Жадібність, нерішучість, політична інертність: чому Росії вдалося знищити українське козацтво

05 грудня 2025 р. 12:14

05 грудня 2025 р. 12:14

В листопаді 1764 року російська імператриця Катерина II ліквідувала посаду гетьмана в Українській козацькій державі. Проте окрім Гетьманщини українські козаки утворили ще кілька державних утворень із різним ступенем суверенітету та організаційним рівнем. Фокус розповідає про вікове протистояння волелюбності та тоталітаризму.

Козацька держава продовжувала існувати навіть без свого ватажка, хоча саму посаду гетьмана імперська влада ще до указу Катерини вже двічі ліквідовувала упродовж XVIII століття. Але козацький устрій продовжував функціонувати всупереч усім обставинам, а гетьманська влада постійно відновлювалася. Також продовжувала існувати Київська Православна церква, яка в суспільному житті на той момент відігравала вагому роль, а на людське повсякдення впливала не менше, ніж військово-політична влада гетьмана. Тож 1764 рік не став кінцем існування козацтва як такого.

Слобідська Україна

Ще у 1638 році запорізькі козаки після розгрому їх повстання проти Речі Посполитої перейшли московський кордон та отримали дозвіл від місцевого царя на освоєння степових земель, що знаходилися на московському прикордонні зі сторони Кримського ханства. Це були території сучасних Сумської та Харківської областей, а також суміжних територій сучасної Російської Федерації.

Фактично московська влада вирішила повторити історію самої Запорізької Січі в мініатюрі. Ще з середини XVI століття там проживали різного роду "уходники" – люди, які шукали щастя на вільних, але небезпечних землях якомога далі від царської влади та кріпосного права, яке набувало усе жорстокіших форм.

Тепер до них долучилися організовані козаки, які принесли сюди свою суспільну структуру. Тут було засновано чотири козацькі полки, де діяли козацькі вольності. Полки функціонували окремо один від одного й лише формально підпорядковувалися царській владі в особі Білгородського воєводи. У кінці XVII століття було засновано п’ятий — Ізюмський полк, до якого увійшли землі сучасної Луганщини.

Основним завданням місцевих козаків було просто жити на цих землях, таким чином прикриваючи собою прикордоння. Ці полки ніколи не входили до складу Гетьманщини, хоча Богдан Хмельницький порушував питання їхньої юрисдикції перед московським царем.

Історія слобідських полків – це розповідь про свободу без надмірних пристрастей. Вони не зазнали усієї величі козацької слави Війська Запорізького, але й трагедія періоду «Руїни» їх теж оминула. Скасовані вони були теж без особливого драматизму імперською владою наступного року після скасування Гетьманства на Лівобережжі. Полкова старшина, яка стала за понад півтора століття спадкового управління справжньою місцевою аристократією була зарахована до російського дворянства, а доля звичайних козаків була схожою з долею козаків Лівобережжя та Запорізької Січі, про що йтиметься нижче.

Запорізька Січ

Запорожці на чолі з Костем Гордієнком заснували Січ неподалік Олешок на землях, підвладних Кримському хану. Лютий ворог імперії Кость Гордієнко не припускав навіть думки щодо повернення назад під владу царя Петра, що так жорстоко обійшовся з його побратимами. Проте йшли роки; позиції самого Гордієнка на Січі де була дуже висока «плинність кадрів» слабшали. У самій імперії кілька разів змінилася влада. На Лівобережжі відновили гетьманство, а життя під владою Кримського хана було не найсолодшим.

Коли у 1733 році хан хотів залучити козаків для походу на Кавказ, то запорожці порушили питання повернення до Російської імперії, яку вони щиро вважали «рідною православною державою». Наступного року перехід здійснився. Імператриця Анна надала їм грамоту, а самі козаки уклали з російськими представниками Лубенську угоду.

Нову Січ було збудовано в місці де річка Підпільна впадає у Дніпро, формуючи таким чином своєрідний півострів, що ускладнює штурм фортеці. Землі запорожців простягнулися від Побужжя до Приазов’я. Загалом на землях Війська Запорізького проживало до ста тисяч людей, при тому, що самих запорожців налічувалося 10-12 тисяч.

Запорожці залучалися імперією до двох російсько-турецьких воєн та оборони кордонів від тих же татарських орд. Це було дуже зручне військо – відносно дешеве в утриманні, при цьому забезпечувало високий рівень організації та боєздатності.

Але перемога в російсько-турецькій війні 1768-774 років зіграла злий жарт із запорожцями. Вони здійснили вагомий вклад у перемогу, проте після відсунення кордонів далі на захід та південь (Кримське ханство, зокрема, було окуповане російськими військами) Запорізька Січ стала просто неактуальною для російських чиновників. Запорожці тепер займали землі вглиб від кордонів, які можна поділити між поміщиками або ж заселити колоністами із лояльних країн.

Так влітку 1775 року було вирішено ліквідувати Запорізьку Січ. При цьому укладену у 1734 році угоду було визнано юридично нікчемною. Запорожців звинуватили у важкій провині перед імперією – «зраду» 1709 року, яку як виявилося після сорока років вигідної імперії співпраці «відкупити неможливо».

Запорізьку старшину було ув’язнено. Особливо жорстоко покарали кошового отамана Петра Калнишевського, який до кінця віку був ув’язнений у малесенькій келії Соловецького монастиря. Цікавий факт – вже у XXI столітті він був канонізований як Українською, так і Російською Православними церквами.

Самі ж Запорожці розбрелися по усьому світу від території сучасної Сербії (Банатська Січ) до Кубані – нове прикордоння імперії. Найвідомішою стала Задунайська Січ, яка у 1828 році повторила долю Олешківської, перейшовши на сторону Російської імперії під час чергової війни з Османською імперією. Задунайські козаки поповнили ряди Кубанського козацтва, а це вже зовсім інша історія.

Лівобережна Гетьманщина

Навіть після такого нахабного скасування гетьманської влади Катерина II не наважувалася остаточно ліквідувати козацький устрій. Гетьманство її попередники уже скасовували. Вона навіть не стала вигадувати велосипед і запровадила замість гетьмана Другу малоросійську колегію, як це зробив ще Петро I після смерті гетьмана Івана Скоропадського. А от козацтво як таке до неї не наважувався скасувати жоден російський правитель.

Ситуація була непевна. Сама імператриця прийшла до влади в результаті палацового перевороту. В імперії вирували бунти – всюди з’являлися самозванці, які оголошували себе її покійним чоловіком Петром III. Що було б якби до якогось з цих бунтів приєдналися козаки? Що було б якби козаки організовано перейшли усім складом на сторону Османської імперії?

Тож Катерина вирішила провести дві «репетиції», ліквідувавши спочатку Слобідські полки й аж через десять років Запорізьку Січ. Ці дві акції пройшли аж занадто гладко, що безумовно додало російському уряду впевненості. Тож скільки ще б проіснувала Гетьманщина, якби запорожці або слободянці чинили опір? Можливо російська влада знову відновила б гетьманство? На жаль, історія не знає умовного способу.

Сімнадцять років малоросійська колегія на чолі з російським генералом Петром Рум’янцевим ретельно й поступово крок за кроком ліквідовувала усі атрибути суверенітету колишньої козацької держави. Було проведено реформу фінансової системи, яку було підв’язано до імперського центру. Секуляризовано церковні землі – Київську митрополію спочатку позбавили джерел самостійного фінансування, а потім знову ліквідували.

Найважливіший крок – асиміляція козацької старшини. Її поступово інтегрували у російське дворянство через шлюби й наділення землею за межами козацької держави. Козацькій старшині надавали дворянські титули й привілеї, а також владу і статус, якого вони не мали й не могли мати у більш демократичній Гетьманщині. Російська влада створила умови, за яких, козацькій старшині було вигідніше жити в імперії, ніж у власній державі. І вона продалася.

Коли все було готове у 1781 році було ліквідовано полково-сотенний адміністративний устрій, а землі колишньої Української козацької держави було розділено між трьома утвореними намісництвами без будь-якого особливого статусу так, ніби ніколи й не було тут ніякої козацької держави.

Навіть після цього малоросійська колегія продовжувала свою роботу ще п’ять років, поки імперська влада остаточно не переконалася, що їй нічого не загрожує.

Для селян та простих козаків, тобто більшості українського населення втрата державності перетворилася у втрату особистої свободи. У 1783 році указом імператриці на території імперії було скасовано останні права селян. Території України уже не мали жодних особливих прав (окрім щойно завойованих степів Причорномор’я), тож тут вводилося кріпацтво у найжорстокішій формі – залежних селян можна було продавати, нещадно карати та навіть засилати на каторгу просто через примху господаря-поміщика.

Територію Причорномор’я зробили винятком аби заселяти її новими людьми. Цим скористалося від 5 до 10 % населення колишніх Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України й переселилися туди. Але кріпацтво наздогнало й ці землі указом нового імператора Павла у 1796 році.

На той момент Російська імперія завоювала майже усі українські землі, окрім Галичини, Буковини та Закарпаття, які опинилися у складі імперії Габсбургів (Австрія). Цікавий факт, що коли Російська імператриця Катерина та її син Павло закріпачували селян у найлютішу форму рабства, паралельно австрійська імператриця Марія Терезія та її син Йосип скасовували кріпацтво у своїй державі аж до повної ліквідації цієї форми залежності одних людей від інших.

Так імперська влада завершила процес, який тривав практично століття. З моменту Полтавської битви, коли невдачі зазнав гетьман Іван Мазепа з вірними йому козаками, зокрема, запорожцями, козацька держава існувала в бутафорному стані. Царська влада побоювалася прямо змінювати устрій через важке геополітичне становище – спочатку Північна війна, а потім перманентне протистояння з турками.

Оливи у вогонь підливала нестабільність на правому березі Дніпра, де уже дуже ослаблена Річ Посполита слабо контролювала ситуацію і там протягом усього XVIII століття вирували гайдамацькі повстання. За таких обставин російська влада діяла обережно, забираючи права та вольності козаків поступово, як удав, поволі задушуючи свою жертву.

Російська влада за століття завоювань виробила справжній алгоритм підкорення вільного народу:

Цікаво, що той же алгоритм російська влада набагато швидше проробила з іншою державою на території сучасної України – Кримським ханством, з яким було проведено усі етапи всього за дев’ять років (1774-1783 рр.).

Анексія українських земель обернулася справжньою катастрофою для більшості населення. Імперська неволя стала відчутною для усіх навіть на побутовому рівні. В міщан відібрали їх привілеї та позбавили самоврядування та свободи ведення ремесла (те, що зараз назвали б свободою підприємництва), а селян узагалі позбавили будь-яких прав та навіть людської гідності перетворивши на безправних холопів, чий статус фактично можна порівняти із худобою, яка вміла говорити.

Таку страшну ціну український народ заплатив понад 200 років тому за жадібність старшини, нерішучість козаків та міщан та байдужість і політичну інертність селянства. Після скасування полково-сотенного устрою на Лівобережжі українці на понад століття втратили власну державність аж до наступного етапу національного пробудження у 1917 році.

Політика