Втрачене населення: «маленька смерть» і приховані можливості еміграції

22 листопада 2025 р. 08:54

22 листопада 2025 р. 08:54

Приблизно за півтора року спливе термін дії дозволів на проживання за програмою тимчасового захисту для українців у країнах ЄС. Близько шести мільйонів наших співгромадян постануть перед вибором — залишитися чи повернутися. Вже зараз можна сказати, що повернути вдасться далеко не всіх. Можливо, тих, хто повернеться, виявиться не так багато, як хотілося б. Та чи означає це, що для України ці люди — просто втрачений ресурс? Еміграція — це все-таки не смерть.

У кожному більш-менш помітному місті в південному регіоні Італії, крім обов’язкового пам’ятника полеглим воїнам — звичної частини міського пейзажу й у нас в Україні, й у Європі, — ви знайдете пам’ятник, сквер або хоча б пам’ятний знак емігрантам. Перш ніж стати країною імміграції, Італія у ХХ столітті пережила масштабний відтік населення, втративши через еміграцію до 30 мільйонів людей. Втрати були іноді цілком буквальними: в Італії досі відзначають Національний день пам’яті трудових мігрантів на честь італійських шахтарів, які загинули під час аварії на шахті Буа-дю-Казьє в Бельгії.

Приклад Італії — про те, що слово «втрата» не завжди є релевантним стосовно емігрантів. Більшою мірою це можливість. Не тільки індивідуальна — для того, хто виїхав «шукати кращої долі», — а й для рідної землі. Перше, що зазвичай говорять і пишуть в Італії про еміграцію, — це про її величезний внесок у повоєнну індустріалізацію країни й загалом у італійське «економічне диво». Еміграція виявилася настільки потужним ресурсом, що навіть стимулювалася державою, яка на той момент не могла забезпечити своє населення ні роботою, ні соціальними програмами. Зусилля держави були спрямовані головно на те, щоб емігранти не втрачали зв’язку з країною походження, не забували, хто вони й звідки. Зберігали родинні зв’язки. Мали широкі можливості для економічної взаємодії з тими, хто залишився вдома. Утворювали стійкі громади в місцях розселення. Ця політика «збереження італійської приналежності» відлунює донині — попри те, що Італія тепер більше приймає мігрантів, ніж віддає. Так, незважаючи на політичний тиск усередині країни та ззовні, Італія вперто зберігає «громадянство за правом крові» й не приймає «громадянства за правом ґрунту»: дитина, народжена в будь-якій точці планети, отримує італійське громадянство, якщо хоча б один із її батьків — італієць.

Нам це зрозуміти складно. Хоча на певному етапі українська трудова еміграція дуже нагадувала італійську. Велику роль у цій відмінності відіграло радянське ставлення до емігрантів — як до зрадників, ізгоїв, покидьків. Майже до самого кінця «великої країни» еміграція була свого роду «маленькою смертю» — людина начебто жива, але викреслена й стерта з життя тих, хто залишився.

Наступну хвилю міграції з України становили «заробітчани». В українському суспільстві до них ставилися здебільшого зневажливо, попри те, що їхній внесок в економіку був радше позитивним, аніж негативним. «Заробітчанин» у масовій свідомості залишався переважно представником соціального низу — невдахою, який не зумів «знайти собі місця», «реалізуватися», «не згодився там, де народився» й натомість «покотився» світом у гонитві за довгим доларом або вигідним заміжжям (до жінок суспільна думка особливо нещадна).

Повномасштабна війна не пом’якшила нашого ставлення до «тих, хто втік». Навпаки, повернула еміграції присмак зради. Він поширився не лише на тих, хто справді втік, — сховався від мобілізації, а й на всіх тих, хто сховався від воєнних негараздів — випав із загального воєнного контексту, з досвіду війни.

На цьому тлі питання повернення емігрантів в Україну здається водночас важливим і чужим. «Повернути населення» — раціональна вимога виживання повоєнної економіки. Та чи повернеться «населення» — залежатиме від рішення кожної окремої людини. Від її особистого вибору.

Це означає, що тим, хто все-таки сподівається на «повернення населення», слід робити дві різні речі водночас: шукати аргументи, аби переконати тих, кого можна переконати повернутися, а також способи використати тих, кого повернути так і не вдасться.

Точніше, почати доведеться навіть не з пошуку аргументів, а зі зниження градуса публічної дискусії. Це буде вельми непросто. Воєнна еміграція виявилася предметом досить складним для громадського обговорення. З одного боку, економісти сиплють песимістичними демографічними прогнозами, які стають апокаліптичними, якщо не вдасться повернути істотну кількість емігрантів. З іншого — лінія, що розділила українське суспільство в питанні еміграції, за роки війни перетворилася на геологічний розлам. Краї його й далі розходяться — кожна сторона вкорінюється у своїй реальності, зовсім не схожій на реальність протилежної сторони. Кожна сторона упевнюється в правильності власного рішення — й робить це то жорсткіше, що складніше їй далося це рішення.

Робота по обидва береги цього розламу буде різною, але однаково непростою. За тих, хто виїхав, Україні доведеться конкурувати з країнами-господарями. Це буде непросто з двох причин. Перша — найактивніша соціально й економічно частина емігрантів вже вкоренилася в нову реальність. Діти адаптувалися — їх не відрізниш від місцевих. І що важливіше — вони самі себе від місцевих уже не відрізняють. Потрібні дуже вагомі причини, щоб розірвати ці зв’язки — які далися дуже нелегко — й повторити цикл із переїздом, адаптацією, встановленням зв’язків у повоєнній країні. Яка за роки війни стала геть іншою. Можливо, досить-таки чужою.

Друга причина полягає в тому, що наша держава не тільки не вміє конкурувати за громадян, а й узагалі не вважає за потрібне навіть думати про них у такому контексті. У пострадянській державній свідомості громадянин належить державі просто за фактом народження та наявності відповідного паспорта. Наша влада радше запропонує європейським урядам вигнати з країн-господарів усіх українців, які приїхали після 24 лютого 2022 року, — повернути Україні «те, що їй належить», — аніж зробить вагомі пропозиції, аби ті повернулися добровільно.

Тут владу легко зрозуміти: політику «пряників» для емігрантів буде дуже складно пояснити тим, «хто не втік». Ці люди, які пережили воєнні негаразди, здебільшого будуть роздратовані витратами коштів і зусиль на повернення тих, хто виїхав. Це багатьом здаватиметься несправедливим. А коли йдеться про справедливість, розмова із серйозної стає по-справжньому болючою. Прагнення справедливості (чи радше сатисфакції) — пальне, на якому люди переживають цю війну. У багатьох із нас воно навіть сильніше, ніж прагнення мирного життя. Тому так складно — майже неможливо — поступитися справедливістю заради доцільності. Навіть коли йдеться про фізичне виживання.

Але просто викреслити, втратити кілька мільйонів своїх громадян — зокрема й молодих, економічно активних — марнотратство, якого Україна не може собі дозволити. Навіть залишаючись за кордоном, українці все ще можуть стати чинником, корисним для своєї країни, — як політична, економічна, культурна сила. Можуть, утім, і не стати — тоді в графі втрачених можливостей у нас з’явиться ще один жирний хрестик.

Економічна підтримка з боку закордонних українців — найочевидніша перевага. Кошти, які перераховували трудові мігранти в Україну до повномасштабного вторгнення, становили істотну частину вітчизняного ВВП. 2021 року, наприклад, «заробітчани» перерахували понад 15 мільярдів доларів. Після 24 лютого 2022 року потік приватних переказів в Україну з-за кордону не перервався й навіть не надто зменшився. Це не вирішальне вливання в економіку, але істотне, постійне й соціально значуще, оскільки ці гроші часто підтримують локальні бізнеси, домогосподарства й тих людей, для яких у нашому бюджеті завжди бракує коштів на соціальні виплати.

Емігранти традиційно становлять невеликий, але стабільний ринок збуту для вітчизняної продукції. Причому йдеться не лише про постійний асортимент «східноєвропейських магазинів» (остання хвиля українських мігрантів уже не називає їх «російськими»). «Купувати українське» задовго до війни перестало бути просто слоганом і для багатьох стало звичкою. Для тих, хто виїхав, як і раніше, залишається можливість купувати українське через онлайн-магазини. Й отримувати його з України, використовуючи український, знов-таки, поштовий сервіс. Судячи зі звітів, «Нова пошта» не прогадала, відкривши свої представництва в Європі. І майже не сумніваюся в тому, що основу її європейської клієнтури становлять саме українські мігранти. Одна з основних умов для збереження цього ринку — опір асиміляції. Традиційно від асиміляції захищає створення громад і земляцтв, культурних центрів і церковних парафій.

Але успішний економічний обмін між діаспорою та «великою землею» вимагатиме змін у вітчизняному законодавстві стосовно грошових переказів і оподаткування. Що в короткостроковій перспективі може здатися «недозволеною розкішшю».

Уроків про те, яку роль діаспора може відігравати в політиці, безліч. Ізраїльська діаспора в США. Російські агенти впливу під прикриттям культурних центрів і православних громад. І навіть наша українська діаспора в Канаді, яка в найчорніший період Голодомору доносила світові правду про те, що відбувалося в Україні. Навіть проживши кілька років у іншій країні, більшість наших співвітчизників уже достатньо володіє місцевими мовами, розуміє культуру, обросла соціальними зв’язками — все це дає змогу впливати на думки місцевого населення (вони ж — виборці), адаптувати важливі для України меседжі про Україну, про нашу війну, про нашого противника.

Основна складність — зрозуміти, що це нам потрібно. Ми надміру звикли жити на «глобусі України», не надто цікавлячись тим, що відбувається в решті світу. А коли в нас трапляється війна, з подивом (і образою) виявляємо, що нас «не чують», підтримують недостатньо й не так, як нам хотілося б. Еміграція зміцнює зв’язки із зовнішнім світом. Звісно, якщо емігранти не «помирають» для своєї батьківщини, перетинаючи кордон.

Але мати справу з емігрантами буде непросто для влади. Зберігаючи українське громадянство, вони залишаються виборцями, на яких не діє стандартний набір обіцянок (і маніпуляцій), складений і адаптований під виборця в Україні. Раніше це не здавалося великою проблемою — кількість і активність виборців за кордоном завжди недооцінювали. Проте кілька мільйонів емігрантів можуть мати значний вплив на вибори. Працювати з цією частиною електорату буде зовсім не просто — вони не живуть «Єдиними новинами» й судять про події в рідній країні трохи інакше, ніж ті, хто перебуває всередині. Це може здатися, знов-таки, несправедливим — залишати право голосу за тими, хто «не тут».

Але ця «зовнішня» частина українців, розподілена по планеті, може зіграти істотну роль у збереженні цінностей та ідеалів — національних і демократичних — які можуть потьмяніти й похитнутися на тлі повоєнних політичних, економічних і просто людських драм. Хто пам’ятає українців, які з ентузіазмом приїжджали з-за кордону «відновлювати Україну» на початку 90-х, не дасть збрехати: діаспора може виглядати смішно й наївно у своїй архаїчній самовпевненості. Але це надійний архів — свого роду бекап, — із якого можна відновити багато чого (хоч і не все) в разі пошкодження й перезавантаження системи. Як приклад можна навести Українську греко-католицьку церкву, яка була загнана в катакомби, пережила фізичне знищення й повне структурне руйнування в радянський період, стала заручницею у заграваннях Ватикана з Москвою, проте вижила в еміграції, не розчинилася. І щойно стало можливо, повернулася в Україну, відновилася й примножилася.

Еміграція за правильної експлуатації — це людський резерв. Люди, готові брати участь у житті своєї батьківщини — навіть якщо вирішили покинути її, — як і раніше, її люблять, ностальгують, відчувають ірраціональні напади провини й бажання щось виправити й чимось допомогти. Наступне покоління українців — і «внутрішніх», і «зовнішніх» — не відчуватиме поділу на «тих, хто виїхав» і «тих, хто залишився» так гостро, як відчуваємо ми. Це не їхній вибір. Не їхня травма. Вони зможуть спілкуватися, обмінюватися, приїжджати й залишатися назавжди — колись, у мирному майбутньому. Тільки якщо ми зараз зуміємо зберегти зв’язки, навести мости поверх наших травм і розламів.

Політика