Махнономіка міндічів — неминучий наслідок відсутності раціональної економічної моделі

25 листопада 2025 р. 17:09

25 листопада 2025 р. 17:09

Політичне протистояння в Україні довгий час відбувалося на базі желеподібної електоральної маси, яка протягом досить нетривалих політичних циклів могла голосувати за політиків із протилежними політичними програмами. Ба більше, деякі з таких кандидатів і політиками не були, а лише шукачами влади як наркотика та джерела корупційних рентних доходів.

Один із найбільших парадоксів української політики напередодні повномасштабної війни — чому Порошенко не став українським Пак Чон Хі . Мова, звісно, про економічну політику.

Як і Порошенко, Пак Чон Хі прийшов до влади після майданної активності населення, хоча нічого спільного Пак, як і Порошенко, з активістами вуличних протестів не мав. У зовнішній політиці він також спирався на міцного стратегічного союзника — США. Але на цьому схожість закінчується.

У гармонійному політичному розвитку державна ідеологія (можна назвати більш ліберально — проєкт розвитку, система цінностей) має відповідати економічній політиці. В іншому разі це блеф, камуфляж, маска венеційського карнавалу, за допомогою якої політики дурять своїх виборців.

Такою моделлю розвитку у Пак Чон Хі стала теорія опори на власні сили, або чучхесон (не плутати з північнокорейським чучхе). У тій таки зовнішній політиці Пак Чон Хі не обмежувався тісною співпрацею із США, а знайшов технологічного донора з числа вестернізованих країн. Таким донором для Південної Кореї стала Японія.

Отже, на тлі консервативної ідеології в Україні мала би з’явитися схожа, симетрична, економічна модель розвитку, спрямована на розумний протекціонізм, реіндустріалізацію, розвиток технічної освіти, науки, виробничих інновацій, захист внутрішнього ринку та підтримку складного експорту з високим рівнем доданої вартості.

Натомість за часів Порошенка ніякої політики «опори на власні сили» започатковано не було. Навпаки, були розгорнуті численні програми співробітництва з МВФ (яких Південна Корея, до речі, майже не використовувала), а економіка пішла шляхом максимального розкриття — допуск на внутрішній ринок імпорту за максимальною товарною лінійкою, деіндустріалізація замість нової промислової політики, знищення технічної освіти та втрата технологічних компетенцій. Загалом відбулося системне падіння складності української економіки та рівня доданої вартості у структурі експорту.

Когнітивний дисонанс у структурі українського простору сенсів полягав у досить кумедному поєднанні грантових лібералів з «портретом Бандери на лівій груді» та промисловців на кшталт Порошенка, які використовували економічні моделі МВФ, що вели до втрати промислового потенціалу країни.

Якщо ви думаєте, що після 2019 року щось змінилося, то ви не помиляєтеся лише у контексті того, що зміни, які відбулися, лише посилили ці протиріччя. Прихильники квазіліберальних моделей стали ще більшими прихильниками Степана Андрійовича (який, до речі, належав до апологетів економічного націоналізму, а не лібертаріанства Хаєка), а консервативні політики стали ще більш залежними від зовнішніх наративів стосовно формування економічних моделей розвитку (ще більше ліберального «хардкору», ще більше МВФ).

Сто років тому у нас уже відбувалися схожі процеси. Звісно, тоді не було МВФ, але були схожі українські політики, які страждали від дисоціативного розладу політичної ідентичності.

Якщо проаналізувати етапність національно-визвольного проєкту в Україні у 1917–1921 роках, то можна виокремити кілька стадій його розвитку.

Перший етап — початок реконструкції постімперських структур, що пронизують уже сформований кластер української економіки і впливають на профіль нових продуктивних сил суспільства.

Потім запуск проєкту Національної реконкісти та ресентименту. Не досягнувши успіху в малому, не вирішивши базових питань подальшого розвитку (до яких зарахуємо ставлення суспільства до ключових активів і формування системи перерозподілу національного доходу), здійснюються спроби реалізувати одразу мегапроєкти на кшталт кордонів «від Сяну до Дону».

На другому етапі запускаються процеси деконструкції постімперської кристалічної решітки колишніх продуктивних сил. Оскільки ці силові поля пронизують саме тіло продуктивних сил, то запуск подібних трансформацій дуже швидко переростає в автоімунний саморуйнівний процес.

Тобто замість консолідації внутрішніх сил суспільства задля побудови національного проєкту-кластеру відбувалася його деконструкція, руйнація.

Далі внаслідок невдач другого етапу дуже швидко відбувся перехід до авторитарної моделі розвитку, коли військові та квазівійськові (колишні цивільні, які стали військовими і зробили ставку на воєнну політичну естетику) спробували взяти владу в свої руки.

Фінальною стадією стала «отаманщина», чи «авторитарний анархізм», — химерний антипод демократичного центризму.

Зараз у нас дуже популярна думка, що в ті часи для успіху національного проєкту не вистачило якоїсь дрібниці: Центральна Рада не змогла використати потенціал українізованих частин на південно-західному фронті, внаслідок чого під Крутами не вдалося зупинити наступ більшовиків, або не оголосили загальної мобілізації тощо.

Насправді проблема тоді мала системний характер, а тренд до поразки виник на стику між першою і другою фазами.

Постімперська реконструкція мала трансформуватися в загальнонародний республіканський проєкт розвитку, який об'єднав би все суспільство.

Національний проєкт мав не лише дати відповідь на питання етнічного розвитку, а й розв’язати рівняння із двома невідомими: системою розподілу національного доходу та моделлю ставлення суспільства до базових активів.

Тобто нездатність запустити загальнонародний республіканський проєкт кластерного розвитку та звалювання в ірраціональність реконкісти та ресентименту і стали причинами тодішньої поразки. І ця поразка стала неминучою, діалектичною починаючи вже з другої стадії розвитку національного проєкту в ті роки.

Наші сьогоднішні проблеми теж є наслідком нездатності перейти від стадії амортизації колишнього потенціалу УРСР до побудови нового республіканського проєкту з новою моделлю розміщення та задіяння основних продуктивних сил.

Одна з причин — надто ласий шмат колишнього економічного потенціалу, ще не розпилений владними елітами під час початкового нагромадження капіталу.

Натомість на мікрорівні визрівають, як і сто років тому, руйнівні анархічні сили новітньої гайдамаччини. І цю модель анархоекономіки активно підтримує грантова частина політичного класу — заграє з нею та провокує до дій.

« Махно кожному дозволяє взяти по одній парі всього, скільки потрібно, щоб носити на собі. А хто більше візьме, то всіх розстрілює…».

Це свого роду «махнономіка на засадах МВФ» — дивний гібрид українських реалій ХХІ століття, коли прихильники ліберальної махнономіки одночасно є і поціновувачами програм співробітництва з Міжнародним валютним фондом.

Довгі роки ми відчайдушно сперечалися, яка модель економіки формується в Україні, і, як правило, йшлося про два основні типи політико-економічних систем: сильну державу (формат квазідержавного капіталізму) чи державу — «нічного сторожа». Постійні гойдалки між своєрідним етатизмом і мінархізмом.

По суті, в Україні поки що ніхто не спробував реалізувати третій базовий концепт розвитку: державу як девелопера економіки та соціальної системи .

Що, втім, і не дивно, враховуючи, що для цього потрібні глибока історична перспектива і наступність рішень влади протягом цілої низки політичних циклів.

Та як часто буває, якщо правлячі еліти періодично плутаються в концепціях розвитку, модель економіки формується самостійно, під впливом об'єктивних економічних процесів .

Ернст Мах, філософ-позитивіст, свого часу висунув цікаву теорію, відповідно до якої факт людської свідомості, чи внутрішнє «я» індивіда, зовсім не божественна іскра, а лише гіпотеза, яка спрощує для мозку розумовий процес.

Модель махнономіки — це також своєрідна гіпотеза, яка дає можливість нашій економіці виживати в умовах перманентних циклічних криз, політичної нестабільності, геополітичних тектонічних зрушень, монополізму та засилля олігархів. А також у чіпких обіймах регулятивних щупалець держави.

Гіпотеза анархокапіталізму необхідна нам для того, щоб пояснити когнітивний дисонанс у вигляді повнолюдних київських ресторанів або потоку автомобілів преміум-класу на столичних дорогах. Це приблизно такий же когнітивний дисонанс, який виникав у жителів Січеслава під час подій 1917–1920 років, коли вони бачили махновський обоз із персонажами, одягненими в опереткові кафтани, розшиті золотим позументом, та єнотові шуби. Одягалися махновці барвисто та з любов'ю до життя. Майже так, як і нині верхній «міндіч-дециль» нашого суспільства обирає собі елітні автомобілі та персональний тюнінг.

Як і чому в Україні сформувалася махнономіка як стихійна форма організації глибинної економіки та які глобальні наслідки чекають на країну у зв'язку з цим?

Махнономіка — це система, коли частина суспільства багатіє, але держава бідніє, а офіційні закони не працюють.

Махнономіка, або економіка «дрібних крамарів», також розквітає у секторі послуг і торгівлі на тлі відносно міцної гривні. Але параметри махнокапіталізму не підходять для країни з 10 мільйонами пенсіонерів, як в Україні. З подібною політико-економічною моделлю не можна не те що розширювати базову інфраструктуру, але навіть відтворювати її на рівні лінійного зносу основних засобів.

Тут напрошується вже аналогія не тільки з дорогими машинами на розбитих дорогах, а й із новими житловими масивами, що стоять на прогнилій інфраструктурі, і з вічними пробками на київських мостах, що задихаються. І з «махнокапіталістами», що подорожують своєю країною в іржавих вагонах.

Теорія ринкової гри говорить про те, що наш анархокапіталізм може успішно розвиватися за рахунок залишкового ресурсу економіки, який поки що можна амортизувати.

Тут можна згадати слова одного з провідних економістів світу Нуріеля Рубіні, який заявив: «Будь-яка економічна модель, яка належним чином не вирішує проблеми нерівності, зрештою зіткнеться з кризою легітимності».

Під час війни модель махнокапіталізму в умовах руйнації правової системи та негативної трансформації державних інститутів дуже швидко може перерости в «економіку гайдамаків», а отже, вона потребує термінової адаптації під потреби посткапіталістичної реальності, яка, до речі, зараз формується в усьому світі.

«Теорія партизана» Карла Шмітта свідчить, що для існування суспільства потрібен образ ворога. Якщо зовнішнього ворога здолати не під силу, то погляд суспільства повертається у бік внутрішнього ворога. Умовний «партизан», а в наших умовах людина, яка пройшла війну, — це, за висловом Шмітта, «симетричний ворог» старої системи управління, який за рахунок свого нового соціального статусу суттєво збільшує силу власних індивідуальних рішень, зокрема й у частині руйнації та спротиву старим правилам.

Такі «партизани» можуть стати легкою здобиччю зовнішніх сил маніпулювання, які спрямують їхню енергію у помилкове русло тупикової соціальної еволюції.

Глобалізм лише роз’ятрить рани «партизана», але не вилікує їх. Глобалізм зацікавлений не у лікуванні «партизана», а в його утилізації. Наприклад, десь на просторах Африки в приватних військових компаніях.

Тому тільки запуск сильного республіканського консервативного проєкту може вилікувати суспільство та спрямувати ентропію його полум’я на… нагрівання води, тобто на зростання економіки. А отже, перетворити ентропію та хаос на творчий відбудовчий процес.

Політика