Від 18% безробіття до... нічого. Чому нова Стратегія зайнятості не спрацює

16 грудня 2025 р. 08:45

16 грудня 2025 р. 08:45

Україна, яка переживає найважчу війну в своїй історії, стоїть перед безпрецедентною кризою на ринку праці . Російська агресія, розпочата 2022 року, знищила мільйони робочих місць, змусила 6–8 мільйонів громадян емігрувати за кордон , 4 мільйони осіб підштовхнула до внутрішнього переселення та призвела до зростання безробіття до 18–25% залежно від регіону. За даними Державної служби статистики, втрати робочої сили сягають 30–40% у промислових секторах, а тіньова зайнятість перевищила 30%. У цих умовах проєкт Стратегії зайнятості населення України на період до 2030 року, розроблений Міністерством економіки та днями презентований урядом, мав би стати рятівним планом для відновлення. Однак цей документ — радше, декларативний папір, наповнений ілюзіями, ніж реальна стратегія, здатна впоратися із сучасними трендами цифровізації, міграцією та наслідками війни. Стратегія ігнорує ключові проблеми, ризикуючи посилити соціальну нерівність, економічний занепад і демографічну кризу.

Офіційно документ позиціонується як рамковий план, що має забезпечити:

• зниження рівня безробіття;
• розширення доступу до робочих місць;
• збалансування попиту і пропозиції на ринку праці;
• модернізацію механізмів зайнятості відповідно до європейських стандартів. Це абсолютно слушні цілі.

Проте, коли справа доходить до конкретних механізмів реалізації , у проєкті переважають загальні формулювання: «створення умов», «розвиток інструментів», «інтеграція стандартів» без чіткого опису, хто, як, коли і за які ресурси має це реалізовувати. За таких формулювань документ більше нагадує ескіз намірів , аніж стратегічний план дій .

Проєкт Стратегії поділений на розділи, де аналізується ситуація на ринку праці, формулюються цілі та пропонуються заходи. Серед амбітних цілей — зниження безробіття до 6,5% до 2030 року, підвищення продуктивності праці на 40% , адаптація до цифровізації та зеленої економіки. Документ враховує війну як фактор, пропонуючи підтримку ветеранів, ВПО та молоді. Здавалося б, усе логічно: стратегія обіцяє «гнучкий ринок праці», «цифрову трансформацію» та «зелені робочі місця».

Однак на практиці це порожні декларації. Це в той час, коли ринок праці на межі колапсу : війна знищила 5–7 мільйонів робочих місць, а міграція вивела з країни 6–8 мільйонів працездатних громадян, переважно жінок і молоді. Стратегія визнає міграцію, але її заходи — це абстрактне «сприяння поверненню», без конкретних стимулів, як податкові пільги чи гранти для репатріантів. Замість реальних інструментів документ пропонує «розробку програм», що нагадує бюрократичну імітацію.

Найгостріша проблема Стратегії — недооцінка війни як системного фактора . Війна призвела до масового безробіття серед ветеранів (40%) і ВПО (35%), а в регіонах, близьких до фронту, рівень безробіття сягає 30%. Стратегія згадує війну, але її заходи — це загальні декларації без бюджетів. За оцінками Світового банку, відновлення ринку праці потребує не менш як 50 млрд грн щорічно , але стратегія не вказує джерел фінансування, обмежуючись «донорськими коштами». Це ризикує посилити соціальну нерівність: Gini-коефіцієнт зріс з 0,35 до 0,40 через війну, а стратегія не адресує гендерного дисбалансу (70% мігрантів — жінки) чи регіональних розривів (Київ — 10% безробіття, Харківщина — 25%).

Глобальні тренди також ігноруються. Автоматизація та AI, за даними Міжнародної організації праці, знищать 85 мільйонів робочих місць у світі до 2030 року, в Україні — 2–3 мільйони. Стратегія згадує «цифрову трансформацію», але без масових програм перепідготовки. Низькі зарплати та тіньова зайнятість (30%) роблять ринок неконкурентоспроможним. Замість дуальної освіти чи партнерств з tech-гігантами документ пропонує «розвиток навичок», без термінів і бюджетів.

Проєкт Стратегії багато уваги приділяє модернізації інституцій і цифровізації, налагодженню співпраці між державою, бізнесом і громадами, а також інклюзії різних груп населення. Але навіть у цих важливих пунктах не видно чітких механізмів перекваліфікації, мотиваційних стимулів, фінансування чи відповідальності конкретних структур. Наприклад, концепція передбачає підвищення економічної активності населення й усунення дисбалансів між попитом і пропозицією на ринку праці , але не містить опису конкретних інструментів мотивації роботодавців чи працівників для втілення цього на практиці.

Зелена трансформація — ще один провал. Стратегія обіцяє «зелені робочі місця», але ігнорує природоорієнтовані рішення (NbS/NWRM) для адаптації до клімату. Війна забруднила 20% земель, посухи знищують сільське господарство, але стратегія не інтегрує природоорієнтованих рішень, таких як ренатуралізація річок чи буферні зони, які могли б створити 100 тис. робочих місць. Це суперечить Паризькій угоді та Угоді про асоціацію з ЄС.

Стратегія не включає жодних кількісних KPI , фінансових розрахунків чи часових рамок реалізації для багатьох своїх положень. Це означає, що навіть після прийняття документ ризикує залишитися порожньою декларацією .

У тексті проєкту часто згадуються європейські стандарти зайнятості та необхідність їхнього запровадження. Але що це означатиме на практиці у воєнних умовах, коли українські підприємства балансують на межі виживання, а держави-партнери мають різні очікування та можливості? Без конкретних механізмів адаптації цих стандартів до української реальності війни і відбудови використання європейських норм ризикує бути гаслом , а не практичним підходом.

Стратегія обіцяє підтримувати вразливі групи — ветеранів, людей з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб. Але знову: текст документа називає цю підтримку «напрямом» без чітких політик участі, стимулів і захисту прав цих груп на ринку праці.

У проєкті Стратегії не представлені оцінки бюджетних потреб і механізми фінансування — це ключова прогалина, яка може звести документ нанівець.

Щоб уникнути колапсу, нова політика зайнятості повинна бути комплексною та адаптованою до війни.

По-перше , потрібно створити Національний фонд зайнятості для перепідготовки ветеранів, ВПО та безробітних. Необхідна також державна програма «Повернення додому» з податковими пільгами для українських мігрантів і малого бізнесу.

По-друге , варто адаптуватися, нарешті, до сучасних трендів: цифровізація має включати масові програми (для одного мільйона осіб до 2030 року), з партнерством з Google чи Microsoft. Зелена економіка — інвестиції в природоорієнтовані рішення NbS (ренатуралізація для 10% земель, щоб боротися з посухами). Тіньову зайнятість зменшити через амністію та зниження податків для малого бізнесу (до 10%).

По-третє , час боротися з нерівністю: гендерні програми (для 50% жінок на ринку), регіональні стимули (інвестиції в найбільш постраждалі від війни області, 20% бюджету). Безробіття молоді (25%) вирішити через дуальну освіту (теорія + практика).

По-четверте , важливо пам’ятати про соціальний захист: універсальний базовий дохід для безробітних і квоти для жінок/ветеранів (30% у компаніях).

По-п’яте , державі потрібен моніторинг сфери зайнятості — щорічний аудит із громадським контролем і широким висвітленням даних.

Для більшої реалістичності урядового проєкту Стратегії зайнятості населення України на період до 2030 року необхідно:

• впровадити чітку логіку «мета — інструмент — ресурс — вимір» для кожного пункту Стратегії;
• додати кількісні KPI (кількість нових робочих місць, скорочення нерегулярної та тіньової зайнятості, рівень працевлаштування ветеранів/жінок/молоді тощо);
• забезпечити фінансову базу — визначити джерела, обсяги та механізми використання коштів;
• інтегрувати реальні механізми перекваліфікації (короткі програми навчання, «містки в роботу» між освітою та ринком праці);
• врахувати демографічні сценарії (мобільність робочої сили, повернення мігрантів, старіння населення та інше).

Урядова Стратегія зайнятості населення України на період до 2030 року — це черговий типовий бюрократичний документ, відірваний від реальності. Без радикальних змін ринок праці колапсує, а Україна втратить покоління. Уряд повинен відкинути ілюзії та створити стратегію, орієнтовану на людей праці, не на бюрократію. Інакше ми заплатимо ціну бідності, еміграції та соціальних вибухів. Час для змін тут і зараз, а не до 2030 року.

Політика