"Маленький диктатор" Дмитра Бєлова — гостра сатира про російського царя

12 листопада 2025 р. 17:51

12 листопада 2025 р. 17:51

Новий роман Дмитра Бєлова «Маленький диктатор» доповнює нову хвилю української сатиричної прози, яка з’явилася як відповідь на досвід війни, травми й колективне прозріння. Якщо попередні роки література переважно осмислювала людський біль, героїзм і втрату, то Дмитро Бєлов іде іншим шляхом — він дивиться у бік зла, щоб показати, як воно народжується.

Про що насправді «Маленький диктатор», чому його сміх звучить болючіше за трагедію і навіщо автор змушує читача дивитися прямо у безум — читайте у рецензії.

Сюжет і атмосфера абсурду

Роман розпочинається з того, що такий собі Цар з нудьги вирішує напасти на сусідню державу. Він при владі більше двадцяти років і його не тішать ані вбивства опозиціонерів, ані будування церков, ані гра в хокей чи їзда на північних ведмедях. Тож він, начитавшись давньої літератури, вирішує вписати своє імʼя в історію, як великий полководець, що повів своє царство до перемог. Отут і починаються події, які дуже нагадують ті, які ми бачимо минулі три роки, тільки крізь призму абсурду та зі сторони російського суспільства.

Диктатор у Бєлова дуже схожий на того, якого ми бачимо у славнозвісному образі Саші Барона Коена. Такий же безжальний, незграбний та дурний. Зрештою, весь роман насичений колоритними персонажами, які винятково тупі і геть не розуміють, що роблять. Царство має гроші, має найбільші на планеті володіння, найбільше природних ресурсів, проте поголовно не має здорового глузду, щоб жити в мирі та процвітати.

Одним із сильних моментів є тон: він ніби легкий, ніби сатиричний, і водночас — гірко-болючий. Ви смієтесь, і одночасно — ловите себе на тому, що все це не абстракція. Система диктатури — не лише боязнь перед «вищим», а страх перед тими, хто аплодує. Як каже автор: «Я не вірю у казку про “невинний народ”».

Також важливо, що роман — не кон’юнктурна памфлетна відповідь. Він не кричить лозунгами, не шукає легких рішень. Він каже: так, це жорстоко, це безглуздо, це суспільство, що працює як машина, де «маленький диктатор» може з’явитися будь-де. І це виклик — читати, усвідомлювати, бути не просто глядачем, а учасником.

Літературні паралелі й історичне відлуння

Бєлов пропонує звернутися до минулого — не як до ностальгії, а як до попередження. Його герой — це збірний образ усіх «маленьких людей», які одного дня прокидаються з великими амбіціями керувати світом. І в цьому сенсі роман не лише про сучасність, а про вічне повторення історії, де зло щоразу виростає з дріб’язковості, страху й мовчазної згоди.

Анотація нам говорить, що книжка схожа на «Пригоди бравого вояка Швейка» та «Пастку-22» і це дійсно так. Читаючи «Маленького диктатора» ти ловиш себе на думці про те, що цей роман, ніби було написано не сьогодні, а кілька десятиліть тому. Все у цій історії ніби закамʼяніло, як власне і образ диктатора.

Образи й алегорії

Роман населений цілою низкою впізнаваних постатей — від диктатора (Путіна) до його повара (Пригожина). Проте важливо, що Бєлов не перетворює текст на політичну карикатуру: його герої — це типажі системи, а не конкретні люди.

Єдиним антагоністом Царя виступає молодий хлопець, який випадково стає заступником міністра оборони й намагається зупинити війну, спровоковану безумством зверху. Це зіткнення молодості й старості, життя й розкладу — метафора спроби зламати коло насильства.

Сильною стороною роману є також наратив, що показує причетність усього народу до народження війни. Образ диктатора — це не лише окремий тиран, а колективна тінь, яка виросла з байдужості, страху й готовності підкорятися. Саме це робить книгу не про одного монстра, а про суспільство, яке йому дозволяє існувати.

«Маленький диктатор» — це важлива книжка, бо вона говорить про війну з іншого боку фронту — з боку хворої системи, яка її породжує. У час, коли українська література вчиться свідчити про біль і втрату, Бєлов сміливо береться описати те, що стоїть за трагедією — механіку зла, його психологію, мову та гротеск.

Політика