Фіксувати, а не скаржитися: як учителі у Британії обмінюються спостереженнями про учнів і що це змінює

16 листопада 2025 р. 17:26

16 листопада 2025 р. 17:26

У школі з дитиною працює багато дорослих — учителів, вихователів, психологів та інших фахівців. Кожен із них бачить її лише протягом години на уроці. Тому часто для розуміння її поведінки або успішності бракує контексту: що відбувається вдома? що змінилося в житті дитини останнім часом? які тривожні сигнали стають помітними? Якби всі дорослі, які працюють із дитиною, могли скласти разом свої спостереження — це однозначно пішло б їй на користь. У британській системі освіти я побачила, як школа може організувати таку систему взаємодії. У цьому тексті — мій досвід того, як працює така система і що може стати в пригоді українським школам.

Коли я працювала вчителькою в українських школах, мала одну звичку, яка мені реально псувала життя. Я емоційна людина. І після кожного уроку мене просто розпирало: хотілося комусь розповісти, що на ньому сталося. Вийшов класний урок чи ми з дітьми щось таке глибоке прожили, «слабачок» раптом показав крутий прогрес чи трапилося щось погане між мною й учнем або між учнями: цим хотілося поділитись і «випустити пару». Перерви між уроками — 10–15 хвилин. Мене ще після попереднього не відпустило, а вже заходиш до нового класу. Звичка ж моя проявлялась у тому, що коли я бігла до вчительської міняти журнал, то могла зустріти першу-ліпшу «жертву» й вилити їй на голову скарги чи захват. Найбільше не щастило класним керівникам «того» учня. То хай, може, з батьками поговорить чи ще якось… «вирішить»? Хіба він / вона не має на кожну дитину спеціальної теки? Що мене зупиняло, то це погляди класних керівників — безнадія загнаних коней. А я просто кладу на їхні плечі ще одну цеглину чи вбиваю ще один цвях... Відверто кажучи, я сприймала ту звичку як власний непрофесіоналізм і намагалася втримати це всередині. Але це мені давалося важко, бо десь думала про те, що:

— Батькам потрібен ковток свіжого повітря, яким може бути навіть маленький прогрес їхньої дитини . Й окрім мене, його, може, ніхто не побачив і не побачить. Батьки — мої партнери, і я маю робити перший крок, адже змінити щось може тільки школа разом із сім’єю.

— Будь-який конфлікт із учнем може бути не тільки в мене, а й в іншого вчителя. Досвідченіший вчитель вже міг підібрати «ключик» і поділитися зі мною.

— Мої спостереження можуть бути не «лише здалось», а ланцюжком у тому, що відбувається з дитиною. Можна було б побачити ширшу картину, якщо збирати інформацію від усіх.

— За поведінкою дітей може стояти щось більше, про що знає лише той, хто має контакт із сім’єю: діагноз, тиск однолітків, сімейна драма.

— Я не хочу потім виправдовуватись і згадувати деталі, якщо конфлікт загостриться. Пам’ять втомлюється. А правда часто залежить від того, хто говорить останнім.

— Кожна дитина унікальна, і її історія пишеться щодня на моїх уроках , а не лише в грамотах і атестатах.

— Що не кажіть, а «навчання — це все про стосунки» (фраза мого британського начальника), які зшиваються з непомітних стороннім дрібниць.

— І, зрештою, хтось має зупинити того учня! Хто той «хтось»?

Робота учителем у британській освіті, наразі в коледжі, геть перевернула уявлення про мою слабкість. Виявляється, спостерігати та фіксувати — це не тільки перевага британського учителя, а й обов’язок. Учень приходить із червоними очима й тобі здалося, що це про наркотики, — ти маєш про це написати. Це не призведе ні до чого, але раптом інший працівник помітить те саме, й служба безпеки складе пазли. Але то вже не твоя справа. Учень не залишився після уроку на розмову? Відмовлявся виконувати інструкції на уроці? Проявляє неповагу? Залишив клас без дозволу? Має низьку відвідуваність твоїх уроків чи систематично запізнюється? Має проблему в сім’ї, про яку ти дізнався в розмові з батьками чи з учнем? І в тебе як у вчителя є «занепокоєння» стосовно його / її результатів екзаменів, стосунків з іншими чи атмосфери в класі? Ти маєш про це писати. І не щоб поскаржитись, а щоб захистити учня. І себе. І клас.

Твої нотатки бачать інші вчителі, група підтримки поведінки, група інтенсивної підтримки, служба безпеки закладу. Система сама шукає закономірності, визначає, що робити, кого підключити, до яких кроків вдатися. Але то інші люди за це отримують зарплату. А ти робиш добре свою справу.

«У Марійки тато з мамою в судовому конфлікті, не дозволяйте татові зустрічатись із дитиною, якщо раптом прийде на територію коледжу». Під цим повідомленням із десяток «Узяв до уваги» від інших співучасників процесу. «У Матвія вчора помер тато, будьте обережні, врахуйте це в роботі». «Учора дзвонила мамі Сергія, вона просила тримати в курсі щодо…». «Друг Артема вчинив спробу суїциду, Артем важко це переживає, врахуйте це в роботі». «Спілкувалась із Анютою, вона вважає, що в неї немає друзів. Організуйте роботу на уроці так, щоб вона їх знайшла». «У мене на уроці Оленка була нестримана…» — «У мене аналогічно. Я з нею поспілкуюсь…» Потік зауважень не йде суцільним чатом, а одразу відсортований за учнями. Ти можеш прочитати тоді, коли є час.

Усі ці короткі звіти, спостереження разом із позитивними відгуками автоматично зберігаються в профілі дитини. Там само зберігається інформація про ментальні стани, діагнози дітей, а також додаткові навчальні потреби. Вони відкриті для ВСІХ працівників закладу, бо це питання безпеки дитини. Кожен працівник, навіть той, який не був учасником повідомлення, може прочитати весь «послужний список» учня.

За цими звітами ти бачиш не тільки дітей. Ти бачиш, як виглядає реальна командна робота вчителів і фахівців із підтримки . Хтось телефонує батькам і ділиться результатами розмови. Хтось пише «листа занепокоєння» й викладає в чат відповіді від батьків. Комусь вдалося поспілкуватися з дитиною і знайти її «точку болю». Хтось організовує допомогу сім’ї або закриває фінансові потреби учня.

Так розподіляються ресурси. Так народжується вдячність і повага до колег. Так зникають взаємні звинувачення, упередження й страх опинитися «сам на сам» із проблемою.

Іще легше з похвалою. Вона зберігається у профілі учня, а також автоматично надходить батькам. Маленька дія, але великий крок до стосунків довіри.

І тут хтось може сказати: «Та це й в Україні є». Я дедалі більше переконуюся: в Україні є все. Та водночас нічого немає. Але «є» — це коли така система становить 99% щоденної рутинної роботи закладу, а не працює на ентузіазмі окремих «одиноких героїв» і на особистих домовленостях. «Є» — це коли норма, а не «комусь пощастило з директором».

Іще один можливий аргумент проти того, що таке можливо в Україні, — «в нас такого не буде, бо треба гроші». Так, програмне забезпечення тут справді допомагає. Але можна почати й без грошей.

Наприклад:

• створіть Google-форму під кожен клас;
• додайте випадні списки учнів і працівників, поле для короткої нотатки, дати й час повідомлення збережуться автоматично;
• створіть QR-код на форму й вклейте його в класний журнал, щоб завжди був під рукою вчителів;
• організуйте хоча б класним керівникам доступ до відповідей (вони вже автоматично зібрані в таблицю й дають змогу аналізувати відповіді за фільтрами). Ще краще — займіть нарешті шкільного психолога аналітичною роботою.
• Якщо все перелічене знайоме, розробіть класифікацію повідомлень, аби легше їх аналізувати.

І нехай там тихо пишеться історія кожної дитини. Це вже привід для осмислених розмов із батьками, спосіб не «випускати пари» в учительській і можливість нарешті ухвалювати рішення не за допомогою інтуїції, а на основі реальних спостережень за конкретною дитиною.

А що ж емоції? Емоції абсорбує Chat GPT, який із моїх «а-а-а-а-а-а» робить охайне, офіційне, рівне повідомлення. І я нарешті можу просто видихнути й спати з легкістю на душі.

Така взаємодія вчителів — не про складні звіти. Це про щоденну звичку бути уважним і ділитися — не емоцією, а інформацією. Щоб учителі не залишалися наодинці з проблемами. Щоб батьки отримували зворотний зв’язок не тільки в критичних ситуаціях. Щоб кожна дитина мала навколо себе дорослих, які бачать трохи далі за свою ділянку. І діють не на рівні відчуттів, а осмислено разом.

Політика