За відсутності Іншого

27 листопада 2025 р. 17:11

27 листопада 2025 р. 17:11

На четвертому році війни ми майже втратили можливість говорити одне з одним про те, що нам болить.

Нещодавно журналістка й правозахисниця, яка зараз очікує народження їхньої другої з чоловіком дитини, публічно розповіла про те, що її чоловіка «бусифікували». Це, безперечно, важкий досвід для всієї родини. Але цей досвід не викликав жодного співчуття в тих родинах, які добровільно та свідомо відпустили на фронт своїх близьких. Деякі — навічно. Журналістка стикнулася з досить жорсткою реакцією на свій заклик не принижувати гідності чоловіків лише з тієї причини, що вони не надто поспішали виконати свій конституційний обов’язок.

У конфлікті між тими, хто йде воювати з власної волі, й тими, кого притягнули силоміць , немає напівтонів або сірої зони «не все так однозначно». Все здається дуже однозначним. Та чи означає це, що біль людей, які, з погляду суспільної моралі, «не мають особливого права» скаржитися на державу, бо самі не надто прагнули віддати цій державі належне, є несправжнім?

Війна завдає болю тисячею різних способів. І ніхто не знає, як його вгамувати, — ні «морально праві», ні «морально неправі». Немає куди бігти по розраду й полегшення. До кого звертатися з проханням хоча б вислухати? Нехай не погодитися, але почути — зі співчуттям і без осуду.

У психоаналізі Жака Лакана є концепція Великого Іншого — уявної інстанції, яка уособлює писані й неписані правила, за якими існує світ. Першим знайомством людини з Великим Іншим є досвід взаємодії з батьками, які в очах немовляти виглядають всемогутніми й беззаперечними. У міру дорослішання й ускладнення суспільства ідея Великого Іншого проєктується на різні спільноти, керівництво, інституції (наприклад, суд), до яких можна апелювати в пошуках захисту, заспокоєння, моральної сатисфакції, справедливості. Ми звикли думати, що завжди є хтось або щось, до кого можна звернутися зі скаргою на свій біль.

Траєкторія катастрофи привела усіх нас у точку, з якої дуже добре видно моральну порожнечу сучасного світу. Ніде немає тієї сили, яка була б здатна дати відсіч російській агресії, до зубів озброєній брехнею, нафтою та ядерною бомбою. Ми не маємо певності, що буде суд і покарання кривдників за скоєні злочини. Значно реальнішим нині видається сценарій покарання жертви — країни, яка насмілилася чинити опір силі, що переважала її в рази.

Українцям довелося прийняти гірку правду: справедливість не гарантована, навіть якщо боротися за неї щосили. Вона не гарантована навіть тоді, коли правда на нашому боці, а всі свідчення злочинів агресії ретельно зібрані й задокументовані. «Великий Інший» у вигляді ООН, НАТО, Заходу, глобального поліцейського, міжнародного права виявляється дуже схожим на переляканого батька, який під прискіпливим поглядом підлітка, що подорослішав, намагається вдавати із себе когось, ким він вочевидь не є — більш рішучого, дієвого, спроможного. Україні дедалі важче свідчити про свій біль, бо світ, здається, загубив знеболювальні.

Віра у справедливий світ — це не що інше, як хитрість психіки. Вона дає змогу пояснювати кожен жахливий злочин, який неможливо осягнути як частину свого, нормального життя, певними розумними причинами. Хлопця жорстоко побили, бо він сам спровокував конфлікт. Жінку зґвалтували, бо її відвертий одяг сигналізував усім навколо про сексуальну доступність. Росія атакувала Україну, бо печеніги й половці (закреслено). Звинувачення жертви відбувається майже автоматично, бо лише в такому разі можна почуватися у безпеці посеред божевілля: з тими, хто поводиться резонно й правильно, нічого поганого статися не може. Бо світ влаштований розумно й справедливо. Якщо діяти за правилами, моральними приписами, заповідями, Будапештським меморандумом, усе буде гаразд.

Або не буде.

Громадянам України віра у справедливий світ як спосіб побутового психічного захисту більше не доступна. Це розкіш для мирних часів і мирних країн, із якими «нічого поганого не стається, бо вони цього нічим не заслужили».

Нам довелося побачити реальність без захисних окулярів і встояти. Принаймні ми стоїмо станом на зараз.

Така стійкість значною мірою є похідною від безвиході. Нам нема куди відступати. Неможливо «віддати менше, аби зберегти більше» — такого сценарію ворог нам не залишає, хоча стратегічні партнери вперто плекають ілюзію досяжного компромісу. Ніхто з українців не зроблений із металу, лише з плоті й крові. Ми стійкі, бо затиснуті в екзистенційному куті. Але не тільки тому.

Кожен з нас має власні, внутрішні причини триматися — попри крах звичного світу, девальвацію ілюзій і сподівань, попри втрати, страх і безнадію. І ці причини значно міцніші за поверхові уявлення про «правильне» й «належне», бо вони народжені з болем. Їх неможливо спростувати, бо вони справжні.

Іще одна запорука людської стійкості у жахливі часи — це взаємна підтримка, можливість просити й надавати допомогу «між своїми». І тут варто повернутися до сповіді дружини «бусифікованого» чоловіка, з якої почався цей текст. Чи свідчить ця історія про те, що українське суспільство — принаймні та його частина, яка декларує себе через соціальні мережі, — повністю вичерпало ресурс емпатії та співчуття?

Будьмо відверті, Facebook ніколи не був толерантним і нічиїм сльозам не вірив. Рідні воїнів, які воюють четвертий рік поспіль без жодних прийнятних варіантів повернутися додому в осяжній перспективі, скаржаться на те саме — суспільство (у вигляді соцмереж, але не тільки) є безжальним до їхніх страждань. Немає емпатії. Мало хто здатен зрозуміти або хоча б уважно вислухати. Хіба що казенне шанування — тією ж мірою пафосне, якою й нещире. Чують здебільшого ті, хто проходить крізь те саме пекло.

Емпатія — це здатність відчути переживання іншої істоти, ніби свої власні. Вона виникає в ситуації, коли активуються дзеркальні нейрони — тобто коли ми у внутрішньому світі співрозмовника можемо побачити, як у дзеркалі, відлуння самих себе. Дружині добровольця дуже важко побачити себе в переживаннях дружини «ухилянта», вони обертаються в різних психологічних всесвітах. Так само обмежені можливості взаємного впізнавання між тими, хто поїхав, і тими, хто лишився. Між тими, хто втратив усе, й тими, хто ще сподівається вціліти. І так далі. Війна розбила життя на тисячі осколків, кожен з яких ранить по-своєму.

Коли нам самим болить, важко заглиблюватися у відтінки чужого болю. Але правда й те, що спільне страждання робить раніше незнайомих людей справді близькими, майже рідними, здатними зрозуміти одне одного з пів слова або зовсім без слів. І в цих нових колах взаєморозуміння та взаємопідтримки люди так чи інакше черпають силу жити далі. Десь уже зараз закарбовуються практики взаємної опори — групи підтримки, волонтерські спільноти, ініціативи самодопомоги, де люди стають «Великим Іншим» одне для одного.

Чим ця фрагментація суспільства за бульбашками болю обернеться після війни? Хтозна. Можливо, внутрішньою війною всіх проти всіх. Якщо люди ще матимуть сили воювати. Можливо, з цього проросте нова спільність — усвідомлена, проговорена, пропрацьована, прожита. Немає гарантій цього, але є шанс, який ми вже зараз ліпимо зі своїх приватних кіл підтримки. Про це, так чи інакше, нам доведеться думати після.

Зараз треба думати, як не впасти — за кого триматися й кого тримати, щоби прожити ще один день і зробити ще один крок до омріяного мирного майбутнього. Це єдиний доступний нам сценарій — за відсутності іншого.

Політика