Як нам повернути Кубу

15 листопада 2025 р. 13:22

15 листопада 2025 р. 13:22

Останнім часом кубинська тема вперше за тривалий період прорвалася в топновини медіапростору. Спочатку Reuters із посиланням на внутрішню службову телеграму Держдепу повідомило про документ для дипмісій США, в якому йшлося про те, що після Північної Кореї Куба є найбільшим постачальником найманців для ЗС РФ. За американськими оцінками, в Україні на боці РФ воюють до 5 тисяч кубинців.

Потім в українському медіапросторі було оприлюднено інформацію, що, за даними української розвідки, на боці Росії можуть воювати аж до 25 тисяч кубинців .

Як наслідок, наприкінці жовтня Україна вперше проголосувала проти «кубинської» резолюції в Генасамблеї ООН.

Міністр закордонних справ Андрій Сибіга пояснив, що це рішення не є раптовим і має серйозні підстави, нагадавши про побажання «успіхів» Путіну в його агресивній війні проти України від кубинського президента, а також наголосивши, що «небажання Гавани зупинити масове залучення своїх громадян до війни Росії проти України є співучастю в агресії і має бути засуджене найрішучішим чином».

Світле минуле

Проте той, хто в темі, звісно ж, пам’ятає, що в україно-кубинських відносинах так було не завжди. Ба більше: все було інакше.

Саме Куба стала однією з перших країн Латинської Америки, що за якихось п’ять днів після референдуму 1 грудня 1991 року визнала незалежність України. Вже в березні наступного року ми встановили дипломатичні відносини, а у вересні 1993 року в найпрестижнішому районі, де розташована основна частина дипломатичних представництв, акредитованих у Гавані, було відкрито українське посольство.

Регулярно відбувалися візити між двома країнами як на президентському, так і на міністерському рівні. Договірно-правова база двосторонніх відносин охоплювала понад 60 угод, що забезпечували правове поле для розбудови широкого спектру співробітництва на всіх рівнях. Ми успішно співпрацювали в економічній сфері: продовольчій галузі, енергетиці та машинобудуванні. Спираючись на міцні традиції співробітництва у сфері освіти ще з радянських часів, виділяли стипендії для післядипломного навчання для кубинців із вищою освітою.

Ну й, звісно ж, усім добре відома програма лікування й оздоровлення дітей із України, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи. За майже 21 рік курс реабілітації в кубинському лікувально-оздоровчому центрі «Тарара» пройшли понад 24 тисячі пацієнтів, кожен п’ятий — із важкими онкологічними, імунними, ортопедичними та системними захворюваннями. Загалом Куба витратила на цю програму близько 500 млн дол. Тоді практично кожна кубинська родина знала про українських дітей.

Окрім того, група кубинських медиків постійно працювала в Дитячому санаторно-оздоровчому центрі «Дружба» в місті Євпаторія, надаючи послуги з медичної реабілітації пацієнтам, постраждалим унаслідок аварії на ЧАЕС.

Війна як Рубікон

Проте російська військова агресія у лютому 2014 року розділила наші відносини на «до» та «після». На жаль, Куба прийняла позицію РФ , проголосувавши проти проєкту резолюції «Територіальна цілісність України» у березні 2014-го й до 2022 року послідовно голосуючи проти всіх українських резолюцій ООН.

І це, до речі, парадоксально — як по суті капіталістична Росія зуміла «продати» себе «соціалістичному тріо» Латинської Америки (Кубі, Венесуелі, Нікарагуа), граючи на «антиколоніальних струнах» і «фантомних сентиментах» до колишнього СРСР, водночас маючи доволі обмежені можливості конкурувати за вплив у регіоні як зі США, так і з Китаєм. Лише одна цифра як аргумент: за даними МВФ, 2021 року, ще до виснаження російських ресурсів унаслідок повномасштабного вторгнення в Україну, двостороння торгівля РФ із країнами Латинської Америки та Карибського басейну становила лише 10,8 млрд дол. проти 350,9 млрд дол. у торгівлі з регіоном КНР і 796,6 млрд дол. у торгівлі зі США.

Певне світло в кінці тунелю з’явилося 2022 року, коли Гавана тричі утрималася під час голосувань резолюцій у межах 11-ї Надзвичайної спеціальної сесії Генасамблеї ООН, а в лютому 2023 року зробила це вчетверте.

Наше посольство в Гавані щосили намагалося використати цю можливість, аби «перетягнути» Кубу принаймні в табір стабільно нейтральних держав. Проте велика геополітика знову взяла гору. На початку березня 2023 року з робочим візитом — для «координації питань у сфері безпеки» — Кубу відвідав секретар Радбезу РФ Ніколай Патрушев , який провів переговори з кубинським президентом та керівництвом силового блоку держави. Цей візит не супроводжувався традиційним координованим «медійним підігрівом» у офіційних ЗМІ з використанням широкого діапазону епітетів щодо «традиційної міцної дружби» між Кубою та РФ і постійним проведенням історичних паралелей. В офіційному кубинському медіапросторі (а іншого на Кубі просто немає) з’явилася лише дозована та суха інформація.

Але відтоді Куба за дивним збігом обставин фактично «пішла на друге коло» посилення своєї проросійської позиції, інтенсифікації двосторонніх контактів із РФ як на політичному, так і, що особливо прикметно, на військово-безпековому треку.

На поверхні це втілилося в кардинальній зміні риторики в офіційному медіапросторі. Якщо до березня 2023 року Гавана намагалася, принаймні зовні, дотримуватися більш-менш неупередженого підходу, то після зазначеного візиту можна було спостерігати різку зміну риторики та фактично цілковите повторення російських наративів: «обстріл мирного населення з боку київського режиму», «державний переворот у Києві в лютому 2014 року», «спеціальна військова операція, спрямована на демілітаризацію та денацифікацію», «напади київського режиму на цивільне населення республік Донецька та Луганська» тощо.

Зрештою все це логічно дійшло до того, що в травні минулого року, перебуваючи з візитом у Москві, президент Куби Мігель Діас-Канель побажав РФ «повного успіху всіма способами, якими вона здійснює спеціальну військову операцію», а восени того ж року почали з’являтися перші повідомлення про кубинських найманців.

Сказати, що офіційна Гавана відмовчувалася щодо теми найманців, було б несправедливо. Ще у вересні 2023 року МЗС Куби оприлюднило заяву, в якій повідомлялося, що кубинська сторона виявила та працює над нейтралізацією та ліквідацією мережі торгівлі людьми, «яка діє з Росії» для залучення громадян Куби, «які проживають там, і навіть деяких, що проживають на Кубі, до складу збройних сил, які беруть участь у військових операціях в Україні». А в жовтні цього року зовнішньополітичне відомство оприлюднило нову заяву, в якій Гавана наголошувала, що не бере участі у «збройному конфлікті в Україні», а також «не має точної інформації щодо громадян Куби, які з власної ініціативи брали або беруть участь у збройних силах будь-якої сторони конфлікту».

Наразі важко вказати точну кількість цих найманців та місця їх вербування. Зокрема свідчення взятого в полон кубинця демонструють, що значна їх частина потрапила до російської армії внаслідок банального обману з боку російських вербувальників, які заманювали оголошеннями про пошук різноробочих у Росії з «гідною зарплатою».

Проте також боляче усвідомлювати, що зазначена російська пропаганда таки зробила свою чорну справу. Частина кубинської молоді справді пішла воювати проти України з ідейних міркувань, навіть не розуміючи, що це за війна. Що, зокрема, підтверджує свідчення іншого кубинського полоненого, який, за його словами, шукав гроші на квиток, аби приїхати до Москви та «явитися до будь-якого призовного центру».

Ба більше, крім проросійської пропаганди, важливим чинником стала ще й жахлива економічна криза , яку нині переживає Острів. Куба систематично страждає від катастрофічного дефіциту основних споживчих товарів, високої інфляції, погіршення врожаїв, щоденних відключень електроенергії (у провінції її немає тижнями).

Усе це, власне, й створює поживний ґрунт для вербування ворогом доведених до відчаю людей, певна частина з яких за кілька тисяч доларів (зазвичай у медіа фігурує цифра у 2 тис. дол.) та обіцянок щодо набуття російського громадянства готові стати співучасниками злочину агресії.

Боротьба за кубинські серця

Усе ж таки хотілося б особливо наголосити, що в усій цій кубинській темі вкрай важливо розділяти офіційну позицію держави та кубинський народ. І міністр Сибіга справедливо зауважив, що наш голос не спрямований проти кубинського народу — ми поважаємо його право жити в процвітанні.

Власне, діючи за цим принципом і розуміючи, що ворог на повну потужність використовуватиме важке життя на Кубі для вербування якомога більшої кількості громадян цієї держави, українська дипмісія зосередила максимальну увагу на здійсненні саме «м’якої дипломатії», намагаючись виступати своєрідними селінджерівськими «ловцями у житі».

Фактично вперше з часів існування нашої дипмісії на Кубі розпочалася системна робота з українською громадою. На регулярній основі відбувалися тематичні вечори української музики, традиційної української кухні, гуртки української літератури та музики, показ тематичних фільмів. Така тактика виявилася доволі дієвою в просуванні українських наративів з огляду на добру інтегрованість кубинських українців у місцеве суспільство.

Крім того, вперше було налагоджено контакти з представництвом Константинопольського патріархату в Гавані, з яким спільно проводяться молебні та панахиди за участю української громади, громадян Куби, дипкорпусу, а також спільні заходи для кубинських дітей-сиріт і дітей з інвалідністю.

Також наша дипмісія вперше почала активно використовувати можливості дружніх посольств, акредитованих у Гавані, для просування українського контенту. Це спільні демонстрації для кубинців українських фільмів, фотовиставок, музичні, спортивні та кулінарні проєкти, інші гуманітарні акції.

Крім спільних акцій із країнами-партнерами, вперше з часу заснування посольства регулярно здійснюються й самостійні гуманітарні акції серед громадян Куби, зокрема взято шефство над будинком для людей похилого віку та осіб з інвалідністю «Вифлеєм».

І цей список можна продовжувати.

Звісно, кожен народ — особливий. Але прості кубинці — це справді унікальні люди. Незважаючи на жахливі соціально-побутові умови, вони встають із посмішкою, насолоджуються горнятком міцної кави «кортадо» та йдуть працювати, не очікуючи виграшу в «лото мільйон». Щодня на вулицях можна побачити жінок, які йдуть на роботу з живою квіткою гібіскуса у волоссі. Це все щиро, відкрито й не напоказ.

Зрештою, не забуваймо, що багато українців мають кубинську кров, бо кубинці віддавали не лише свою любов, а й у буквальному сенсі свою кров, коли їхні лікарі витягували наших «чорнобильських» дітей із того світу.

А тому вкрай важливо саме зараз не відгороджуватися від Куби та кубинців (бо це призведе лише до ще більшої кількості найманців з Острова в російській армії), а й далі активно працювати з ними, намагатися достукатися до кубинських сердець.

А загалом досвід роботи посольства на Кубі демонструє, що створення повноцінної зовнішньополітичної стратегії щодо недружніх до нас країн є вкрай актуальною темою. І створення в нашому МЗС Управління недружніх країн є, вочевидь, правильним кроком, який давно назрів.

Тепер залишилося форму наповнити повноцінним змістом: виробленням чіткого зовнішньополітичного курсу щодо недружніх держав з урахуванням особливості кожної з них, ефективної економічної дипломатії та, звісно ж, добре продуманої гуманітарної політики, тієї самої «м’якої дипломатії», підкріпленої не лише ентузіазмом, а й належним фінансуванням.

Адже досвід успішного системного підходу Заходу під час холодної війни у боротьбі з радянським блоком наочно демонструє, що правильно й системно побудована стратегія «мостів» до сердець простих людей в обхід офіційної влади є набагато ефективнішою, ніж побудова «стін» та спрощений «чорно-білий» підхід у зовнішній політиці.

Політика