Що робити з «армією вільних рук» після завершення війни

21 вересня 2025 р. 17:13

21 вересня 2025 р. 17:13

Незважаючи на безперечне бажання досягнути якнайшвидшого миру, існує певний острах, пов’язаний із завершенням війни і наслідками для економіки, зокрема із ринком праці. Так, служба для некадрових військових закінчиться. Для когось це станеться раніше з огляду на обставини (травма, пенсія, підстави для демобілізації, «самоволка» тощо), але для щонайменше 500 тисяч осіб це буде майже раптово й одночасно. Крім того, певна частина військовослужбовців через зневіру та втрату внутрішньої мотивації мають намір не продовжувати своєї служби після війни. Тому вже зараз доцільно моделювати проблеми, з якими зіштовхнеться як держава, так і персонально кожен із тих, хто повертатиметься до цивільного життя.

Перед державою постануть питання, як оперативно інтегрувати цю «армію вільних рук» у ринок праці, не допустити зневіри й маргіналізації тисяч і тисяч економічно спроможних громадян, як мінімізувати соціально-етичні наслідки та, що не менш важливо, фінансові витрати на соціальну підтримку їх і їхніх сімей.

Для тих же, хто повернеться з війни, — як інтегруватись у цивільне життя, знайти гідну роботу і забезпечити себе і сім’ю.

По-перше, т ривалий час (понад три роки) цивільні люди були відірвані від звичайного життя і роботи. Наслідок очевидний — втрата більшістю військовослужбовців цивільних компетенцій, які зазвичай уже після шести місяців незастосування потребують оновлення й актуалізації.

З урахуванням трансформації структури економіки та збільшення сектору військового виробництва, цифровізації виробничих процесів і впровадження інноваційних технологій багато компетенцій і навичок, навіть у разі повернення до довоєнної роботи, потребуватимуть якщо не проходження повноцінного навчання, то принаймні суттєвого їхнього апгрейду.

Так, якась частина демобілізованих повернеться до збереженого для них роботодавцем довоєнного місця роботи. Проте це незначна кількість. Решті доведеться шукати застосування своїм талантам у багатьох випадках фактично з нуля, в тому числі в нових для себе сферах.

По-друге, в артість праці. Середній рівень заробітної плати (24–25 тис. грн) в економіці є абсолютно неконкурентним порівняно з виплатами більшості військовослужбовців.

Наслідком цього буде заниження мотивації повернутися до праці у значної частини демобілізованих. За моїми оцінками, майже кожен третій військовослужбовець після демобілізації волів би знайти роботу, яка дасть можливість зберегти сьогоднішній рівень доходу. Але абсолютній більшості доведеться долучитися до повноцінної конкуренції, зокрема, і погодитися на роботу з меншою, ніж на війні, оплатою.

Своєю чергою й роботодавцям, вочевидь, доведеться зіштовхнутися з необхідністю підвищувати оплату праці.

По-третє, б езпорадність і апатія , які зумовлені відсутністю розуміння, як, де, яку роботу шукати, хто може у цьому допомогти.

За моїми спостереженнями, дев’ять із десяти майбутніх демобілізованих не дають усвідомленої відповіді на запитання: «Як ти повертатимешся до роботи після демобілізації?». Найтиповіші відповіді: «Ну, деякий час відпочину, потім буде видно...», «Вдома купа справ назбиралася, треба їх переробити...», «Та якось буде, по знайомих буду шукати, зв’язки підіймати...» тощо.

Цей аспект, на жаль, має негативну синергію із проблематикою втрати компетенцій і навичок. При цьому армія, за всієї поваги до всіх, хто своїм життям боронить нашу свободу, не те місце, де ти маєш змогу всебічно розвиватись і професійно прогресувати. Бо така специфіка служби. Військовий побут, за нечастими винятками, не спонукає до особистісного зростання, набуття компетенцій і навичок, корисних у цивільному житті.

Проблема посилюється більш чутливим сприйняттям військовослужбовцями проявів несправедливості, корупції, неадекватних політичних рішень, а також зневаги частини суспільства до справи захисту життя людей і свободи країни. Це своєю чергою породжує зневіру в державі та байдужість до перспективи нормального життя в нашій країні.

І що довше така ситуація триватиме, то більше зростатиме загроза того, що після демобілізації людина не відчуватиме необхідності повернення на ринок праці, повноцінної соціалізації та включення до суспільства.

По-четверте, с проможність ринку праці у короткий строк забезпечити стабільною роботою щонайменше пів мільйона працівників. Давня проблема будь-якого ринку праці — невідповідність попиту й пропозиції, хиткий баланс між безробіттям і нестачею робочих рук.

Навіть за зареєстрованими даними Державної служби зайнятості щодо попиту/пропозиції, на серпень 2025 року кількість шукачів роботи (132 366) у середньому майже вдвічі перевищує кількість пропонованих вакансій (68 420). Це влітку, бо взимку це співвідношення не покращується. І хоча за певними категоріями спостерігається більш м’який або навіть зворотний тренд (наприклад, кваліфіковані робітники з інструментом: 13 896 вакансій проти 9801 пошукача), загалом поява на ринку праці пів мільйона нових пар робочих рук суттєво погіршить баланс у бік попиту роботи. При цьому більшість із нових пошукачів матимуть кваліфікацію, яка потребуватиме підтвердження та/або підвищення.

Тому важливим завданням держави завжди було і в перспективі буде ще актуальнішим створення умов для появи нових довготривалих робочих місць, в ідеалі — з гідним доходом, а також індивідуального підприємництва. Частково і короткостроково ця майбутня напруга зменшуватиметься за рахунок тимчасової зайнятості, зокрема й у рамках Армії відновлення (суспільно корисних робіт, які здійснюватимуться в рамках повоєнної відбудови). Проте без системної та результативної роботи щодо стимулювання бізнес-процесів із створенням нових робочих місць всі зусилля держави із сприяння у працевлаштуванні будуть малоефективними.

А якщо додати тих громадян, що нині перебувають за кордоном і повернуться додому, то проблематика нових робочих місць і зайнятості зростатиме кратно.

Безперечно, існують інші проблемні аспекти повернення захисників до мирного життя. Зокрема, фізична та психічна інвалідизація багатьох із них, що суттєво ускладнює ресоціалізацію, в тому числі й інтеграцію у ринок праці. Це дуже складна проблема, яка потребує спеціалізованого інструментарію і цільових державних програм.

Тому державна політика в сфері балансування ринку праці та сприяння зайнятості безперечно є однією з ключових ланок у забезпеченні добробуту та якості життя громадян. Для цього в тому числі ми й утримуємо державу.

Однак, на мій погляд, є правдою й те, що єдина чесна відповідь на моє запитання як чинного військовослужбовця: «Хто поверне мене у цивільне життя після війни?» буде: «Ніхто, крім мене самого». І не тому, що держава нічого не робить (бо щось таки робить), і не тому, що навколо воєнні руїна і криза, і не тому, що іншим байдуже (так, у всіх свої проблеми, проте є багато небайдужих людей), а тому, що так було завжди.

Допоможи собі сам, і тоді всі й усе інше допоможуть тобі.

Політика