Де люди?! Ринок праці на межі колапсу

07 листопада 2025 р. 08:49

07 листопада 2025 р. 08:49

Україна переживає один із найскладніших періодів своєї історії. Повномасштабна війна з Росією не тільки руйнує міста та інфраструктуру , а й глибоко впливає на економіку, зокрема на ринок праці . Мільйони українців втратили роботу , за даними НІСД , близько 6,2 мільйона, емігрували 7 мільйонів , стали внутрішньо переміщеними особами 4 мільйони . Безробіття, дефіцит кадрів, зростання неформальної зайнятості та соціально-економічної нерівності стали реальністю для багатьох. Але чи готова поточна політика зайнятості відповісти на ці виклики?

З початку повномасштабного вторгнення 2022 року український ринок праці зазнав глибоких трансформацій. Економічна активність скоротилася, можливості працевлаштування зменшилися, а структурні зміни стали критичними. Робоча сила скоротилася до 15 мільйонів осіб — це на 12% менше, ніж до війни. Значний вплив мали міграційні процеси: 7 мільйонів українців виїхали за кордон, а 4 мільйони стали внутрішньо переміщеними особами. Це призвело до гострого дефіциту кадрів , про який повідомляють 75% роботодавців станом на кінець 2024 року.

Парадоксально, але поряд із дефіцитом існує двозначний рівень безробіття. За офіційними даними, рівень безробіття знизився з 13,1% у 2024 році до прогнозованих 11,6% у 2025-му . Зареєстрованих безробітних на початку 2025 року — 143 тисячі, що на 7 тисяч менше, ніж роком раніше.

Війна посилила демографічні проблеми — скорочення працездатного населення через втрати, міграцію та інвалідність. Промисловість, особливо металургія, хімія та машинобудування, постраждала від руйнувань, логістичних проблем та енергетичних криз. Регіональні відмінності катастрофічні: схід і південь втратили більшість промислових і аграрних робочих місць, тоді як захід і центр перевантажені вимушеними переселенцями.

Ці зміни не тільки економічні, а й соціальні. Найбільш вразливі групи — жінки, молодь, пенсіонери, ветерани та люди з інвалідністю — опинилися в найгіршому становищі. Поточна політика зайнятості, орієнтована на довоєнні реалії, не враховує цих трендів, що призводить до зростання нерівності та ризику соціальних заворушень.

Війна спричинила деструкції в ключових елементах ринку праці: системі оплати, обов'язковому соціальному страхуванні, неформальній зайнятості та тристоронньому соціальному діалозі. Кількість застрахованих працівників впала до 8,8 мільйона на грудень 2024 року — це на 968 тисяч менше, ніж 2021-го. Неформальна зайнятість охоплює понад 30% працівників , і цей показник зростає через перехід бізнесу в «тінь», страх мобілізації та поширення платформної економіки, як таксі чи доставка.

Заборгованість із виплати зарплат — ще одна болюча проблема. До війни вона становила 3,1 млрд грн , а після вторгнення зросла. Наприклад, у Києві на березень 2025 року — 596 млн грн (зростання на 35,5%), а в донецьких і луганських шахтах — 500 млн. Це не тільки б'є по кишенях працівників, але й підриває довіру до системи.

Соціально-економічні нерівності під час війни загострилися. Коефіцієнт заміщення пенсій впав з 37,7% у 2015 році до 23,9% у 2024-му, що значно нижче норми МОП у 40% . Високі зарплати топ-менеджерів (наприклад, CEO «Нафтогазу» — 2 092 500 грн на місяць проти середньої в галузі 23 200 грн) різко контрастують із середньою зарплатою по економіці у 21 500 грн 2024-го. Заморожені соціальні стандарти і гарантії, такі як мінімальна зарплата у 8 000 грн 2025-го (нижче фактичного мінімуму у 16–20 тис.), тільки посилюють бідність.

Серед трендів — глибока структурна трансформація через війну, міграцію, демографічні втрати та руйнування інфраструктури . Глобальні фактори, такі як цифровізація та конкуренція за кваліфікованих працівників, додають складнощів. Економічна активність скоротилася, можливості працевлаштування зменшилися.

Ще один із трендів — дефіцит кадрів поряд із високим безробіттям . Близько 75% роботодавців стикаються з постійним браком працівників, що призводить до конкуренції за фахівців. Причини: міграція, мобілізація, демографічний спад.

Інший тренд — невідповідність освіти потребам ринку . Випускники вишів часто працюють не за фахом або безробітні через невідповідність навичок. Це потребує системної модернізації освіти.

Цифровізація та нові форми зайнятості, як гіг-економіка та віддалена робота, знижують бар'єри входу на ринок і створюють інноваційні моделі. Це шанс для відновлення, але також ризик зростання неформальної зайнятості.

Війна посилила також проблеми для вразливих груп. Люди з інвалідністю — понад 3 мільйони на середину 2024 року — мають лише 16% рівня зайнятості проти 55% у ЄС. Ветерани, ВПО та пенсіонери регулярно стикаються з бар'єрами.

Регіональні диспропорції також зростають. У зонах бойових дій, зокрема у Донецькій і Луганській областях, заборгованість і безробіття найвищі. Міграція спустошила схід і південь, але створила тиск на західні регіони.

Тристоронній соціальний діалог фактично заблоковано з 2018 року, фонди соціального страхування неефективні (адміністративні витрати 22% у 2024-му). Критична залежність від зовнішнього фінансування та демографічний спад загрожують довгостроковій стабільності.

Поточна урядова політика фокусується на короткострокових пасивних заходах: одноразовій допомозі, субсидіях чи реєстрації безробітних, але ігнорує структурні проблеми. Державна політика зайнятості останніх років мала переважно реактивний характер : фокус на виплатах, а не на створенні нових робочих місць. Державна служба зайнятості часто обмежувалася реєстрацією безробітних і короткостроковими курсами. Механізми перекваліфікації не відповідали потребам сучасного ринку, особливо в цифрових професіях. Відсутність регіональної адаптації призвела до неефективного розподілу робочої сили. В результаті ми отримали ситуацію, коли робочі руки є, але вони не там, де потрібні , і не мають потрібних кваліфікаційних навичок .

Нова політика зайнятості має враховувати сучасні тренди: цифровізацію, міграцію, дефіцит кадрів і війну. Вона повинна бути орієнтованою на відновлення, ЄС-інтеграцію та Цілі сталого розвитку ООН (зокрема, зменшення соціальних нерівностей).

По-перше, потрібні перегляд мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму через тристоронній соціальний діалог, гармонізація з Директивою ЄС 2022/2041 (60% медіанної зарплати) та конвенціями МОП. Приєднатися до програми МОП щодо прожиткових зарплат теж не зайве.

По-друге, треба реформувати систему оплати : підняти базові ставки в тарифних сітках, мінімізувати розриви між секторами, додати надбавки за роботу в прифронтових зонах.

Нова система зайнятості має мотивувати до роботи, а не до очікування виплат. Необхідно впровадити модель «активного працевлаштування», де людина отримує фінансову підтримку лише за умови участі в навчанні або суспільно корисних роботах.

По третє, необхідно запровадити регіональні програми відновлення зайнятості. Кожна область повинна мати свій «План трудового відродження» — із залученням місцевого бізнесу, громад і донорів. Це дасть можливість повернути роботу туди, де вона зникла.

Жінки, ветерани, люди з інвалідністю мають бути ядром нової політики зайнятості. Їхня інтеграція — це не соціальна благодійність, а економічна необхідність.

По-четверте, потрібен «єдиний державний цифровий портал праці» , що поєднуватиме вакансії, навчання, кар’єрне консультування, мікрокредити для самозайнятості.

Відновлення України не може базуватися на дешевій робочій силі і сировинній моделі економіки. Україна повинна перейти до інноваційної моделі, в основі якої високотехнологічна, гідно оплачувана праця, що підтримується державою через податкові стимули та партнерство з бізнесом.

Українські вчені-економісти Василь Костриця і Тетяна Бурлай слушно зазначають : «Ринок праці — це не просто індикатор економіки, це дзеркало суспільної довіри». Людина праці — це передусім стратегічний ресурс держави. Якщо люди вірять, що держава дає шанс на роботу, вони залишаються, працюють, сплачують податки, відбудовують громади. Якщо ж політика зайнятості неефективна, то суспільство втрачає віру, а країна — людський капітал.

Сьогодні Україна стоїть перед історичним вибором: або відтворити стару соціально несправедливу модель нерівностей і неформальної праці, або створити новий соціально-економічний договір , де праця стане фундаментом повоєнного відродження.

Для післявоєнної України праця це не просто економічна категорія. Це психологічна та соціальна безпека. Зайнятість — це антипод травми, безсилля, втрати. І саме тому нова політика зайнятості і праці має бути гуманістичною — орієнтованою не лише на економіку, а й на гідність людини.

Україна має шанс створити сучасну, стійку, цифрову та інклюзивну економіку праці , якщо:

• держава стане не просто «реєстратором безробітних», а партнером у кар’єрному розвитку ;
• освіта, профспілки і бізнес працюватимуть у тісній зв’язці;
• повернення українців з-за кордону стане не актом патріотизму, а раціональним вибором, бо вдома є робота, гідна зарплата і перспективи розвитку.

Війна змінила Україну, тепер настав час змінити й політику зайнятості. Час діяти — для мільйонів українців, які заслуговують на гідну роботу та майбутнє. Бо без людей, які працюють і вірять у своє завтра, відбудова неможлива.

Політика