«На боці дитини»: чому мовний закон не може бути інструментом самосуду

07 грудня 2025 р. 13:03

07 грудня 2025 р. 13:03

Якщо українською, то можна все? Виходить, що так.

У соціальних мережах можна дедалі частіше побачити історії про те, як дорослі люди дозволяють собі насильство щодо чужих дітей, спираючись при цьому на мовний закон України. Вони хапають дітей за руки, трусять їх, обкладають матюками, вистежують, висміюють у присутності інших із відчуттям абсолютної влади й дозволеності чинити самосуд, фіксуючи все на камеру та виставляючи на загал. Сумним є те, що ні ці люди, ні коментатори під дописами, які заохочують до розправи, не несуть покарання. Ще сумніше й прикріше стає, коли в таких історіях на захист насильника, а не дитини стає мовний омбудсмен .

Задля справедливості зазначу, що дорослі люди в принципі люблять виховувати дітей, принижуючи їх і вдаючись до фізичного насильства. Варто просто зайти зранку в автобус, аби почути, як хтось кричить на дитину, що та заважає своїм рюкзаком або не поступилася місцем. (Увага, згідно із законодавством України, дитиною є особа до 18 років.)

За фахом я психологиня, працюю з дітьми та дорослими, які пережили або стали свідками травматичних подій, постраждали від різного роду насильства, зазнали поранень, втрат, катувань. Я є національною тренеркою з навчання кандидатів у патронатні вихователі та була керівницею кількох проєктів, пов’язаних із роботою з демобілізованими ветеранами. Кілька років працюю з біженцями з різних країн (Туреччина, Іран, Сирія, Чеченська республіка). Родом з Макіївки Донецької області, 2014 року виїхала до Дніпра, за два роки переїхала до Львова, з 2022-го мешкаю в Берліні. Отже, я зі зросійщеної родини, яка спочатку була повністю занурена в україномовне середовище, а пізніше — в німецькомовне.

Чому я так детально про себе пишу? Бо текст нижче може бути непростим для прочитання, а отже ви спитаєте, хто це пише, й можете подумати, що я захищаю російськомовне населення.

Одразу кажу: я — на боці дитини.

Насильство не можна виправдовувати нічим: ані військовим часом, ані мовним законом, ані віком дитини. Доросла дитина — все ще дитина.

Виховувати дитину дозволено виключно її батькам або законним опікунам. Саме на них покладено відповідальність за її дії. На практиці це означає, що вся комунікація щодо поведінки дитини відбувається між дорослими або за присутності дитини та її законного опікуна.

Якщо ми говоримо про освітній процес, то саме школа й дитячий садок насамперед (!) відповідальні за безпеку кожної дитини. Безпека дитини — це стан захищеності її життя, здоров’я та добробуту від різних загроз, що включає фізичну, психологічну, соціальну та цифрову безпеку.

І ось тут — ключова різниця між порушенням права дитини на здобуття освіти в дошкільному комунальному закладі державною мовою та права на захист від насильства чи права на рівність (усі діти мають рівні права незалежно від походження, раси чи релігії).

Інакше кажучи, послуги мають надаватися державною мовою (і за це відповідають працівники та керівники), але будь-яка дитина має почуватися безпечно, навіть не володіючи нею.

І знаєте, цього точно можна досягти з повагою до кожного учасника мовного процесу. В Німеччині кожна приїжджа людина має право безкоштовно відвідувати мовні курси до рівня В1 (2500–3000 слів). Мовні курси побудовані так, що тобі з «нуля» пояснюють усе німецькою мовою. В садках є багато наочних матеріалів, пісень, карток, які допомагають кожному висловити свої потреби. У школах (десь із п’ятого року навчання) є перехідний клас, де діти вчать базові слова і тільки потім долучаються до загального класу, й попервах їм не виставляють оцінок або ігнорують орфографічні помилки. І за будь-які спроби говорити хвалять та підбадьорюють, бо розуміють, що це — праця. Співрозмовник має багато терпіння, не перериває, виправляє з дозволу людини, продовжує розмову тією ж мовою, часом повільніше та будуючи речення простими словами.

Ще є новини «легкою» німецькою, двомовні книжки, журнали для вивчення мови, довідники та запрошення відвідати місцеві заходи, щоб познайомитись із місцевими мешканцями.

Тобто держава турбується про те, щоб кожен мешканець знав німецьку мову, та фінансує її вивчення різними засобами. Водночас вибір вчити її чи ні залишається за людиною. Звісно, це може спричинити для неї певні труднощі, тому на допомогу приходять перекладачі. Але часом для вступу до університету, розмови з лікарем чи отримання певної посади потрібен саме сертифікат із володіння німецькою мовою. Тобто відсутність мовних знань може стати перешкодою.

Здається, нічого нового я не сказала, якщо хтось із вас відвідував мовну школу, тренінг чи гурток. Оволодіння будь-якою навичкою відбувається в безпечному середовищі, з повагою, різними методами та із заохоченнями.

Мене дивує, що моя держава, знаючи про те, що українську мову в східних регіонах вивчали одну-дві години на тиждень, очікує, що громадяни самостійно без додаткової підтримки швидко перейдуть на державну. І дивує те, що місцеві вважають: адаптація потрібна тільки для новоприбулих. Громада — це динамічна структура. Наївно думати, що людина, яку булитимуть, поїде. Ні. Вона в більшості випадків залишається, створює власний осередок, підтримує виключно свої звички, культуру, розвиває бізнес для «своїх». А ще вона може мати проблеми зі здоров’ям, втрачаючи працездатність і не роблячи внеску до місцевого бюджету.

Часом наші методи українізації дедалі більше нагадують мені методи нашого ворога, через які чеченський народ майже забув свою мову. В них є мова «старших» і «сучасна». Вони досягли цього за допомогою страху, покарання та приниження. На наших окупованих територіях відбувається те саме.

Я знаю, що нам не хочеться асоціювати себе з ворогом. Але що робити, коли дехто вважає, що є виправдані випадки насильства? Пам’ятати, що Україна — демократична держава, в якій діє закон, і за його виконанням стежать відповідальні органи. І якщо діти слухають пісні російською в публічному місці — варто писати скаргу в ці органи. Дітей можна тільки попросити припинити або зафіксувати правопорушення.

У п’ять років моя дитина відмовилася ходити до садка у Львові, бо діти «припирали» її до стінки через мову. Вони були виховані так, що російська мова — зло. А отже, злом є і її носії. Вихователька, дізнавшись про це, стала розповідати історію України, перекладати дітям українською певні слова, поговорила з батьками та захищала мою дитину від агресії.

У першому класі вчителька мовчала, коли діти викрикували: «Вдома будеш так розмовляти», «москалька», й казала, що відповідь неправильна, коли вона була правильною, але російськими словами, водночас не допомагаючи перекласти їх. Ми змінили школу. І в якийсь момент українська стала для дитини рідною.

Чи було це навантаженням на педагогів? Так, однозначно. Чи був додатковий дискомфорт для дітей? Звісно.

Важко наразі всім. Тому потрібно формувати послуги для адаптації всіх у громаді; запрошувати нових членів громади на свято Миколая, а не створювати його окремо для дітей ВПО; бути терплячими в пошуках дієвих ненасильницьких способів комунікації; активно вивчати історію та розповідати про свої міста. Нам важливо бачити, що ми розвивали Україну разом, проживаючи в різних областях. Тож ми точно можемо це робити, перебуваючи на одній території.

Ми вже багато чого досягли: більше українського контенту, афіші, яскраві книжки, якісна озвучка фільмів, популяризація українських товарів та відновлення традицій. Впевнена, що так само потроху, з любов’ю, ми можемо популяризувати мову, бо вміємо цінувати життя.

Політика