Грошей немає, але є ідеї: що не так із новою концепцією професійного зростання вчителів

06 вересня 2025 р. 13:10

06 вересня 2025 р. 13:10

У клопотах перед 1 вересня майже непомітним став той факт, що наприкінці серпня МОН винесло на громадське обговорення черговий документ із довгою назвою — «Концептуальні засади безперервного професійного зростання педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти». Для зручності його вже охрестили просто Концепцією. Звучить важливо, модно, сучасно. Документ, як заведено, сповнений модерних термінів. високих гасел і цитат із міжнародних звітів. Але чи змінює це бодай щось у житті вчителя? Цей текст — не академічний аналіз, а щира розмова про те, як воно виглядає насправді, зсередини школи.

Скільки вже можна?..

Я працюю в освіті десятки років. За цей час бачив багато концепцій, доктрин, стратегій, положень, меморандумів, дорожніх карт і всіляких програм розвитку. Усі вони виглядали переконливо на презентаціях — графіки, діаграми, красиві англомовні цитати... Вони гучно стартували й тихо забувалися. Обіцяли змінити школу, а насправді залишали вчителя сам-на-сам із проблемами.

Підвищення кваліфікації, професійне зростання важливе для будь-якої професії, і для вчителя також. Ще з початку 90-х, із першого Закону «Про освіту» вчителям казали, що підвищення кваліфікації — це обов’язок. І ми чемно ходили раз на п’ять років на курси до Інституту вдосконалення вчителів, збирали папірці про їх проходження. Пригадую: частина лекцій була цікавою, але інші повторювалися слово в слово за п’ять років. Здавалося, що пожовклі від часу папірці лектори дістають іще з 80-х. Потім проходження курсів стало частиною атестації. Учитель мусив збирати довідки, сертифікати, звіти за курси, які, за великим рахунком, були топтанням по колу, а не професійним проривом. А ще були вимоги друкуватися в наукових і професійних часописах, брати участь у наукових конференціях. Чи підвищило це якість уроків? Чи поліпшило життя педагогів? Чи привабило до школи талановиту молодь? Питання риторичні.

Далі була стратегія розвитку освіти на 2012–2021 роки. Там обіцяли модернізацію післядипломної освіти. На практиці — нові презентації й нуль змін у школах. 2016-й — стартує «Нова українська школа». Онлайн-курси справді були популярними, хтось уперше відчув смак нових методик. Та чи підвищилася після цього зарплата вчителя? Чи прийшла молодь? Ні. Додалися тільки сертифікати. Уряд навіть дозволив учителю самостійно обирати курси підвищення кваліфікації у різних освітніх провайдерів, не обмежуючись державними інститутами післядипломної освіти. Семінари, воркшопи, майстер-класи тепер також враховувались. І держава сплачувала за них за принципом «гроші ходять за вчителем». Здавалося б, ось він, порятунок від нескінченного ходіння по колу й начитки курсів за конспектами 80-х років минулого століття. Але не склалося. Бо свобода у вчителя начебто була, але фінансування не з’явилося. Славнозвісні «гроші за вчителем» і досі десь блукають — не всі дійшли до вчителів. Зате з’явилася ціла армія «експрес-курсів», де сертифікат можна отримати без особливих зусиль — просто купити. Тобто виник такий собі освітній бізнес — на ринку з’явилося безліч ТОВ, які продавали курси сумнівної якості. Учителі жартували: «Замість досвіду тепер обмінюємося папірцями». Бо суть зникла, а форма — сертифікат із печаткою — стала головною. Сертифікатоманія охопила спільноту.

2020 рік потішив освітян новою редакцією закону про середню освіту, де було прописано обов’язкові 150 годин підвищення кваліфікації за п’ять років, і Профстандартом учителя початкових класів — величезним документом, який більшість педагогів так і не прочитала. Знов-таки, зобов’язань додалося, а добробут учителя залишився на рівні виживання.

А що змінить нова концепція?

Уже сама назва Концепції дивує: чому тільки для педагогів загальної середньої освіти? А що, у дитсадках чи позашкіллі професійний розвиток відбувається інакше? Чи, може, грант був лише під «шкільний сегмент», а решта дочекається своїх концепцій згодом?

У Концепції є хороші ідеї, які за правильної реалізації могли б змінити професійну підготовку вчителів. Наприклад, запровадження інтернатури для молодих педагогів та інститут наставництва як підтримка для всіх учителів. Але насправді подібні речі були в школі ще до НУШ, просто мали іншу назву. Здається слушною й ідея створення єдиної цифрової платформи професійного розвитку, де в кожного вчителя буде свій персональний кабінет і де педагоги зможуть зв’язуватися з освітніми провайдерами для проходження курсів. Тобто те, що зараз робиться вручну та з купою папірців. Можна лише уявити, скільки грантових коштів на це піде й скільки учительських зарплат це становитиме в еквіваленті.

Ще одна новація — дворівнева атестація вчителя: внутрішня (шкільна) та зовнішня (незалежна). Ідея непогана, але тільки там, де одночасно з підвищенням професійного рівня підвищується й зарплата. Якщо ж ні — підвищення кваліфікації перетвориться на ще один безсенсовний бюрократичний обов’язок учителя. А цих обов’язків і так чимало.

Що справді потрібно

У Концепції є все: посилання на ЮНЕСКО й ОЕСР, приклади з Чилі та Естонії, гасла на кшталт «нічого для вчительства без вчительства». Є траєкторії, мікрокваліфікації, цифрові платформи. Але немає головного — відповідей на запитання: хто платить за ці реформи, як це вплине на зарплату вчителя і втримає молодих у професії? У звітах ОЕСР постійно повторюється проста істина: кожна робота має оплачуватися. Немає сенсу вкладати гроші в навчання педагога, якщо опісля його зарплата не змінюється. Бо вчитель не є волонтером — він має утримувати сім’ю, платити за комунальні послуги, жити, а не виживати. Саме тому в багатьох країнах підвищення кваліфікації напряму пов’язане з кар’єрою та заробітком. Пройшов новий рівень — отримав більше. В Естонії, Сінгапурі чи Канаді це працює. А в нас часто виходить інакше: паперів більшає, вимог — теж, а зарплата залишається такою самою. Колись ставка вчителя вищої категорії давала йому змогу бодай зводити кінці з кінцями, нині ж вона нижча за мінімальну зарплату. От і хочеться спитати: ця дорога веде до Храму? Ні. Тоді навіщо вона потрібна?

Ще одна важлива річ, якої бракує всім нашим реформам, — пропонувати ідеї, які дійсно є новими і змінять щось у вчителюванні.

Пандемія показала: вчителі без жодних курсів самі опанували Zoom, Google Classroom, електронні журнали. Адже це справді було корисно й навіть необхідно. Війна показала: коли більшість установ зачинялася, школи однаково продовжували працювати з дітьми. Для цього не потрібні були концепції — лише відповідальність і відданість.

Учительська спільнота давно виробила імунітет: не витрачати нервів на чиновницькі тексти, які не дають нічого, крім новомодних слів. На ідеї, під якими немає реального фінансування та продуманих кроків із реалізації. Якщо документ не впливає на зарплату й умови праці, то й читати його немає сенсу.

От і постає запитання: чи справді нова концепція змінить те, чого не змінили десятки попередніх?

Ми розпочали новий навчальний рік, сповнений викликів і надій. Хочу побажати всім учителям найпростішого й найважливішого: поменше концепцій та декларацій і побільше людської поваги, гідної зарплати та справжньої підтримки. Бо саме цього насправді потребуємо всі ми.

Політика