Світ, що розвалився від одного «метелика» Путіна

14 жовтня 2025 р. 17:28

14 жовтня 2025 р. 17:28

Аналіз світових подій протягом трьох з половиною років російсько-української війни дозволяє зробити певні висновки про її причини і наслідки. Агресія Росії не була перехідним ізольованим явищем, хоча Путін розраховував на швидку перемогу, яка не мала викликати справжніх бойових дій. Брутальна, нічим не спровокована війна стала маніфестацією світових проблем, які накопичувалися, але не вирішувалися протягом десятиліть . Цілком очевидні протиріччя, які свідчили про кризу ліберального світового порядку, стали зручним фоном для втілення імперських амбіцій Москви. Путін вирішив скористатись вдалим моментом і вступити у гру великих держав, але не зміг передбачити всіх наслідків, зокрема й для Росії. Через своє обмежене мислення та спотворене бачення реальності він викликав до життя сили в Україні, Європі й далеко за її межами, які б за інших обставин не змогли досягти рівня, достатнього для зміни стану відносного спокою світової системи.

Класичний підхід теорії міжнародних відносин, зокрема реалізм, пояснює нестабільність світового порядку агресивною сутністю людини , яка трансформується у волю держав змінювати статус-кво силою. Тобто вважається, що потенціал для конфлікту є завжди, й питання не в тому, чи можливо запобігти силовим розв’язанням протиріч, скоріше варто говорити про час, коли вони виникнуть і чи можна їх припинити з найменшими можливими втратами для людства. Світова система є досить інерційною, її зміни не відбуваються спонтанно, й тому досить неочікувано виникає аналогія із законами класичної механіки. Якщо ключовим елементом формування будь-якої глобальної політичної системи є баланс сил, то варто визначити, що ж є тими силами.

Силу у міжнародних відносинах можна визначити як добуток політичної волі діяти й обсягу наявних ресурсів, потрібних для досягнення мети цієї дії. Глобальна стабільність виникає, якщо сума сил, що діють на «тіло» (світовий порядок), дорівнює нулю й «тіло» залишається в стані спокою, тобто зберігається статус-кво. Таким чином, якщо прагнення різних гравців до змін і протидія цим змінам взаємно компенсуються, світовий порядок залишається без змін. Водночас кожна дія викликає протидію, і саме їх дисбаланс визначає напрямок руху й масштаб трансформацій. Такий «механістичний» підхід дає відповідь на запитання, якою ж є формула перемоги у несиметричній війні . Вона звучить так: для протидії силі агресора, який має більші ресурси, потрібна більша політична воля діяти з боку сторони, яка є об’єктом агресії і має менші ресурси . Приклад Фінляндії, Афганістану та інших країн нам у поміч.

Тривале й систематичне послаблення міжнародних інституцій, зростання дисбалансу в прибутках і концентрація світових багатств у руках мізерної меншості за рахунок абсолютної більшості; порочна модель розвитку, заснована на стимулюванні споживання; концепція домінування без пропозиції зміни сенсів; загострення міждержавної конкуренції для задоволення персональних амбіцій, а не вирішення дійсно стратегічних завдань розвитку чи безпеки — ось той перелік основних проблем, які всім були очевидні, а тим, хто міг би їх вирішити — вигідні .

Коли лідери держав заявляють про плани забезпечити світове лідерство у тій чи іншій технології або стати найбільшим у світі виробником тієї чи іншої продукції, чи не виникає питання — навіщо? Що дає таке лідерство громадянам цієї країни? Радянський Союз був першим у космосі — чи це підвищило рівень життя і чи зупинило розвал радянської імперії? Найбільший у світі ядерний арсенал зробив Росію найогиднішим агресором, але нічого не додав до добробуту громадян цієї країни, навпаки — продовжує занурювати її в небуття. Якщо протягом десятиліть ставити хибні цілі (як, наприклад, «відрив» КНР від СРСР за моделлю Кісінджера—Ніксона) і забезпечувати їх досягнення за будь-яку ціну, то варто очікувати наслідків, які будуть протилежними очікуваним. Сьогодні з усіх боків говорять про лідерство у технологіях ШІ, монополізацію виробництва чипів чи рідкоземельних металів, але ніхто не говорить — навіщо?

Про необхідність реформування ООН і РБ ООН з трибуни Генеральної асамблеї говорили лідери безлічі країн, але жодного реального кроку зроблено так і не було. Міжнародний кримінальний суд був створений з намірами карати злочинців, але, як з’ясувалося, не всі країни однаково розуміють поняття злочину. Обстріли одних країн іншими є порушенням міжнародного права, але, як стає зрозумілим особливо за часів Трампа, не завжди. Пам’ятаєте, як президент Франклін Рузвельт сказав про диктатора Домініканської Республіки Рафаеля Трухільйо: «Він сучий син, але він наш сучий син»? Тоді це було винятком, за нових часів це норма.

Ідеї просування демократії, боротьби зі змінами клімату, цілі сталого розвитку дуже швидко відійшли на другий план, щойно в одній, нехай і важливій країні відбулися вибори. Якщо доля ключових цілей людства залежить від такої дрібниці, як особа президента в одній країні, це означає, що система міжнародних відносин нестійка й «ефект метелика» з оповідання Рея Бредбері «І вдарив грім» варто віднести до числа визначальних тенденцій разом з володінням ядерною зброєю. У новому світі стає нормальним застосування сили у міждержавних відносинах без будь-яких пояснень і санкцій РБ ООН, і це те саме зло, яке викликав до життя Путін. Спʼянілий від безкарності, він продовжує провокації й, цілком можливо, вдасться до нових агресивних дій. На жаль, відповідь на питання про те, як можна цьому запобігти, є значно складнішою, ніж здається.

Є підстави вважати, що Дональд Трамп у своїй другій реінкарнації на посаді президента США мав достатньо чітку уяву про те, що треба робити, щоб припинити війни (й отримати Нобелівську премію миру). У його уяві нову систему міжнародних відносин можна було б створити на зразок Віденської або Версальської, коли декілька великих держав визначали б долю всіх інших. Таких держав у його уяві три — США, Китай і Росія . Саме таким баченням можна пояснити його заяви на початку каденції про «прекрасні» відносини з Путіним і Сі Цзіньпінем за повного ігнорування, якщо не гірше, інтересів традиційних союзників — Канади, провідних країн ЄС, Японії та Південної Кореї, та загострення відносин з Індією, Мексикою, Південною Африкою та Бразилією.

Як виявилося, Трамп спізнився зі своїми ідеями, причому двічі. По-перше, «концерн» світових держав існує з часів закінчення Другої світової війни і називається РБ ООН. За оптимістичним сценарієм, він міг би виконувати ті функції, заради яких створювався, якби не заміна Республіки Китай на КНР, і СРСР на Росію. Тут «метелик» змахнув крилами двічі, і відтоді одне порушення правил породжує інше. По-друге , його потенційні партнери по «коаліції великих» мали власні плани, й вони зовсім не збиралися чекати лідерства США. Попередні «коаліції» такого типу — Вестфальська, Віденська, Версальська —  складалися з країн, які мали хоча б декларативні спільні цілі , що виникали внаслідок періодів великих воєн. У сучасному світі «цивілізація цивілізацій» Росія і нестримний Китай більше не хочуть чекати великої війни й зручного моменту позбутися гегемона. Розподіл світу за зонами впливу виглядає відвертим анахронізмом у часи можливості глобального контролю за свідомістю за допомогою ШІ. Невипадково Путін і особливо Сі Цзіньпін говорять про стратегії, спрямовані на глобальний рівень, людство «спільної долі». Нові часи диктують нові цілі. А яку стратегію для світу, крім тарифної війни, запропонував Трамп?

Путін і Сі Цзіньпін цілком серйозно сприйняли стратегію Трампа «Америка передусім». У його діях вони побачили наміри повернути США лідерство у найкритичніших сферах, причому ціною послаблення інших. Росія і КНР мають інші плани. Вони хеджують ризики економічних проблем, але не через домовленості з непередбачуваним Трампом, а підвищуючи ставки . Обидва готуються до експорту внутрішніх конфліктів у зовнішні — під час війн зміна лідерів буде не на часі. Путін не має вибору й відповідатиме, можливо асиметричними засобами, на кожен крок США на підтримку України, тож «зелені чоловічки» на кордоні з Естонією можуть бути нагадуванням, а не косплеєм.

Тим часом Європа , яка б теоретично могла бути зразком єдності й творцем ідеології майбутнього співіснування, ніяк не позбудеться трофічної язви на прізвище Орбан, продовжує обирати правих лідерів, пасти задніх у розвитку новітніх технологій і виявляти нерішучість, коли треба просто збити ворожий дрон чи навіть літак. Проблема ЄС у тому, що він залишається регіональним проєктом , який не висвітлює шляху, яким могли б іти інші, поза межами Європи. Тим часом у Росії та в КНР почали розроблення стратегій суспільного впливу за допомогою ШІ , який має взагалі усунути необхідність класичних війн. У разі успіху агресори досягатимуть своїх цілей шляхом встановлення тотального цифрового контролю над територіями й суспільствами, який здійснюватиметься цілою армією спеціально навчених агентів ШІ. Тільки за останні пів року відбулися конфлікти між Індією і Пакистаном, Ізраїлем і Іраном, Ізраїлем і Катаром, Афганістаном і Пакистаном, Камбоджею і Таїландом, щось готується між США і Венесуелою. На щастя, більшість цих конфліктів виявилися короткостроковими, на відміну від нашої війни. Але ніхто не знає, від якого сірника виникне наступна велика пожежа.

Політика