Гарна земля пусткою не стоїть? Чи загрожує Україні депопуляція

08 вересня 2025 р. 08:39

08 вересня 2025 р. 08:39

Якщо війна — це національна трагедія, то демографічна криза, яка вирує в Україні , — це національна катастрофа. Це процес повільного вмирання нації, який за впливом схожий із масштабною епідемією, але діє повільніше та підступніше.

Процес, який відбувається в Україні, можна назвати Хeraino (від грецького xeros — сухий), або «висихання». «В’янення» життєвого потенціалу нації, що прискорюється як унаслідок вигоряння країни під час повномасштабної війни, так і через токсичний характер дії низки вітчизняних національних еліт, чия політика протягом десятиліть і призвела Україну до цієї катастрофи.

Станом на 1991 рік населення України досягало 52 мільйони осіб, а зараз скоротилося, за різними оцінками, до 28 мільйонів, або на 46%!

Звісно, тут ми маємо справу із комбінацією різних факторів впливу, як об’єктивних, так і суб’єктивних.

До об’єктивних факторів слід віднести специфіку третього демографічного переходу — скорочення народжуваності та збільшення тривалості життя водночас.

Усі країни Європи зараз на стадії третього демографічного переходу, якому властиве старіння населення та падіння коефіцієнта фертильності нижче позначки у 2,2 (кількість народжень на одну жінку фертильного віку). Показник у 2,2 — це мінімальне значення для постійного відтворення нації, і в європейських країнах цей показник неухильно прямує до одиниці, що є першою ознакою депопуляції.

Скорочення фертильності має і цивілізаційні передумови — поступова відмова людства від патріархальної моделі сім’ї (передусім у розвинених країнах), емансипація жінок, які більш налаштовані на самореалізацію, ніж на дітонародження.

Та якщо всі країни з високою фертильністю (переважно Азії та Африки) схожі між собою, то кожна країна у стані демографічної кризи «низькофертильна» по-своєму.

Тут можна розглянути таку пару країн, як Південна Корея та Україна.

У обох країн схожий показник фертильності — на рівні 0,7–0,8. Але якщо в Кореї це наслідок динамічного розвитку, трудоголізму та емоційного вигоряння, то в Україні це результат економічної кризи та війни, а отже, поступової втрати позитивного сценарію майбутнього.

2024 року в Україні було зареєстровано 495 тисяч померлих, що в 2,8 разу перевищило кількість народжених — 176,6 тисячі.

Порівняно з 2023 роком кількість народжених скоротилася на 5,7%, а кількість померлих — на 0,2%.

За перше півріччя 2025-го, за даними Опендатабот, було зафіксовано 86 795 новонароджених і 249 002 померлих ( див. табл .). «Наразі на одного малюка припадає троє померлих, й ця ситуація незмінна протягом останніх п’яти років… За десять років народжуваність зменшилася у 2,2 разу. Якщо 2016-го в середньому на місяць народжувалося 32 тисячі немовлят, то цьогоріч — лише 14 тисяч».

Якщо екстраполювати ці дані у річному вимірі, отримаємо такий результат: порівняно із 2016 роком від’ємний демографічний приріст погіршився з приблизно 107–130 тисяч осіб на рік до 320 тисяч, що пояснюється як скороченням народжуваності, так і зростанням смертності.

Третій демографічний перехід в умовах України має свою специфіку: народжуваність падає, як в Європі, але смертність невпинно наближається до параметрів Африки та Азії, передусім за рахунок нетривалого життя чоловіків .

Як бачимо, зазначені тенденції сформувалися ще до повномасштабної війни. Якщо вирахувати вплив повномасштабної війни на рівень смертності в країні, то це приблизно 45–50 тисяч смертей на рік.

Однак, крім об’єктивних факторів нашої демографічної кризи, є і свій суб’єктивний чинник . Чисельність населення в Євросоюзі, незважаючи на низькі показники фертильності, зростає, і відбувається це за рахунок припливу мігрантів, зокрема і українських біженців.

Утім, в Україні на тлі демографічної кризи ще до повномасштабної війни спостерігався відплив населення у вигляді трудових мігрантів (за майже відсутньої імміграції з інших країн), а з 2022 року цей показник мультиплікований у рази за рахунок біженців.

Сьогодні сукупне скорочення чисельності населення в Україні становить приблизно 900 тисяч осіб на рік : 320 тисяч за рахунок перевищення смертності над народжуваністю і 500–550 тисяч осіб у вигляді нового потоку біженців.

Деякі експерти і досі розраховують на те, що після війни на Україну чекає якийсь міфічний бебі-бум. Мовляв, були Голодомор, репресії, війни, але нація відновлювалася, відродиться і зараз.

Є й інший погляд: «А чи взагалі потрібні Україні люди у вигляді численного населення? Теорія Мальтуса каже, що «що менше народу, то більше кисню», тобто на меншу кількість жителів розподілятиметься сировинна рента».

Проте це не так.

Нас зараз тримає на плаву «демографічний горб» УРСР. Це українці віком 30–34 роки — найчисленніша демографічна група в 3,5 мільйона осіб. Через 25–30 років українці віком 30–34 стануть пенсіонерами.

А найменша група населення — це діти віком від нуля до чотирьох років, тобто саме та група, яка триматиме демографічну піраміду в найближчі 50 років. Її чисельність — лише 1,5 мільйона осіб.

Тобто навіть повернення жінок фертильного віку з Європи до України не змінить базового тренду , лише знизить масштаб катастрофи.

Однак держава може амортизувати цю кризу у часі, формувати позитивні стимули зростання чисельності населення, а головне — визначити, чи може демографічна база, що склалася в Україні, підтримувати динамічні темпи економічного розвитку?

В економічній науці використовується закон Оукена. Існують різні числові інтерпретації описаної ним залежності між темпом зростання ВВП і рівнем безробіття. Наприклад, є розрахунки, що кожен новий відсоток у рівні безробіття — це мінус 3% у поступовій динаміці ВВП.

А що можна сказати про зворотну залежність? Зворотну залежність у вигляді «зростання ВВП — скорочення безро біття»? Вона працює інакше: у разі зростання ВВП на 1% рівень безробіття скорочується на 0,25% протягом часового інтервалу у три квартали.

Як ці показники інтерпретувати за українських умов? У разі динамічного відновлення економіки після війни Україні знадобляться люди у вигляді робочої сили.

Зростання ВВП на 30% протягом, наприклад, п’яти років приведе до скорочення безробіття на 12%, при цьому резерв економічно активного населення у нас становить не більш як 10%. Тобто ми вже зараз у мінусі, і ця ситуація лише погіршиться.

Потенційно ситуацію могли б змінити трудові мігранти із найбідніших країн.

Якщо оцінити показники оплати праці за даними Міжнародної організації праці, то ми можемо зацікавити лише працівників держав, де подушовий трудовий дохід становить менш як 200 дол./місяць. Якщо не брати зовсім екзотичних і далеких від нас країн, то це можуть бути Камбоджа, Сирія та ряд африканських країн, таких як Мозамбік, Конго, Чад.

Наскільки вихідці з Африки змогли б стати українськими хіміками, металургами та ракетобудівниками, питання складне. Річ тут не в дискримінації, а в тому, що африканські країни активно реалізують свої національні промислові політики, а надлишок населення, не поглинений цим процесом, виїжджає на заробітки до ЄС і США, як правило, до сектора послуг. Або мігрує у високорозвинені країни у пошуках соціальних виплат.

Тобто демографічна криза — це криза відновлення економіки після війни.

Крім того, майже всі сучасні моделі економічного зростання націлені на внутрішній платоспроможний попит, тобто на наявний людський капітал, а нова індустріалізація можлива лише в країнах із населенням більш як 20 мільйонів осіб, адже індустріалізація, хоча і частково, також орієнтується на внутрішній ринок збуту.

Вагомий і соціальний фактор: після війни населення в Україні становитиме приблизно 25 мільйонів осіб, з яких 10 мільйонів — це будуть пенсіонери, 5 мільйонів — діти та до 3 мільйонів — інваліди та ветерани. Тобто на 7 мільйонів економічно активного населення припадатиме до 18 мільйонів людей, які потребуватимуть державної підтримки. Умовно кажучи, на двох працюючих — у середньому одна дитина, один-два пенсіонери і на кожні дві працюючі сім’ї — один пільговик. Тобто без вливання приблизно 5 мільйонів економічно активних осіб на країну чекає економічний і соціальний колапс.

А як же досвід таких країн, як Австралія чи Монголія, зі значними площами на тлі нечисленного населення?

Якщо взяти ту ж Австралію, то побачимо, що 40% території цієї країни не придатні для проживання, 80% населення концентруються у прибережній смузі завширшки 40 км, переважно на південному сході, величезні внутрішні території практично не заселені. Тобто за наявності населення у 27 мільйонів осіб Австралія має приблизно таку саму площу придатних для рослинництва угідь, як і Україна, але водночас набагато більші запаси корисних копалин.

Наприклад, якщо до війни в Україні видобували 40 млн тонн залізної руди, то в Австралії — 950 млн тонн. При цьому ця країна є одним із найбільших експортерів природного газу. Австралії ніхто не загрожує, вона повністю вирішила питання національної безпеки та не потребує післявоєнного відновлення економіки.

Експорт природних ресурсів з Австралії становить до 200 млрд дол. (вугілля, залізна руда, золото, глинозем), а з урахуванням аграрної продукції (переважно тваринництво на пасовищі) — понад 300 млрд дол.

Для порівняння: весь експорт з України до війни становив 68 млрд дол. (максимум 2021 року).

Тобто фактор сировинної ренти в Австралії вищий у майже 5–6 разів порівняно з Україною з урахуванням скорочення нашого експортного потенціалу під час війни.

Тобто в Австралії модель Мальтуса працює за рахунок величезних природних ресурсів і низьких витрат на оборону, а в Україні — ні.

Приклад Монголії взагалі нерелевантний. Ця країна теж, як і Австралія, не витрачає грошей на оборону (через проголошений нейтралітет), але, на відміну від неї, і досі є економікою із середнім і низьким рівнем доходів, тобто її приклад не є аж надто позитивним для активного наслідування.

Саме тому для України більше підходить ізраїльська демографічна модель.

1973 року, під час війни Судного дня і після війни на виснаження, в Ізраїлі проживало 3,3 мільйона осіб. Нині — майже 9,4 мільйона, з них 74% — євреї. Тобто зростання майже втричі. Це є фундаментом національного виживання євреїв в арабському морі. На це спрямовані основні економічні стимули та політика держави. Програми репатріації, алія чи «сходження на гору» з івриту.

А тепер запитання: чи приїхали б до Ізраїлю репатріанти, якби там закрили країну на залізну завісу? Чи приїхали б євреї з СРСР до Ізраїлю, якби він був такою ж закритою країною?

В одній із своїх статей я написав, що головна перемога у війні — цивілізаційна . Головна політика — людиноцентрична. Тотальні методи війни у відкритому інформаційному суспільстві не працюють. Тривала моральна та правова анестезія призводить лише до деградації суспільства та влади. Тривале обмеження прав і свобод громадян веде до руйнівних внутрішніх процесів і деструкції самої держави.

Майбутнє України у побудові суспільства вільних людей та економіки вільних підприємців. Будь-які спроби збудувати в Україні закриту обмежувальну модель рівнозначні цивілізаційній поразці.

І пам’ятаємо, навіть якщо ми все зробимо правильно і вчасно, «демографічний слід» кумулятивного впливу пандемії та війни переслідуватиме нас до кінця цього століття. Але це має ще більше мотивувати і спонукати нас до ефективних дій з амортизації демографічної кризи, яка стає найбільшим викликом існуванню української нації за всю нашу історію.

Політика