2026: рік, коли Україні доведеться зламати власні економічні граблі

01 січня 2026 р. 16:18

01 січня 2026 р. 16:18

Минулий рік мав усі шанси посісти одне з чільних місць у рейтингу найменш оптимістичних періодів за всю історію спостережень, як раптом сталося дещо неочікуване. У суспільному дискурсі з’явилося слово «консенсус» . Оскільки говорити про геополітичний консенсус чи про консенсус усередині українського суспільства щодо закінчення війни сенсу не має, доволі цікаво, що новітня реінкарнація чогось, на що погоджується кваліфікована більшість, стосується економіки . При цьому, звичайно, консенсус щодо змісту нового консенсусу відсутній. Частина авторитетних фахівців вважає, що нас очікує Новий Вашингтонський консенсус, інші — що Лондонський консенсус 2.0. Який із них стане мейнстрімом, наразі до кінця не зрозуміло. Проте сам факт, що впливові економісти заговорили про пошук нової моделі економічного розвитку, вселяє надію. Нам в Україні вже давно час відкрити дискусію, яка саме модель стане нашою .

Одна з принципових вад усе ще існуючої економічної філософії (і її апологети не здадуться без бою) полягає у переконанні, що необмежена свобода підприємництва і тотальна приватизація є універсальними ліками проти всіх хвороб. У цій моделі одним із ключових драйверів зростання, під яким розуміється збільшення ВВП, є споживання . Проте жоден з ортодоксів рейганоміки, в якій «уряд і є проблемою», не може дати відповідей на запитання, чому ринкові механізми Заходу не зупинили монополізації ринку рідкісноземельних металів, яка відбулася на комуністичному Сході; чому, попри очевидну потребу у виробництві чипів, так і не зʼявилося конкурентів NVIDIA, і лише зараз, при гігантських субсидіях з боку урядів, можна говорити про появу альтернатив; як сталося, що Ілон Маск монополізував космічну програму США, а Китай — виробництво електромобілів, сонячних і літієвих батарей? Цей список дуже довгий.

Один із дещо гіпертрофованих, але все ж наочних прикладів очевидних вад існуючої моделі полягає у твердженні, що велосипедисти і літні люди є найбільшою загрозою економічному розвитку. Велосипедисти не купують машин і не беруть на це кредитів, не витрачають грошей на пальне і страховки, не оплачують регулярного технічного обслуговування, яке стає дедалі дорожчим, не потребують паркінгів і не платять за них, значно рідше, ніж водії, що сидять у пробках, звертаються до лікарів і живуть довше. Зі свого боку, ті, хто живе довше, не купують нових речей, житла, рідше міняють моделі автомобілів і айфонів, проте потребують соціальної інфраструктури, яка оплачується з податків. Скорочення відрахувань до пенсійних фондів зменшує обсяги доступних інвестиційних ресурсів. Коротше кажучи, жити довго і на велосипеді, зберігати ресурси для наступних поколінь — погано для ВВП.

Саме тому варто радіти появі економічної ідеології, яку називають Лондонський консенсус 2.0 . Вона передбачає, що гонитва за прибутком більше не має бути мірилом успіху; зростання ВВП не є самоціллю і не повинно використовуватись як індикатор розвитку, а якість життя і пошук соціальної гармонії мають стати новим завданням політичних еліт. Насправді нічого принципового нового у такому концепті немає, питання лише у тому, що він, здається, має шанс стати мейнстрімом. У зв’язку з цим привертає увагу колонка авторства економіста і бізнесмена Стіва Форбса , видавця журналу «Форбс», яку восени минулого року він надрукував у власному журналі. Її назва трагічна: «Японія — в економічній дезорієнтації понад 30 років. Чи зможе нова прем’єрка Санае Такаїчі повернути країні могутність?». Він вважає, що не зможе, бо Японія у «глибокій економічній кризі», навіть у «проваллі». Цілком очевидно, що його думка збігається з баченням багатьох ортодоксальних економістів, які, попри очевидні протиріччя, продовжують вірити у необмежене зростання ВВП за рахунок споживання і фінансових спекуляцій. З їхнього погляду, 1% зростання ВВП у Японії, а ця тенденція триває вже мало не 30 років, — це катастрофа.

При цьому ніхто з них не бере до уваги, що Японія — це країна, де на вулицях зразкова чистота, гігієна доведена до абсурду, все населення охоплене системою медичного страхування і водночас це найстаріша нація у світі, де живе 100 тисяч людей віком понад 100 років , а велосипед є основним засобом пересування і старих, і малих. За відсутності природних ресурсів і за умов дефіциту землі Японія має додатний торговельний баланс із США (який Трамп намагається знищити тарифами), примудряється забезпечувати енергетичну і продовольчу безпеку. Кількість іноземних інвесторів у ринок нерухомості Японії досягнув такого рівня, що уряд вимушений вживати термінових заходів з його регулювання. Цікаво виглядає японське «економічне провалля».

Новий рік несе не тільки надію на появу нової економічної моделі глобального розвитку, а й різке збільшення невизначеності, пов’язаної з ШІ-лихоманкою. «Нове золото» Дикого Заходу тепер називається «дата-центри» та LLM (великі мовні моделі). Ви бачили Бостонський марафон? Саме так виглядають сучасні перегони за примарними трильйонами, які має принести ШІ. Трюками з кривими дзеркалами виглядають заяви Сема Альтмана і Марка Цукерберга про те, що бульбашка ШІ, яку вони ж і надули, може призвести до катастрофічної фінансової кризи. Дата-центри вже сьогодні споживають електроенергії більше, ніж Франція. Очікується, що до 2030 року потрібно буде втричі більше, а це означає більше, ніж споживання Японії, Канади, Німеччини. Оскільки будувати нові потужності передбачається за рахунок ядерної енергетики, очікуйте нових війн за уранову руду і виробництво палива. Один мегават потужності дата-центру у Південно-Східній Азії коштує у середньому 10 млн дол. 2030 року потрібно буде 945 ТВт. Деякі аналітики стверджують, що 2025 року індустрія ШІ спожила стільки води, скільки весь світ виробляє у бутильованій формі, а викиди вуглецю досягли показника Нью-Йорку.

Останнім часом розробники нових LLM активно пропонують усім охочим їхнє безкоштовне використання. Ні, вони не займаються доброчинністю, вони прагнуть, щоб користувачі тренували їхні моделі, просто граючись із ними чи застосовуючи на практиці. Кожен запит, кожен діалог з машиною є для неї цінним продуктом. Ба більше, кожна з «великої п’ятірки» ШІ-компаній активно співпрацює з урядами США, Індії, Японії, Південної Кореї, просуваючи саме свої моделі на ринки перспективних країн через урядові програми. Фактично спостерігається злиття держав і новітніх «ост-індійських» компаній у гонитві за лідерством у розробленні технологій ШІ , попри очевидну відсутність критеріїв перемоги.

Теоретик фашизму Беніто Муссоліні писав, що фашизм значною мірою включає корпоратизм, який є злиттям державної та корпоративної влади, спрямованої на організацію суспільства в контрольовані державою «корпорації» (промислові/робочі групи) для управління економікою, обслуговування інтересів великого бізнесу під контролем держави. Подібне злиття на основі ШІ є особливо небезпечним, оскільки технології штучного інтелекту, як і соціальні мережі, роз’єднують людей, замінюючи реальне партнерство на штучних аватарів, руйнують систему освіти, соціальної підтримки (Маск пропонує замінити її універсальним доходом для всіх; цікаво, хто визначатиме рівень цього доходу). Фактично йдеться про появу нового класу «олімпійських богів», які керуватимуть усім і робитимуть це через ШІ скрізь, де треба і де не треба, і класу «тлі», яку випасатимуть, наче мурашки справжню тлю, для отримання від неї молочка — послуг дедалі нового і нового навчання машин, бо таке навчання має відбуватися безперервно.

ШІ точно не вирішить проблеми скорочення чисельності населення, оскільки люди з’являються на світ усе ж старим дідівським способом, хоча й дозволить вирішити на якийсь час проблему нестачі робочих рук. Оскільки старіння населення триватиме, то зменшуватиметься споживання, а з ним і потреба у виробництві нових продуктів. Тому запровадження ШІ для заміни працівників є тимчасовим симптоматичним рішенням, яке нагадує прийом знеболювального замість лікування причини болі. ШІ-агенти не сплачуватимуть податків, а розробники LLM ніколи їх і не сплачували. То в який тоді спосіб підтримуватиметься одна з ключових функцій держави — забезпечення безпеки? Подібних запитань багато, і відповіді на них очевидні, але кожен математик знає: найважче довести саме очевидне.

У підприємницьких колах України все ще існує досить оптимістичне уявлення про всесильність приватного бізнесу, який в умовах війни і фактичного самоусунення держави від здійснення ретельно продуманих і ефективних кроків на його підтримку справді витягує економіку. Проте останнім часом дедалі частіше лідери ринку говорять про необхідність якісних змін, фактично — перезапуску системи державного урядування на основі чіткого розподілу повноважень гілок влади, відходу від втручання у перерозподіл ресурсів на користь визначення стратегічних пріоритетів і їх фінансового забезпечення. Державні інструменти є ефективним способом стимуляції економічного розвитку на макрорівні, якщо ними займаються професіонали, спроможні передбачати розвиток на десятиліття вперед, забезпечується нульова толерантність до корупції, виключається олігархічний вплив на прийняття державних рішень. Про державно-приватне партнерство сьогодні не говорить тільки лінивий, але воно все ще залишається у формі дорадчих органів і консультаційних рад. Водночас уже з’явилися і відповідні візії, які варто вивчити і в разі відповідності національним інтересам реалізовувати. Є універсальні принципи, які мають бути покладені в основу майбутньої української моделі, але вона все ж має бути національною, враховувати нашу унікальність. І ще: саме 2026 рік має стати роком зламу тих грабель, які можна вважати нашим злим роком. Просто ще одні ті чи інші вибори нічого не змінять, має бути змінена вся система.

Політика