План Трампа для Гази: історичний шанс на мир чи чергова ілюзія?

01 жовтня 2025 р. 17:54

01 жовтня 2025 р. 17:54

На порозі сумної другої річниці різанини 7 жовтня, яку влаштував ізраїльтянам ХАМАС, і початку операції ЦАХАЛ у Газі, наприкінці, здавалося б, безпросвітного тунелю зажеврів промінь надії. У понеділок, 29 вересня, після переговорів, що тривали довше, ніж було заплановано, стомлені президент Сполучених Штатів Дональд Трамп і прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу вийшли до преси й оголосили, що дійшли згоди стосовно можливості припинення вогню та запуску мирного процесу в Газі. Точніше, глава уряду єврейської держави погодився з планом, який запропонував господар Білого дому.

Коротко нагадаю, що в разі згоди обох сторін ідея полягає в негайному припиненні вогню, поверненні ХАМАС заручників у обмін на звільнення обумовленої кількості ув’язнених терористів із ізраїльських в’язниць і поступове виведення ЦАХАЛ із Гази. Вашингтон гарантує, що Ізраїль не відновить бойових дій після обміну. Після цього має відбутися роззброєння палестинських радикалів, формування цивільної адміністрації без участі ХАМАС під егідою міжнародного перехідного органу — Ради миру та масштабна реконструкція. У разі згоди на відмову від збройної боротьби терористи отримують амністію, а тим, хто опиратиметься, пропонують вільний виїзд із Гази з гарантіями особистої безпеки. Демілітаризацію сектору та підтримання порядку мають забезпечити Міжнародні стабілізаційні сили, сформовані арабськими країнами. За реформування Палестинської національної адміністрації у перспективі «буде створено умови для реального шляху до палестинського самовизначення й державності, яких прагне палестинський народ».

Хоча частина «плану Трампа» прямо відповідає цілям, які проголосив ізраїльський уряд (негайне звільнення всіх заручників, демілітаризація Гази, усунення ХАМАС від участі в управлінні сектором у майбутньому), певні його пункти явно не викликають захвату в Нетаньягу. На спільній пресконференції він навіть не намагався зображати ентузіазм, усім своїм виглядом демонструючи, що його змусили погодитися. Приниження додав і зроблений у присутності Трампа дзвінок із вибаченнями перед главою уряду Катару Мухаммедом бін Абдуррахманом Аль Тані за ізраїльський удар по Досі.

Демонстративно дружні стосунки між двома лідерами не мають вводити в оману. Йдеться про амбітних прагматиків, кожен із яких прагне отримати від партнера щось для себе. Із початку року світ неодноразово бачив схильність Дональда Трампа тиснути на найближчих партнерів, використовуючи реальні та уявні послуги в минулому для того, щоб отримати бажане тепер. Справді доброзичливе ставлення до Ізраїлю є для нього додатковим аргументом, аби змусити союзника піти на поступки, необхідні для завоювання сердець тих міжнародних гравців, за сприяння яких іще потрібно буде поборотися. Характерно, що американський президент спершу представив свій план арабським партнерам , а вже потім запросив до себе ізраїльського прем’єра, щоби домогтися від нього публічної згоди.

Щоправда, перспективу державотворення Нетаньягу, як і раніше, заперечує — але в плані її й не прописано чітко в категоріях зобов’язань. Є інші пункти, виконання яких ізраїльському прем’єру буде складно пояснити суспільству, точніше, своєму електорату. До них належить зобов’язання не відновлювати бойових дій . Роззброєння ХАМАС із гарантіями особистої безпеки (колишніх?) бойовиків навряд чи можна назвати знищенням угруповання, яке обіцяв Нетаньягу. Важко назвати цілком безпідставними й побоювання стосовно відведення ізраїльських військ до того, як бойовики складуть зброю перед певними силами, які ще потрібно створити. Ізраїльські журналісти ставлять законне запитання: чи будуть готові члени створеного арабськими країнами контингенту відсувати дитячі ліжечка в палестинських будинках, аби спустошити схованки з гранатометами?

Попри перспективу негайного звільнення заручників, що декларується як першочергове завдання операції ЦАХАЛ із першого її дня, перспектива відмови від знищення терористів може стати чутливим ударом по політичних перспективах особисто Нетаньягу. За негайне припинення бойових дій виступає значна частина ізраїльтян. Однак не вони забезпечують електоральну підтримку керівної коаліції. Навіть негайно звільнивши всіх заручників, Нетаньягу навряд чи додасть своїй партії хоча б один голос. А от відмова від того, що можна буде «продати» суспільству як розгром ХАМАС, призведе до відтоку голосів від «Лікуду» до його рішучіших (на словах) ультраправих партнерів. Важливість цього питання посилюється з урахуванням того, що угода з ХАМАС, найімовірніше, поховає чинну коаліцію. Утім, навіть без дострокового припинення повноважень чергові вибори до кнесету мають відбутися вже наступного року. Немає потреби нагадувати, що втрата влади для ізраїльського прем’єра означає й втрату імунітету з високою ймовірністю подальшого судового переслідування.

Можна припустити, що потай Нетаньягу сподівається на те, що ХАМАС відхилить пропозицію Білого дому. Така ймовірність зберігається. На момент написання статті відповідь терористів іще невідома, але її варто очікувати найближчими днями, якщо не годинами. Попри критичну ситуацію в Газі й тиск посередників, ісламістам важко погодитися на роззброєння та відмову від політичної боротьби. Якщо Ізраїлю запропонували важкий компроміс, то ХАМАС висунули ультиматум про капітуляцію. Не для того ісламісти два роки сиділи під землею, щодня наражаючи на більш ніж реальну небезпеку себе та всіх своїх близьких, щоби самоліквідуватися за командою з Вашингтона. Наївно очікувати, що здоровий глузд, турбота про добробут жителів Гази або навіть прагнення зберегти свої життя змусять ХАМАС справді відмовитися від конвертації у політичний капітал успіху «Потопу аль-Акси» (тобто атаки 7 жовтня) й двох років тяжкої війни. З високою ймовірністю можна прогнозувати, що навіть у разі формальної згоди на всі запропоновані умови ХАМАС саботуватиме роззброєння бойового крила й за потурання партнерів-посередників на кшталт Катару й Туреччини ще побореться за владу під якимось наспіх зліпленим новим брендом. Хоч як парадоксально це звучить, Нетаньягу такий сценарій, що позбавить його зобов’язання утримуватися від бойових дій у короткостроковій перспективі й не перешкоджати державотворенню в довгостроковій, цілком влаштовує.

Якими ж є шанси на успіх плану Трампа з огляду на викладене вище?

З одного боку , це взагалі перша більш-менш реалістична пропозиція за два роки. Вона принципово відрізняється і від вимог західних лівих негайно припинити «ізраїльську агресію та окупацію», щедро винагородивши терористів міжнародним визнанням, і від месіанських планів ізраїльських ультраправих повернути до Гази єврейські поселення, і від намальованих штучним інтелектом для акаунту Трампа в його соціальній мережі нудотних картинок готелів із басейнами, які буде побудовано на місці звільнених від негідного людського матеріалу пляжах. З іншого — план виглядає реалістичним лише на цьому тлі.

Є, щоправда, й сприятливі чинники . Господаря Білого дому підтримали практично всі зацікавлені міжнародні сили (крім терористичної «осі спротиву»). Це не дивно: пропозиція Сполучених Штатів загалом відтворює саудівсько-французьку спільну ініціативу (приблизно так само, як ідея Трампа про умови миру в Україні віддалено нагадує вже призабутий китайсько-бразильський план). Можливість реалізації плану щодо Гази безпосередньо залежить від підтримки міжнародних партнерів. Наразі все виглядає так, що ймовірний внесок Сполучених Штатів у врегулювання буде суто символічним : функції та повноваження Ради миру в плані не прописано. Роззброєння терористів, формування Міжнародних стабілізаційних сил, фінансовий тягар відновлення Гази лягає на плечі інших. Тут приховано ще чимало підводних каменів. Важко сказати, чи зможуть арабські країни регіону, Туреччина та Євросоюз досягти порозуміння щодо всього широкого кола питань, які у пропозиціях Сполучених Штатів докладно не прописано.

Навіть процес деталізації поданого у загальних рисах плану, не кажучи вже про спроби практичної реалізації на землі, поховав чимало хороших ініціатив. Скептики сумно іронізують, що в повітрі повіяло «атмосферою Осло», маючи на увазі домовленості між Ізраїлем і Організацією визволення Палестини, покликані покласти край конфлікту та послужити основою для мирного співіснування двох народів. Як можна було помітити, за 32 роки, що минули від історичного рукостискання Ясіра Арафата та Іцхака Рабина на галявині перед Білим домом, райдужні надії на мир розбилися об жорстоку реальність Близького Сходу. Отримати Нобелівську премію за припинення палестино-ізраїльського конфлікту виявилося значно простіше, ніж справді покласти йому край. Утім, немає потреби ворушити настільки віддалене минуле. Можна згадати, з яким ентузіазмом той-таки Дональд Трамп просував під час своєї першої каденції «Угоду століття», єдиним реальним (утім, справді суттєвим) результатом якої стали «Угоди Авраама» про нормалізацію відносин між Ізраїлем, з одного боку, і Бахрейном, Марокко та Об’єднаними Арабськими Еміратами — з іншого.

Однак, якщо не ставитися до гіпотетичної домовленості як до поворотного моменту в історії людства, реалізація вже перших її пунктів може полегшити страждання багатьох людей. Якщо ізраїльські заручники повернуться до своїх родин, а безглузда м’ясорубка в Газі зупиниться хоча б тимчасово — це вже буде значним досягненням.

Політика