Масове «роздратурування». Етап виживання чи наслідок пристосування?

31 грудня 2025 р. 08:33

31 грудня 2025 р. 08:33

«— Ти хотів сказати «подратую»? — спитав Малий.
Таких дурних зауважень Карлсон не любив.

— Якби я хотів сказати «подратую», то так і сказав би.
«Дратурувати» — приблизно те саме, тільки набагато страшніше,
ти хіба не чуєш, як воно звучить?»

Астрід Ліндгрен, «Карлсон прилітає знов»

Питання «Як минула ваша ніч?» давно перейшло з розряду грайливих у розряд дратівливих, проминувши стадію світської чемності. Що тут казати? Пожалієшся, а тобі у відповідь вивалять власну історію, ще гіршу. І ти так собі: хто за язика тягнув, щоби знецінити власні клопоти й переживання?

Залишається від цього відчуття гіркоти, роздратування, навіть «роздратурування», якщо цитувати Карлсона (нормального, не Такера).

Чому ми дратуємося більше за тих самих обставин? Річ не в тім, що реальність якась така особливо зла й ненавидить виключно нас, грішних.

Реальності було б глибоко начхати на всю біосферу в планетарному масштабі (включно з нами), якби в неї було чим чхати. А так це просто три закони термодинаміки, набір інших відомих законів, ну й іще купа невідомих. Але від того не менш безжальних.

Та частина мозку, яка відповідає за метафоричне мислення, категорично не згодна з таким станом справ. Права півкуля допомагає зберігати смисл там, де він не може бути буквальним. Травматичний досвід, який ми всі переживаємо, погано вербалізується, а метафора дає обхідний шлях до смислу, тобто допомагає тримати кукуху в гніздечку.

З іншого боку, нас закликають чимдуж розвивати «лівопівкульне» критичне мислення. Теоретично це мало би працювати антидотом від пропаганди москалів, бо ліва півкуля «розпізнає» мовну форму. Але «ждуну» воно в принципі не треба, а притомні люди й так москалям ніколи не вірили. До того ж раціональний погляд на речі нудний, старечий, безбожний і зрадофільський.

Крайнощі першого варіанту — шизоїдний тип рефлексій, поглиблення відчуття самотності, дереалізація. Туди тікають у пошуках укриття, але потім губляться в лабіринті. Тут уже кожен сам собі Мінотавр.

У другому випадку — це параноїдальний тип. Конспірологія, антивакцинаторство й далі за списком. Бажання опинитися в безпечному просторі, спеціально виділеному для спеціальних людей, бо поза його межами — хаос і безлад. І ось ти вже у своїй пісочниці з лопаткою й відерцем, серед обраних.

Іноді крайнощі сходяться. Тоді є великий шанс стати зіркою YouTube. Бо попит на міських божевільних у народних масах ніколи не зменшувався.

Це варіанти психологічного виживання, коли особистість намагається адаптуватися ціною радикальної трансформації, аж до втрати попередньої особистості. Характер людей може змінюватися до невпізнанності, для оточення це шокуючий процес, але індивідуальна адаптація й виживання зовсім не обов’язково пов’язані з мораллю й етикою.

Групові процеси дещо інші. Стадії виживання після травми або кризи зазвичай мають таку послідовність:

Нам відомі також класичні стадії переживання втрати (за Кюблер-Росс; є інші моделі — Герман, Бонно, дуальна модель горювання, але ця — «найпопсовіша»):

Спробуємо їх співвіднести й подивитися, де ми зараз.

На першому етапі психіка «глушить» реальність, аби не перевантажуватися. Далі з’являється енергія діяти, шукати вихід, контролювати ситуацію. На третьому етапі настає усвідомлення втрати, виснаження, сум, тому що енергія й гроші закінчуються, а перспективи покращення неочевидні.

Ми знаходимося приблизно тут.

Щоб вигребти звідси на етап інтеграції та прийняття, коли травматичний досвід вбудовується в життя, з’являється новий сенс, варто пам’ятати кілька речей.

Будь-які моделі — це не інструкції, не етапи «по порядку», а карти можливих реакцій. Люди можуть застрягати, повертатися, стадії можуть накладатися або випадати повністю. Ситуація, в якій ми живемо, — не епізод, а пролонгований стрес, нова реальність. Хтось її врешті сприймає й адаптується, хтось заперечує.

А моделі просто дають нам мову для опису цього різного внутрішнього досвіду, систему умовних координат для нормалізації стану. Для відмови від внутрішньої мантри «зі мною щось не так».

То що ж означає «ми знаходимося приблизно тут»?

Те, що ми змішуємо поняття адаптації й виживання. Це не когнітивне спотворення, не маніпуляції політиків чи мистецтво потворних заголовків у медіа. На все ще великій території України дуже різні історії біди та переживання цих бід. Міряти їх за якоюсь однією шкалою аморально — своє горе завжди найгорючіше, хоч би з чого воно складалося.

Виживання — це зменшення шкоди й «не померти зараз»; адаптація — «навчитися жити далі в нових умовах», розширювати можливості.

Чому це важливо розрізняти (особливо зараз):

• щоб не вимагати від себе «нормального життя», коли ще виживання;
• щоб не романтизувати виснаження;
• щоби вчасно помітити момент переходу від виживання до адаптації й навпаки, бо це різні ресурси.

Адаптація не починається автоматично. Вона можлива лише тоді, коли базову безпеку відновлено, є мінімальний контроль над ситуацією й організм виходить зі стану постійної тривоги. Бо людина може роками жити в режимі виживання, називаючи це «адаптацією».

У виживанні, як у режимі гострої загрози, єдина мета — зберегти життя. Горизонт часу існує лише «тут і тепер», єдине питання: «Як протриматись?». Увага звужується, мислення інструментальне, різке, емоції приглушені або вибухові. В поведінці домінують жорсткі рішення, мінімум рефлексії, мораль «ставиться на паузу». Це все ефективно, але тимчасово й дуже енергозатратно. Щонайменше ви втомитеся від власного страху, й організм скаже: «Досить!».

Тому, коли ви дієте в режимі виживання, бо вам так сказали або ви так вирішили, а насправді це обставини, які потребують адаптації, — ви програєте. Виживання — це про стійкість, а адаптація — про гнучкість. Ви можете створити у себе в помешканні пункт незламності, а можете піти до кафе, де є світло, тепло й Інтернет. Звісно, ви знайдете десяток дуже вагомих причин, чому не можете пристосуватися до обставин, хоча четвертий рік війни стикаєтеся з тим самим.

Більшість людей адаптується успішно, але їхні голоси менше чутно, бо в них немає потреб кричати про свою ситуативну безпомічність. У них є кооперація з такими самими й немає екзистенційної самотності, яка породжує роздратованість на всіх успішніших.

Мета адаптації — функціонувати й розвиватися, питати себе: «Як тут жити?», формувати нові навички, відновлювати емоційні зв’язки. Створити нові ритуали та послідовності поведінки.

Які висновки? З писаними текстами проблема в тому, що наприкінці неодмінно має бути якесь пафосне моралізаторство. Що далі воно від реальності, то приємніше читати.

Моралізаторство, тобто публічна оцінка дій або бездіяльності цілком сторонніх людей, зазвичай є проявом прихованого роздратування. Що більше гучності та пафосу, то більша ймовірність, що причиною є роздратування. Моралізаторство потрібне, щоби підвищити самооцінку, не докладаючи зусиль для самостійного вилізання з «помиральної ями» соціальних мереж.

Об’єкти моралізаторства також у боргу не залишаються. В результаті тотальної боротьби за справедливість усі зляться на всіх за власні неспроможності.

Таке «дратурування» гальмує адаптаційні механізми. Воно начебто самооцінку підвищує, але це як бензин із антидетонаційними присадками — їде швидше, але ресурс двигуна значно зменшується.

Чи може це перерости у відкриті конфлікти, як мріє ворог? Мало шансів із двох причин.

Перша. Для конфлікту потрібна додаткова енергія, а її всі витрачають досить ощадно. Ображатися ще можна, а сваритися, та ще й фізично, — марнування сил.

Друга. Люди, які декларують свою низьку адаптивність як трагедію виживання, — це лише частина мешканців великих міст, а їх (мешканців таких міст) приблизно 20%. Там рівень доходів і уявлень про комфорт завжди був вищим, аніж деінде в Україні. Тепер те, що раніше було ознакою статусності, перетворилося для них на свою протилежність.

Тож загальноукраїнська ситуація та її перспективи свідчать про чималий запас психологічної гнучкості та здорового глузду. А здоровий глузд — це осмисленість власних дій.

Здоровий глузд каже нам, що ночі коротшають, а дні довшають. Повторюйте, якщо вас непокоїть темрява.

Політика