тоді навіть якщо він помилився чи зробив щось погане, це не впливає на його думку про себе, бо він розділяє свої дії й те, яким він є. А від тата хлопчик хоче отримати визнання. Тато — це радше про образ зовнішнього світу. Зовнішній світ нас оцінює, і ми постійно з ним конкуруємо, щоб отримати певні ресурси: наприклад, бути таким самим розумним і сильним, як тато. І саме на татові хлопчик спочатку вчиться витримувати конкуренцію, а потім іти у зовнішній світ. Є версія, що коли син стоїть на стільчику й розповідає віршик, він робить це передусім для тата.

Якщо ми говоримо про дівчинку, то тут уже все навпаки: для неї важливо від тата отримати прийняття й підтвердження, що вона хороша й гарна: «Ти прекрасна, я тобою пишаюся, ти найкраща». І тоді в неї формується здорова самовпевненість, відчуття власної гідності. В дорослому житті вона не зароблятиме компліментів чи хорошого ставлення до себе у чоловіків, бо її вже зігрів у цьому тато. З мамою дівчинка конкуруватиме.

— Інод і вчителька чи батьки, щоби стимулювати дитину до навчання, кажуть: « Ти повинен вчитися так, аби бути найкращим!» , « Ми краще знаємо, що тобі треба для цього життя. Ти маєш написати контрольну (олімпіаду, НМТ…) тільки на « відмінно », « Не підведи нас і свою вчительку!» , « От я у твої роки був відмінником! ». З огляду на це яку пораду в и б дали дорослим?

— Тут складна ситуація. Дорослі несуть відповідальність і за виховання дитини, і за здоров’я, і за навчання. І тому вони дійсно мають показувати дитині, що для неї краще. Й ухвалювати рішення за неї. Але водночас має бути повага й урахування думки дитини. Це не добре, якщо вона хоче, наприклад, танцювати, а її ведуть у гурток робототехніки, бо це корисно.

Але є й крайнощі. Є такий механізм — нарцисичне розширення, коли батьки проєктують на дитину якісь свої очікування, щоби компенсувати те, чого самі вони не досягли в житті. І тепер дитина має досягти великих висот, щоб родина пишалася нею, щоб компенсувати оце моральне приниження через те, що хтось із дорослих колись цього не зміг. Це фактично емоційне використання дитини.

— А як правильно мотивувати дитину?

— Треба чесно й відверто говорити з нею про неї ж і домовлятися: навіщо їй потрібне навчання, чого вона хоче в майбутньому. А потім обговорити можливі варіанти.

— Іноді школи складають публічні рейтинги учнів за успішністю, щоб мотивувати вчитися краще. Чи ви так робите у своїй школі?

— Ми так робимо. Дитина конкурує в класі, у школі загалом.

— Це корисно? Мені здається, людина має конкурувати сама і з собою, а не з іншими: сьогодні я не зміг цього досягти, а завтра все вдалося, й це круто.

— Ми живемо в конкуренції. Коли шукаємо роботу, будуємо стосунки, вступаємо до університету — ми конкуруємо з іншими претендентами. І важливо дитину привчити, що в цьому світі рожеві поні не їдять веселку, а це досить жорстокий світ. І якісь елементи його треба привносити ще в дитинстві, показувати дитині: так, ти конкуруватимеш, і найкращий у цій конкуренції отримає все.

— Але ж є діти, які ніколи не перемагають у рейтингах. Їх це абсолютно не стимулює до навчання, вони почуваються лузерами.

— У нашій школі така ситуація — це певний індикатор, що з дитиною щось не так, треба почати з нею говорити, розбиратися, що їй заважає, як їй допомогти, як підтримати. Там зазвичай є якісь психологічні нюанси.

З рейтингів не треба робити фетиш або основу життєдіяльності школи загалом, але використовувати їх як важливий елемент підготовки дітей до реального життя — обов’язково.

— Вже незабаром перше вересня. Що б в и побажали дорослим з огляду на це ?

— На перше вересня я завжди пишу пост у соцмережах, де цитую Біблію: хто примножує знання, той примножує страждання. Це моє особисте :). Бо для мене як керівника навчального закладу перше вересня — це завжди великий стрес. Діти приходять після канікул, і ще десь чверть потрібна на те, щоб вони увійшли в робочий ритм.

Якщо ми говоримо про освітян, — бажаю сил, терпіння, наснаги й цікавості до власної професії. А батькам — більше любові до своїх дітей, прийняття й розуміння. І часу, проведеного з дітьми. Адже зараз велика проблема — те, що батьки проводять мало часу з дітьми. Важливо, щоб вони були не просто фізично присутні, а й емоційно залучені в життя своїх дітей.

Політика