“Стратегічна неоднозначність” США в підтримці Тайваню: Bloomberg оцінив, чи спрацювала б така формула для України

29 серпня 2025 р. 15:31

29 серпня 2025 р. 15:31

Тепер, коли ажіотаж навколо зустрічей на високому рівні щодо війни РФ проти України минув, настав час підбити підсумки й подумати про наступні кроки. Перше питання полягає в тому, чи шоу, яке влаштував президент США Дональд Трамп на Алясці та у Вашингтоні, покращило, не змінило або ж погіршило загальну ситуацію — пошук шляху завершення війни Росії проти України. Наступне питання — що США повинні робити далі, пише оглядач Андреас Клут у новій статті для Bloomberg .

Клут, зокрема, поспілкувався з Філіпом Гордоном, який був голо вним радником з питань зовнішньої політики колишньої віцепрезидентки США Камали Гарріс і, якби вона виграла президентські вибори торік, зараз був би її радником з національної безпеки.

“Зараз ми в гіршому становищі, ніж були до самітів”, — сказав Гордон.

Будь-який тиск, який адміністрація Трампа почала запізно чинити на російського диктатора Владіміра Путіна, змарнований. Будь-яка тривога, яку Путін міг почати відчувати через посилення рішучості Трампа допомогти Україні, розвіялася.

Перед самітом Трамп поставив Путіну “дедлайн” для досягнення до перемир'я, і навіть під час польоту до Аляски погрожував “серйозними наслідками”. Однак, президент США повернувся з Аляски, “забувши” про власний “дедлайн” та обіцяні “серйозні наслідки”, стверджуючи, що перемир'я не є необхідним для початку переговорів.

Вітаючи Путіна на червоній доріжці, Трамп зробив кілька припущень, які виявилися абсолютно помилковими. Спецпредставник президента США Стів Віткофф відвідав Путіна і чомусь вирішив, що російський диктатор також прагне миру та навіть готовий погодитися на деякі ще не визначені західні гарантії безпеки для Києва в обмін на певні українські території. Зрештою російське Міністерство закордонних справ це фактично заперечило.

До, під час і після саміту у Вашингтоні, де Трамп приймав українського президента Володимира Зеленського з України та сім інших європейських лідерів, глава Білого дому також спричинив максимальну плутанину навколо того, яку роль, якщо взагалі хоч якусь, США можуть відігравати в будь-яких західних гарантіях безпеки для Києва (Трамп виключив присутність американських військових в Україні).

Коли гості з Британії, Франції, Німеччини та Фінляндії пізніше звернулися до Пентагону за деталями, представник американського Міноборони заявив, що США відіграватимуть лише мінімальну роль. Європейці тепер не мають уявлення, що це означає. Можливо, найгірше з усіх потенційних варіантів, вважає Гордон: “достатньо європейських сил на землі, щоб бути в небезпеці, але недостатньо, щоб стримати російські атаки”.

Навіть якщо безпосередньою метою Трампа на самітах було лише домовитися про проведення ще кількох самітів, здається, він зазнав невдачі. Президент США постійно натякав, що нібито підштовхнув Путіна до двосторонньої зустрічі з Зеленським, аби підготуватися до тристороннього саміту за власною участю для підписання мирної угоди. Ні, ні і ні, — зрештою заявили росіяни. Трамп знову пригрозив “дуже серйозними наслідками”, якщо зустріч не відбудеться — це практично те ж саме, що він казав, встановлюючи “дедлайн” для припинення вогню, який і сам потім проігнорував.

За “ідеальним сценарієм” США зараз мали б об'єднувати б Захід, щоб посилити підтримку України й чинити максимальний тиск (термін, який Трамп використовує для свого підходу до Ірану) на Путіна, щоб змусити російського диктатора погодитися на перемир'я, яке включає гарантії безпеки для України, достатньо міцні, щоб нагадувати славнозвісну статтю 5 НАТО. Але ми не живемо в ідеальному світі. У реальному світі питання полягає в тому, що США, а особливо американський Конгрес, можуть зробити як інший найкращий варіант політики.

Гордон пропонує поглянути на Закон США про відносини з Тайванем як модель. Закон датується 1970-ми роками, коли Штати перенесли своє дипломатичне визнання з Тайваню на Китайську Народну Республіку. У поєднанні з пізнішими “комюніке” та “запевненнями” це законодавство закріпило американську політику щодо Тайванської протоки, яка діє донині. Політика передбачає “стратегічну неоднозначність”.

Так само, як сьогодні США хочуть уникнути війни з Росією через Україну, з 1970-х років вони намагаються не провокувати комуністичний Китай, обіцяючи при цьому захищати Тайвань. Тому Закон про відносини з Тайванем не бере на себе таких зобов'язань. Він лише передбачає, що будь-які спроби Китаю захопити острів силою будуть для Штатів “приводом для серйозного занепокоєння”. Це залишає американське військове втручання достатньо ймовірним, щоб стримати Китай від нападу, і недостатньо надійним, щоб утримати Тайвань від проголошення незалежності. Водночас закон, комюніке та запевнення також зобов'язують США озброїти Тайвань достатньо, щоб той міг захищатися.

Гордон вважає, що, з деякими змінами, США могли б застосувати цю формулу до України, спираючись на угоду про безпеку , яку вже підписали з Києвом минулого року. Такий закон не був би оборонним договором, подібним до договору про НАТО. Але він би формалізував зобов'язання Америки озброювати Україну та залишив би відкритою можливість втручання США на користь Києва в разі майбутньої кризи. Таке законодавство могло б обійти питання суверенітету Криму або інших територій, які можуть стати предметом переговорів, так само, як Закон про відносини з Тайванем “нечітко трактує” питання суверенітету у Великому Китаї.

Клут зауважив Гордону, що ці два контексти різні. Закон про відносини з Тайванем прийняли, коли Китай був відносно слабким і, за часів Ден Сяопіна, прагнув уникнути конфронтації з США — тобто Пекін було легко стримувати. Сьогоднішні ж Китай під керівництвом Сі Цзіньпіна може одного дня викрити блеф Америки, якщо це блеф. Так само може вчинити Путін, якщо вважатиме, що його доля (яку він ототожнює з долею Росії) залежить від перемоги у війні проти України й може навіть виправдати (як він натякнув) ескалацію ядерної війни.

Справедливе зауваження, відповів Гордон, перш ніж нагадати, що йдеться не про “ідеальний світ”, а про нинішній хаос. У цьому контексті стратегічна неоднозначність, яка сприяє Києву, з підтримкою республіканців і демократів у Конгресі США, значно краща, ніж стратегічна ясність від крила прихильників MAGA-руху, підтримуваного віцепрезидентом США Джей Ді Венсом, за “ідеологією” яких США покинули б Україну ще задовго до конфронтації з Москвою.

Навіть з таким Законом про відносини з Україною, українці після війни повинні бути завжди готові боротися за виживання своєї нації, а європейські союзники по НАТО повинні стати рішучішими. Але, принаймні, Штати закріпили б у такому законодавстві зобов'язання того, що Вашингтон також залишиться поруч — не шукаючи війни з Росією, але й не відвертаючись від України та Європи, зазначає оглядач.

Київ уже має три десятки двосторонніх “безпекових” угод із партнерами. Проте всі вони більше про політичні сигнали, ніж про справжню безпеку. Чи готовий Захід перейти від декларацій до реальних механізмів захисту України та чи не перетворяться обіцянки на черговий ерзац, що залишить Україну сам-на-сам із загрозами? До чого варто готуватися українському суспільству, в статті “ Чи отримає Україна щось більше за ерзац-гарантії? ” розмірковував експосол України в США Олег Шамшур .

Також про те, які гарантії безпеки можна вважати надійними й ефективними та чи готові союзники надати такі гарантії Україні, в статті “ Між статтею 5 і “дикобразом”: Захід шукає “гарантії” безпеки для України ” розповідав міжнародний оглядач Володимир Кім .

Політика