Поліціянт у школі: безпека чи ілюзія контролю?

20 вересня 2025 р. 08:56

20 вересня 2025 р. 08:56

Стартував новий навчальний рік, і, як у попередні роки, в деяких школах та ліцеях по всій країні розпочали роботу офіцери поліції. Безпека дітей завжди важлива, а під час війни — тим більше. Програму «Шкільний офіцер поліції» запустили в Україні ще 2016 року як пілот — зі шляхетною метою: запобігти надзвичайним ситуаціям та гарантувати порядок і безпеку. Ідея запровадити інститут шкільних офіцерів поліції звучить привабливо. Діти мають почуватися захищеними, вчителі — одержати підтримку в конфліктних ситуаціях, а батьки — бути певними, що поруч із їхньою дитиною завжди є людина у формі, яка допоможе в разі небезпеки.

Однак ефективність цієї ідеї залежить не від форми, а від того, як організовано роботу працівників поліції, як відбувається їхня взаємодія зі школою . Бо там, де немає чітких правил і розподілу зон відповідальності, неминуче виникають проблеми. В такій ситуації підтримка легко може перетворитися на тиск — особливо якщо врахувати, що для дитини людина у формі та зі зброєю є беззаперечним авторитетом. Минулого року ми вже бачили приклади того, як це працює на практиці, — які конфліктні ситуації виникали у школі. Чи не повторяться вони знову, адже від запуску проєкту минуло майже десять років, а чітких правил для цих офіцерів досі немає.

Формально в законодавстві України кожен учасник освітнього процесу має свої чітко визначені права й обов’язки. Учні — право на безпечне середовище й захист від насильства та булінгу. Вчителі — обов’язки, пов’язані з навчальним процесом (водночас вони майже не мають дієвих механізмів захисту своїх прав). Поліціянти — обов’язок здійснювати профілактику правопорушень і стежити за порядком. Але це загальні принципи, які ще мають бути деталізовані в інших документах. Закон прямо наголошує, що будь-які процесуальні дії з дітьми можливі лише в присутності батьків чи законних представників, а також педагога чи психолога (КПК України, ст. 226).

На практиці ж офіцери нерідко діють самостійно, створюючи ризики порушення прав. Межі нечіткі: де закінчується «бесіда» й починається «допит»? І головне запитання звучить гостро: що робити, якщо правила для всіх учасників освітнього процесу залишаються декларативними, нечіткими або взагалі не працюють?

Ось приклад. Кілька років тому в Чернівцях у гімназії №5 виник гучний скандал . Шкільна офіцерка поліції під час виховної години дозволила собі принизливі репліки стосовно дітей, зокрема погрожувала повістками для їхніх батьків. Замість профілактики діти почули слова, які зачіпали їхню гідність і створили атмосферу страху. Батьки обурилися, звернулися до правоохоронців, а згодом саме вони домоглися, щоб ця офіцерка більше не працювала з дітьми. За результатами перевірки її відсторонили від роботи шкільного офіцера поліції та виголосили догану.

Цей випадок та інші подібні стали сигналом: без чітких стандартів і професійного контролю шкільний офіцер замість гаранта безпеки може стати джерелом проблем і конфліктів.

Іще на початку проєкту «Служба освітньої безпеки» Сергій Горбачов, тодішній освітній омбудсмен, пояснював , що офіцер має бути не каральним органом, а партнером школи. Він наголошував: офіцери СОБ повинні запобігати надзвичайним ситуаціям, організовувати пропускний режим, взаємодіяти з учасниками освітнього процесу, комунікувати з екстреними службами, а також реагувати на правопорушення й викликати поліцію за потреби. Вони підпорядковуються поліції громади, але співпраця з керівником закладу освіти має бути партнерською. Та як саме все це має працювати, за якими механізмами?

Тут цікавий міжнародний досвід. У США, наприклад, є служба шкільних ресурсних офіцерів (School Resource Officers): шкільні поліціянти проходять ґрунтовну підготовку та мають чітко розписані інструкції. Вони також беруть участь у заходах із профорієнтації, ведуть заняття для учнів і вчителів з основ безпеки та протидії конфліктам, злочинам, наркотикам. Будь-яке спілкування поліціянта з дітьми, що виходить за межі бесіди, відбувається лише в присутності батьків чи законних представників. Поліціянт також не може бути арбітром у конфлікті між учителем і адміністрацією,

У Фінляндії та Японії обрали інший шлях: ставку роблять на психологів, соціальних педагогів і медіаторів. Саме вони працюють із конфліктами, а поліція з’являється лише тоді, коли йдеться про реальні злочини. Тобто в школі головний акцент роблять на підтримку учнів, а не на правоохоронну діяльність. Так, у Фінляндії соціальні працівники (koulukuraattori) та психологи є частиною мультидисциплінарної команди шкільного благополуччя, яка включає також шкільних медиків і викладачів спеціальних курсів. Ці фахівці орієнтовані на превентивну роботу з учнями та підтримку позитивного шкільного середовища. У разі потреби учні чи батьки можуть зв’язатися зі шкільним соціальним працівником безпосередньо, через учителя або шкільну медичну сестру телефоном або повідомленням. У Японії шкільні консультанти (school counselors) допомагають учням і їхнім батькам у питаннях навчання, відвідування школи, булінгу, емоційних та психологічних труднощів. Зазвичай консультанти є клінічними психологами зі ступенем магістра.

У школах Латвії та Естонії застосовують змішану модель: працюють інспектори безпеки, але основні питання булінгу віддано психологам. В Естонії діють «партнерські офіцери поліції» (kontaktpolitseinikud), які періодично відвідують школи для профілактики, але не перебувають там постійно. У Казахстані вже понад 20 років є система «шкільних інспекторів ювенальної поліції», коли за кожною школою закріплені дільничі інспектори й оперуповноважені. Однак часто ця система функціонує формально: інспектори стають більше наглядачами, ніж активними учасниками профілактики чи виховної роботи. Основні критичні зауваження стосуються недостатньої взаємодії із соціальними службами, педагогами, психологами та відсутності комплексної роботи із запобігання девіантній поведінці. У Грузії після протестів громадськості від моделі постійної присутності поліції відмовилися — натомість посилили роботу психологів і впровадили програми медіації.

Отже, що демократичніша система, то чіткіше розмежовані повноваження між поліцією та школою й то більше уваги приділяють превенції . Там, де таких правил немає, шкільний поліціянт ризикує перетворитися не на захисника прав дитини, а на ще одного «вахтера» чи навіть інструмент адміністративного тиску. Й Україні варто чітко визначитися з власною моделлю роботи служби освітньої безпеки. А потім закріпити її в законодавчому полі. Причому не декларативно, а конкретно, в деталях. Інакше в школі ми ризикуємо отримати ще більше скандалів, недовіри й травм замість підтримки та безпеки. Школа має бути простором довіри, а не полем для експериментів із каральними механізмами.

Що варто зробити? Насамперед — чітко закріпити повноваження шкільних офіцерів на законодавчому рівні: хто й за що відповідає? Що офіцер має право робити у школі, а що — ні?

Не менш важливо забезпечити навчання освітніх офіцерів основ педагогіки й дитячої психології. Розробити хоча б елементарний курс.

Також потрібен прозорий і незалежний механізм скарг на неправомірні дії поліціянтів. Якщо ми прагнемо безпеки, то маємо починати з чітких стандартів та правил не лише для дітей, а й для дорослих у формі.

Без цих кроків ми й далі матимемо «сірі зони», де легко зникають права дитини. Або ж зробимо крок уперед — і перетворимо школу на справжній простір довіри та безпеки, де діють правила, однакові для всіх, навіть для дорослих у формі. А поки функції шкільних офіцерів поліції розмиті, ми ризикуємо мати ще більше скандалів, ще більше зневіри й ще більше травм.

Політика