Казарма в сукнях: що насправді виховував Полтавський інститут шляхетних дівчат

13 грудня 2025 р. 14:01

13 грудня 2025 р. 14:01

13 грудня 1818 року в Полтаві відкрили навчальний заклад, який офіційно мав дати жінкам освіту, а неофіційно — навчити їх мовчати, коритися і не ставити зайвих запитань. Фокус розповідає про Інститут шляхетних дівчат, який став частиною великої імперської системи виховання, де за красивими манерами й французькою мовою ховалася жорстка дисципліна та контроль над мисленням.

13 грудня 1818 року в Полтаві урочисто запрацював закритий навчальний заклад, який мав "вивести в люди" переважно доньок збіднілого дворянства — і водночас перетворити їх на ідеально керованих вихованок імперської системи. Полтавський інститут шляхетних дівчат проіснував майже століття — з 1818 до 1917 року — і став, по суті, фабрикою "правильних" панянок: з мовами, музикою, реверансами й дисципліною, що більше нагадувала казарму, ніж школу.

Навіщо Полтаві був потрібен інститут "для панночок"

Ініціатива створення інституту в Полтаві пов'язана з колом місцевої еліти та благодійництва: відбір кандидаток робили з огляду на "пристойне походження", але часто — на користь бідніших дворянських родин, яким навчання було не по кишені. Модель фінансування стартувала як шляхетська "складчина" — регулярні внески заможних дворян; згодом система давала збої, і питання грошей довелося "переводити" ближче до державного контролю.

Практичний сенс був простий: інститут готував не лише "вихованих наречених", а й жінок, здатних працювати гувернантками, виховательками, наставницями — тобто обслуговувати побут і культуру дворянського середовища, яке саме себе відтворювало через освіту.

За спогадами й описами, типовий "пакет" дисциплін виглядав розкішно навіть на тлі сучасних ліцеїв:

• обов'язкові мови: французька, німецька (в окремих описах згадується й латина);
• історія та географія, арифметика;
• музика, мистецтво, танці;
• рукоділля (не як хобі, а як частина "правильної жіночої норми");
• етикет: як говорити, як стояти, як подавати руку, як сервірувати стіл, як "підтримати будь-яку розмову" у світському колі.

Звучить майже ідилічно — але в реальності цей "європейський набір" часто був оболонкою для іншого завдання: виробити слухняність і правильні соціальні ролі.

Як це виглядало зсередини: контроль замість дитинства

Найсильніше про механіку цієї системи говорять не парадні звіти, а спогади вихованок інших інститутів шляхетних дівчат — вони показують загальну модель закритих жіночих закладів у Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ — початку ХХ століття.

В історико-педагогічній статті Ніни Антонець про внутрішнє життя Київського інституту шляхетних дівчат є формулювання, яке легко уявити й в полтавських стінах: "було, як у війську… так полагається по уставу". Там же описано, що статут і дисципліна ставилися понад усе, а "порядок" поглинав день за днем.

Ось деталі, від яких сучасному читачеві стає не по собі — бо це не "строгість", а повсякденна система пригнічення:

• Дім — тільки на великі свята й канікули. Увесь інший час вихованки фактично жили в інституті роками, в обмеженому колі одних і тих самих людей.
• Листи під наглядом. Навіть дозволене листування з найближчими родичами могло контролюватися: класні дами стежили за поштою і за підозри могли не пропускати листів від "небажаних" осіб.
• Заборона на емоції та рух. Бігати, стрибати, голосно говорити — "не можна". Від дівчат вимагали стриманості завжди.
• Прогулянка — як марш. На вулицю виходили строєм, парами за зростом, із чітким "супроводом". На прогулянці заборонялося сміятися, дивитися на перехожих, говорити з кимось назовні — навіть якщо це були батьки.
• Реверанс як дисциплінарний жест. Розмову з педагогом слід було починати й завершувати обов'язковим реверансом — тобто навіть тіло працювало на "порядок".

Це — і є "шокуюча правда" інститутської освіти: вона вчила не тільки мов і музики. Вона вчила не мати приватності , не мати голосу , не мати права на спонтанність .

Покарання без різок: як ламали характер у "шляхетних" стінах

Формально в інститутах шляхетних дівчат забороняли тілесні покарання . Саме цим ці заклади любили хизуватися у звітах: мовляв, ніякого насильства, лише "моральний вплив". Але на практиці система покарань була вибудувана так, що психологічний тиск ставав постійним фоном життя , а страх — головним виховним інструментом.

Історики наголошують: у закритих жіночих інститутах діяла не разова кара, а каральне середовище , де будь-яке відхилення від норми одразу фіксувалося і мало наслідки.

Одним із найпоширеніших методів була соціальна ізоляція . Вихованку могли:

• заборонити розмовляти з подругами;
• пересадити на окреме місце в класі;
• відлучити від спільних занять або прогулянок.

"Покаранням часто ставало мовчання: з дівчиною просто переставали спілкуватися, і це вважалося достатнім, аби "виправити поведінку", — цю практику описує дослідниця Ніна Антонець.

Для дітей і підлітків, які роками жили в замкненому просторі, позбавлення спілкування було надзвичайно травматичним .

Ще одним поширеним способом впливу було публічне приниження . Провину дівчини могли оголосити перед класом або всім курсом — без права на пояснення чи захист.

"Вихованку ставили перед іншими й зачитували перелік її "провин", після чого вимагали покірного каяття".

Ідея була простою: зламати не тільки поведінку, а й відчуття власної гідності , аби дівчина боялася не стільки покарання, скільки сорому.

Особливо болючим було обмеження контактів із батьками . Листування — один із небагатьох дозволених каналів зв'язку зі світом — перебувало під контролем класних дам.

"Листи читали. Якщо в них знаходили "небажані настрої" — скарги, сльози, надмірну прив’язаність до дому — їх просто не відправляли".

Фактично дівчат привчали до думки, що емоції — це порушення дисципліни .

В інститутах карали не лише за вчинки, а й за стани: надмірну жвавість, сміх, сльози, "мрійливість".

"Сміятися вголос, бігати, різко рухатися вважалося ознакою поганого виховання і тягло за собою покарання".

У результаті дівчат системно привчали пригнічувати власні емоції , що, за оцінками сучасних психологів та істориків освіти, мало довготривалі наслідки.

У ХІХ столітті такі методи не сприймалися як жорстокі. Навпаки — вони вважалися ознакою "високої моралі" . Як зазначає соціальний історик Борис Миронов, імперська педагогіка виходила з переконання, що жінка має бути "керованою", а отже — вихованою через страх і контроль.

Саме тому відсутність різок не означала гуманності: насильство просто набувало іншої форми.

У підсумку система покарань у Полтавському інституті шляхетних дівчат та подібних закладах працювала не для виправлення конкретних помилок, а для формування постійного самоконтролю . Дівчина мала сама карати себе — мовчанням, стриманістю, покорою.

І саме це історики сьогодні називають головним результатом такої освіти: виховання жінок, які бояться порушити правила навіть тоді, коли ніхто не дивиться .

Полтава як частина великої імперської моделі

Полтавський інститут шляхетних дівчат був частиною масштабної імперської системи жіночого виховання, мета якої виходила далеко за межі освіти. Йшлося не про розвиток особистості, а про формування передбачуваної поведінки . У цій системі жінка розглядалася як ключовий інструмент відтворення імперії — через родину, мову, мораль і щоденні практики.

Як зазначає історикиня Лінда Едмондсон у класичному дослідженні Women and Society in Russia and the Soviet Union, жіночі інститути Російської імперії створювали "соціально безпечний тип жінки", яка не ставить запитань і не виходить за межі дозволених ролей .

Навчальні програми могли змінюватися, але ідеологічне ядро залишалося незмінним: лояльність важливіша за мислення , дисципліна важливіша за знання.

Ключова особливість інститутів шляхетних дівчат — не лише в тому, що там викладали, а й у тому, чого там не було зовсім .

• не існувало предметів, які розвивали б критичне мислення ;
• не заохочувалися дискусії або альтернативні погляди;
• не викладалися філософія, політична історія, основи права;
• заборонялося обговорювати суспільні події.

Фактично дівчат привчали не мати власної позиції , а лише правильно реагувати на зовнішні очікування.

Наслідки: слухняність замість самореалізації

Випускниці таких інститутів рідко ставали публічними фігурами або агентками змін. Більшість із них ішли одним із трьох шляхів:

• шлюб із чиновником або офіцером;
• робота гувернанткою;
• викладання в аналогічних закладах.

Українська історикиня Наталя Яковенко наголошує : освіта без права на вибір не є емансипацією. Вона лише маскує соціальні обмеження під "культурний рівень".

Таким чином імперія отримувала не освічених громадянок, а ретрансляторок власної ідеології — у сім'ї, у вихованні дітей, у побуті.

Чому від інститутів шляхетних дівчат зрештою відмовилися

На початку ХХ століття система інститутів шляхетних дівчат почала втрачати легітимність. Її критикували з різних боків:

• за відірваність від реального життя;
• за надмірну ізоляцію;
• за відсутність професійної підготовки;
• за психологічний тиск і авторитарні методи.

У педагогічних журналах початку ХХ століття, зокрема в оглядах реформ освіти, дедалі частіше звучала думка, що закриті інститути калічать соціалізацію дівчат . Це зафіксовано , зокрема, в історико-педагогічних дослідженнях Інституту педагогіки НАПН України.

Після революції 1917 року інститути шляхетних дівчат були ліквідовані як символ класової та гендерної нерівності , а їхню модель визнано застарілою й репресивною.

Історія Полтавського інституту шляхетних дівчат — це не просто сторінка з минулого. Це приклад того, як освіта може працювати не на свободу, а на контроль , не на розвиток, а на підпорядкування.

І саме тому сьогодні ця історія звучить несподівано актуально: вона нагадує, що питання освіти — це завжди питання влади над мисленням .

Політика